Аудіокнига вихідного дня. Детектив Сергія Дзюби «Зникнення бізнесмена»

Аудіокнига вихідного дня. Іронічний детектив Сергія Дзюби «Зникнення бізнесмена» з циклу ««Справи детектива Самарцева».

Зникнення бізнесмена

Вранці я спокійно увійшов до свого робочого кабінету, зачинив двері і вмикнув комп’ютер. Підійшов до шафи, аби повісити плащ, і… мало не зарепетував від надлишку емоцій. Адже з-під одягу раптом стрімко вигулькнула мені назустріч чиясь рука. Я отетеріло шарпнувся назад, але непрохана гостя спритно ухопила мене за лікоть. Водночас з’явилася й інша кінцівка, яка заспокійливо, навіть ніжно, погладила мене по голові. А невдовзі почувся знайомий розкотистий сміх мого знайомого – приватного детектива Віталія Самарцева: „Добридень, мій дорогий друже! Виявляється, у вашій шафі цілком можна жити…”.

„Як ви сюди потрапили?” – ошелешено поцікавився я, все ще тримаючись рукою за серце. „Це ж елементарно, Ватсоне! – здивувався він. – Шафа була відчиненою. От і спробував знайти там ваш скелет… Не лякайтеся, друже, маю на увазі лише давнє англійське прислів’я. Адже ми з вами ще маємо випити не один келих дивовижних пригод!”.

Нічого не вдієш – він обожнює сюрпризи, а вам, як з’ясувалося, до вподоби його історії. Мушу терпіти… Доброзичливо посміхаюсь у відповідь і дістаю диктофон: „Все гаразд, Віталію! То що ви нам сьогодні розкажете?”.

Головоломка з балконом

Була субота, припікало сонечко і мені страшенно не хотілося працювати. Я вже відімкнув комп’ютер і, насолоджуючись прохолодним пивом, збирався на пляж. Аж раптом матеріалізувалася вона – викапісінька Мерілін Монро: неймовірно зваблива білявка з чарівно променистими очима та бездоганною фігурою. Я мало не похлинувся пивом і мерщій прибрав ноги зі столу:

– Перепрошую, у мене була невеличка обідня перерва… Але тепер я – увесь ваш! Втім, спершу познайомимося: Віталій – поціновувач краси та чужих таємниць, – ледь доторкнувся губами до її тендітних пальчиків.

– Дякую, – збентежено посміхнулася гостя, – але я, мабуть, помилилась кабінетом.

– Ну, що ви! – поквапливо обійшов її з тилу, надійно зачинивши двері. – Клянусь, я – саме той, хто вам потрібен!

– Мені сказали, що десь тут приймає приватний детектив… – озирнулася білявка. – Та, схоже, я завітала даремно. Хто ж працюватиме у вихідний та ще й за такої спеки?

– Як хто? Приватний детектив Віталій Самарцев! Мадам, ви, очевидно, зовсім розчарувалися в чоловіках. А дарма, бо ще не перевелися мужчини, здатні дістати жінці… ну, скажімо, зірку з неба.

– Зірку – це надто банально, – зітхнула вона. – Тут справа складніша і… делікатніша. У мене зник… коханець. Вибачте, я нервуюся! Просто зі мною таке вперше. Розумієте, вийшов, як завжди, перекурити на балкон і… не повернувся. Ви справді детектив? Такий молодий? Добре… Я – Віта. Допоможете мені?

– Так-так, Віточко, мені цікаво, – підвів її до стільця. – Сідайте, будь ласка. А то якось незручно бесідувати, тупцюючи. І я, з вашого дозволу, присяду. Ось так… А тепер давайте поміркуємо разом, куди ж він, сердешний, полетів? У які теплі краї?

– Уявляю, що ви зараз про мене думаєте… – на мить опустила довгі вії, стиснула скроні наманікюреними пальцями. – Тільки, запевняю вас, все так і сталося. Володя був у халаті та кімнатних капцях (я спеціально подарувала йому все це на день народження, щоб почувався, як вдома). Сидів у кріслі, переглядав журнал, доки я готувала його улюблену печеню. Згодом пішов покурити. І відтоді його більше ніхто не бачив…

– У вас який поверх?

– Сьомий…

– Гм… І він отак просто розчинився в повітрі?

– Я не знаю, – стомлено потерла скроні. – Володя точно курив на балконі і потім кудись зник!

– А він не міг непомітно вислизнути з квартири на вулицю?

