А мости й справді єднають!
Під окупацією. Талалаївська громада Прилуцького району (колишній Талалаївський) – найближчі сусіди із Дмитрівською громадою колишнього Бахмацького району, а тепер Ніжинського. Дмитрівська громада – одна із тих у нашому регіоні, яка найбільше потерпіла від навали рашистів у лютому-березні. У середині квітня, коли окупантів вибили із наших територій, я робила репортаж із обстріляного ворогом Гайворона. Село з’єднував міст через річечку Басакова (права притока Ромена (басейн Дніпра)). Орки, відступаючи, розстріляли його із танка, щоб зупинити наші війська. І ось радісна новина – через цей життєво важливий міст вже пішов транспорт! Це і стало нагодою зустрітися із головою Дмитрівської громади Валентином Бойком.
Гайворон – його рідне село. До завершення децентралізації та створення Дмитрівської громади Валентин Борисович десять років працював сільським головою Гайворона. Після об’єднання у громаду входять села Дмитрівка (центр), Гайворон, Галка, Голінка, Терешиха, Кропивне, Рубанка, Смолове. Останнє – найменше. До початку війни там проживало вісім осіб. Окупанти його знищили повністю. Смолівці – головне, що всі живі, – змушені були змінити місце проживання.
– У ніч на 25 лютого російська орда вже привалила у наші села, – згадує Валентин Борисович. – Усвідомити дійсність було складно. Села нашої громади стали якраз на їхньому шляху від Конотопа у Київському напрямку. Цим шляхом ішла і жива сила противника, і дуже багато військової техніки, зброї. Вороги окупували тракторний табір, заселялися у хати жителів Гайворона. Тобто тут у них був пункт дислокації. Я нікуди не тікав. Просив окупантів, щоб не чіпали населення. Ці, перші, хто зайшли у село, грабували та наїдалися. Час тоді ніби зупинився. Я іду своїм рідним селом і мушу запитувати оцих недолюдків, які і російською не вміють говорити, куди я можу іти, куди не можу! І це у себе вдома! Це був той стан, коли не знав, де себе подіти. Разом зі мною були тут і дружина, і син із невісткою. У 20-х числах березня син вивіз жінок у більш безпечне місце, бо тоді заходили нові ворожі сили, і вже знаходитися у селі нам було дуже небезпечно. Ми перебралися у Дмитрівку, де здебільшого не покидали окоп… До того часу наша група оборони вже отримала трохи зброї, була підкріплена військовими. І ми з боку Дмитрівки давали їм «прикурить». Із часу Другої світової наш край не переживав таких важких часів.
– Які моменти були найтяжчі?
– Найтяжче, коли гинуть люди. Односельці, які жили собі тихо і мирно. 22 березня рашисти розстріляли автомобіль із робітниками. Загинув житель Дмитрівки Анатолій Углач. Трьох інших людей, які були у тій машині, врятували медики зі «швидкої», яка приїхала з Талалаївки. Дорога до Бахмача нам була перекрита і у всіх випадках жителям нашої громади надавали допомогу талалаївські медики. Загинули троє жителів Голінки. Володимир Нескуба рубав дрова, а саме ішли колони. Хтозна, що там оркам увиділося, але молодого чоловіка вони розстріляли. Через кілька днів осиротіла мати Галина Нескуба мала необережність відхилити фіранку та поглянути у вікно на колону. Її теж розстріляли нелюди. Петро Ковалівський мав хворі нерви, їздив селом на велосипеді й обурювався, бо не міг второпати, що твориться. Його розстріляли… У Гайвороні загинули двоє чудових чоловіків. Богдану Ткаченку було тільки 28 років. Власної сім’ї ще не мав. Він працював у Ніжині. Приїхав до батьків у село. Дуже хороший хлопець був… Він – мисливець, мав багато зброї. Микола Сидоренко незадовго до війни повернувся із зони ООС, служив. Їх рашисти «взяли», тримали у погребі. Розстріляли на болоті…
– Схоже, що була наводка зрадників?
– Схоже… Сподіваюся, що кожен отримає по заслузі! Зрадники – це найгірші, найстрашніші люди. На жаль, і їх немало…
– Але тих, хто вірить у нашу Перемогу і все робить для неї, звичайно ж, більше?
– Однозначно. Таких людей і тримаюся в житті. Бо інакше – ніяк! Понад 80 садиб у громаді зазнали різного типу руйнувань. Всім треба допомога. А тут ще і міст розвалений. Душа розривалася, дивлячись на руїну. Для наших сіл це – стратегічний об’єкт. Спочатку треба було розібрати завали. А чим? Зателефонував ось до Володимира Григоровича, і він прислав свою техніку, яка працювала тут кілька днів. Це був початок. Розумію, що на фоні руїн, які зробили ці дикі варвари на Україні, наш міст – не першочерговий об’єкт для відновлення. Це для нас міст першочерговий. Мені вдалося знайти і залучити до роботи військових будівельників, а всі матеріали для будівництва купували. Виручив брат Анатолій. Скажу, що він справді патріот свого краю. Живе в Яготині, а тут працює як фермер. Дав пів мільйона на матеріали. У цей надтяжкий час я ніколи не дорожу і копійкою із власної зарплати для справи загальної. Завдяки ЗСУ ми живемо і маємо змогу працювати і заробляти. Зробили все згідно із технологією. Асфальтні роботи на мосту виконували за кошти держбюджету.
Користуючись нагодою, хочу подякувати колегам із Талалаївської селищної ради, всім, хто нам допомагав. У Талалаївській лікарні надавали допомогу пораненим цивільним. Жителів громади, коли ішли бої, приймали і сусіди в себе удома, і рідні, і знайомі, і просто добрі люди. Думаю, що це ті моменти, які ніколи не повинні забуватися. Ми найближчі сусіди, отже і жити маємо, як найкращі родичі!
І хоч міст робили у рамках дуже обмеженого бюджету, душу у нього вклали. Два сердечка з металу символізують єднання закоханих. Вже і замочок повісили, де викарбувано з любов’ю «Гайворон».
…Все, що робиться з любов’ю, – найогиднішому ворогу не по зубах! Україна була, є і буде, доки тримається вона на справжніх патріотах рідного краю!
Олександра Гостра, фото автора
На першому фото: Дмитрівський селищний голова Валентин Бойко із директором ПСП «Лан» Володимиром Лукашем зустрілися на відбудованому мосту. Ось там, позаду них, на галявині біля лазні, відступаючи, окупанти поставили свій танк і увалили з нього по мосту. Завдяки зусиллям селищного голови та добрій волі благодійників, через три місяці після знищення збудовано новий міст через річку
