Популярний артист, який за кількістю виступів у районі АТО став лідером

«Дякую військовим за те, що моя маленька донечка Софійка не знає, що таке вибухи й снаряди за вікном», — Іван Ганзера.

Сьогоднішнім гостем редакції став відомий український співак, переможець першого сезону телепроекту «Голос країни» Іван Ганзера.

Телепроект став значущим для артиста, адже саме після участі в ньому він не лише здобув широке визнання, а й зустрів свою майбутню дружину Ольгу. Про нинішню кар’єру та поїздки в АТО співак розповів нашій кореспондентці

— 2016 року, за підрахунками сайта «Апостроф», вас було визнано лідером серед популярних українських артистів за кількістю виступів у районі АТО. Скільки разів ви там побували?

— Я не рахую кількість поїздок, але трапляється, що в район АТО їжджу по двічі-тричі на місяць. Під час поїздок намагаємося дати п’ять-шість концертів, щоб максимально охопити виступами той сектор, у якому ми перебуваємо. Виступаємо перед військовими Збройних Сил України, Нацгвардією. Куди нас запрошують, туди і їдемо. Переконаний, що місія кожної творчої людини — їхати й співати на Сході країни.

— З ким з артистів ви їздите з концертами на передову?

— Із сольною програмою не виступаю, адже беру участь у концертній програмі разом з іншими артистами з Києва та Харкова. Наприклад, із нами їздить відомий композитор харків’янин Борис Севастьянов, за пісні якого в Росії людей судять. Більшість моїх поїздок в АТО відбулися за сприяння харківської волонтерської організації Нelp Аrmy. Під час поїздок у район АТО ми не лише співаємо, а й передаємо військовим різноманітну допомогу.

— Чи були ви в небезпеці?

— Пам’ятаю, 2015 року ми перебували в Трьохізбенці, виступали в місцевому будинку культури, неподалік від якого розташовано блокпост. Відбувався концерт, глядацька зала була вщент заповнена людьми. Раптом ми почули звуки обстрілів: коло блокпоста падали ворожі міни. Ми подумали, що глядачі почнуть розбігатися, але вони настільки звикли до звуків війни, що, не зважаючи на гуркіт снарядів навколо, залишилися дивитися концерт далі. Для мене, як для людини невійськової, було дуже важко сприймати ці звуки, інколи було страшно. Та оскільки під час обстрілу я стояв на сцені, продовжив свій виступ.

— Іване, відомо, що ви маєте серйозні проблеми із зором (артист практично нічого не бачить. — Авт.). А чи не боїтеся ви у зв’язку із цим виступати в АТО?

— З дитинства мене виховували так, що я не повинен чимось відрізнятися від інших людей. Ніколи не був у тепличних умовах. Під час перебування в районі АТО мене супроводжує племінник, який планує стати військовим. Узагалі я намагаюсь не створювати людям жодних проблем своєю фізичною вадою. Тому переконаний, що мені страшно настільки, наскільки й іншим людям.

— Які пісні для військовослужбовців ви переважно співаєте?

— На початку війни, 2014 року, стався випадок, який і зумовив мій репертуар. Ми приїхали в добровольчий батальйон у місто Торецьк і виступили з концертом. Після цього один із хлопців завітав до нас і сказав: «Коли приїдете наступного разу, будь ласка, не співайте нам сумних пісень. Суму тут і так вистачає. Ми хочемо слухати пісні про наші сім’ї, коханих, про щось веселе та позитивне». Саме тоді я зрозумів, що він має рацію. З того часу на концертах намагаюся співати українські сатиричні пісні для того, щоб хлопці хоч на деякий час відволіклися од військових та побутових проблем.

— Вас запрошували виступати в Росію?

— У моєму репертуарі є композиція «Путіну хана». Коли ми її заспівали зі сцени Палацу «Україна», мене запросили, найімовірніше, провокативно, виступити в Росії. Також запрошували на ток-шоу на телеканал НТВ, проте сьогодні я не маю планів там з’являтися.

— Чи правда, що за підтримку військових вам погрожували?

— Погрози надходять не лише за підтримку військових. Досить великий резонанс зробила вже згадувана композиція «Путіну хана». Вона вийшла 2014 року. Я написав її разом із народним артистом України Миколою Янченком. Він якось мені зателефонував і сказав, що придумав цікавий приспів: «ооо — Путін мурло, на-на-на Путіну хана». Тоді я сказав, що це буде 100-відсотковий хіт, і ми почали працювати над текстом. Та після її розголосу невідомий із криками «Це вам іще не все!» розбив машину моєї дружини. Я вважаю, що то хворі люди, на яких не варто звертати уваги. Особисто я не боюся, страшно за сім’ю, адже були випадки, коли в сепаратистських спільнотах у соцмережах було опубліковано фото моєї дружини й доньки з досить небезпечними погрозами.

— Місцеві жителі добре сприймають ваші виступи? Чи серед них є люди з проросійськими поглядами?

— Людей із проросійськими поглядами стало значно менше, аніж їх було у 2014–2015 роках. Мені здається, що Україна туди поволі повертається, у серця тих жителів. Звісно, цей процес не такий швидкий, як би нам хотілося. Ті люди, які раніше боялися показувати свою проукраїнську позицію, тепер зрозуміли, що Україна не віддасть ані клаптика своїй землі. Вони починають ходити на концерти українських артистів, слухати їхні пісні, не боятися тримати державний прапор.

— Як вам вдалося минулого року зібрати на благодійних концертах два мільйони гривень для української армії?

— Відверто кажучи, за останні три роки з усіх концертів, які в мене відбулися, відсотків 60–70 — це благодійність. Гроші із цих концертів переважно йдуть у шпиталі для військових. Наприклад, у Харкові ми робили концерт «Допоможи пораненим», де нам вдалося зібрати півмільйона гривень. Я намагаюсь контролювати цей процес. Також ми з волонтерами зробили деяким хлопцям у шпиталях персональні банківські картки, на які перерахували гроші, щоб бійці могли допомогти своїм родинам. Окрім того, багато коштів витрачаємо на ліки та протези.

— Який найяскравіший момент під час поїздок вам запам’ятався?

— Якось ми йшли з дружиною коло будинку, і нас наздогнав чоловік. Як виявилося, це один із військових, з яким ми колись познайомилися в АТО. Він дякував за те, що ми співали для них, а потім зняв із себе хрестика й подарував мені його з такими словами: «Цей хрестик дуже важливий для мене, адже я з ним пройшов усе Дебальцеве. Але дуже хочу його вам подарувати. Нехай він вас береже». Я його й досі зберігаю. Якщо хлопці цінують, значить, те, що я роблю, є недаремним.

— Які ваші побажання українським військовим?

— Хочу побажати, щоб хлопці трималися. Коли я приїжджаю в район АТО й розпочинаю виступ, то завжди дякую військовим за те, що моя маленька донечка Софійка не знає, що таке вибухи й снаряди за вікном. І це завдяки тим хлопцям, які нині на війні в будь-яку погоду бережуть наш спокій. Бажаю терпіння, наснаги й скорішого повернення додому.

Олена КРУГЛЄНЯ, «Народна армія»