– Звісно, що ні! Я б неодмінно почула і побачила. Однак… Стою на кухні з пательнею, наспівую собі. Щось, міркую, він надто довго курить, ще застудиться. Та й печеня майже готова. Гукнула раз, вдруге – тиша. У мене серце так і тьохнуло! Мерщій кинулася на балкон, а його немає… Я від розпачу мало не знепритомніла. Що тільки не передумала! Це ж так і збожеволіти можна! Ну, самі знаєте, трапляються випадки – закрутилася голова у чоловіка, втратив рівновагу і… Не зчулася, як вибігла на подвір’я. Шукаю скрізь його тіло… А там бабусі біля під’їзду на лавочці сидять, насіння лускають, пліткують. Чую краєм вуха – перемивають мені кісточки. От, мовляв, така-сяка, безсоромниця, шльондра, чужого чоловіка (сімейного!) приворожила! Але мені байдуже, я не заради його подарунків… Підходжу, питаю: „Скажіть, ви мого Володю не бачили? Ніхто тільки що на квітник не падав?”. Вони аж очі витріщили. Мабуть, у мене тоді дійсно був пришелепуватий вигляд. Втім, уявіть себе на моєму місці! Все було чудово, ми того дня так кохалися! І от я пішла на кухню, а Володя… Ні, він не падав і не виходив. Бабусі б помітили – повз їх увагу, щоб ви знали, муха не проскочить, не те що коханець сусідки! Схопила мобілку, почала йому дзвонити… Знаєте, я й досі щодня телефоную, аби почути оте: „Ваш абонент – поза зоною досяжності”. Врешті-решт, він не повернувся ні до мене, ні додому. А наступного дня не вийшов на роботу…

– Даруйте, але його дружина знала про вас?

– Ні, ми поводилися дуже обережно. Проте недавно вирішили їй сказати. Розумієте, у мене буде син – від Володі… Власне, він пообіцяв розлучитися з Мариною і переїхати до мене.

– А у Володимира та Марини є діти?

– Донька вступила до вузу, син – школяр. У них – нормальна сім’я. Але ж у нас – любов!

– Ну, так… Він, мабуть, досить заможний?

– Мабуть. Директор фірми. А незабаром мав взагалі розбагатіти. Обіцяв мені медовий місяць в Італії, – тут вона не витримала й заплакала. –

Тільки я не вимагала від нього нічого особливого. Не тиснула… Знаєте ж, як буває? Він сам усе вирішив. А я не змогла відмовитися від такого мужчини. Чи не кожна жінка на моєму місці вчинила б так само. Коли кохаєш, не надто переймаєшся наслідками. Я вже стільки обпалювала собі крильця об усіляких козлів! А тут нарешті Мужчина – розумний, привабливий, чуйний, не жадібний, надійний… За таким, як за кам’яною стіною…

– Дружина, звісно, звернулася в міліцію?

– Так, його вже тиждень скрізь шукають. І, без сумнівів, рано чи пізно дізнаються про мене. А коли вже покажуть його фотокартку нашим бабусям… Віталію, я не знаю, що мені робити! Адже востаннє бачила Володю на своєму балконі. І коли мене знайдуть… Як я доведу свою невинність? Мене ж можуть у такому звинуватити!

– А що? Вбили, порубали, винесли і закопали…

– Припиніть! – відчайдушно затулила вуха долонями.

Мовчки, не питаючи, налив їй пива. За мить велика кружка спорожніла. Що ж, це – не її улюблений напій. Взяв ще одну пляшку з холодильника і, повільно смакуючи прохолоду, мимоволі замилувався очима своєї гості:

– Ось як має бути в раю: божественний нектар у руці та вродлива жінка – поруч!

– Будь ласка, не дивіться на мене так… – зашарілася Монро. – Ви мене бентежите. Присягаюся вам, я… не вбивала Володю. Ви мені вірите?

– Ну, – знизав плечима, – настільки я розумію, ви – моя клієнтка?

– Так… Правда, зараз не маю багато грошей – Володя говорив, аби я не заощаджувала. Він давав мені, скільки треба. Проте у мене є прикраси – я закладу щось у ломбарді, а потім, за першої ж можливості, викуплю – це подарунки Володі!

– Не поспішайте. Я ще не розшукав вашого чоловіка…

– Ви… справді намагатиметеся його знайти? – поглянула розчулено.

– Ну, не полетів же він на Марс!

– Знаєте… – завагалася вона. – Мені казна-що на думку приходить… Володя останнім часом багато нервував. Він прагнув, щоб я нічого не помічала. Був таким милим! Але я відчувала – щось не те. Думаю, йому загрожувала небезпека. Так, мабуть, він когось боявся. Одного разу хтось зателефонував йому на мобільний, і у Володі було таке обличчя… Я поцікавилася: „Що трапилось?”, та він лише жартував, запевняв, що спокійний, мов двері. Мовляв, якісь дрібниці на роботі. Проте через дрібниці не носять постійно газовий пістолет… Віталію, я боюся, що його поцупили!

– Пістолет?

– Володю! Викрали просто з мого балкону… Я от недавно дивилася

фільм – там люди в чорних масках та плямистих комбінезонах лазили, мов ящірки. Такі можуть безшумно видертися на дах будь-якої багатоповерхівки і зненацька захопити навіть дужого чоловіка! Володя ж двічі на тиждень до спортклубу ходив, на тренажерах качався…

– Ви тоді шуму вертольота не чули? Бо скрутити міцного дядька можна, а от спуститися з ним – навряд.

– Будь ласка, не кепкуйте з бідолашної жінки. Віталію, я відчуваю – він живий! Проте дуже боюся…

Скелет у шафі

Два дні потому я „штурмував” двері квартири зниклого бізнесмена, раз-по-раз наполегливо натискаючи на кнопку дзвінка. Нарешті клацнув замок і переді мною постала збентежена господиня.

– Здрастуйте, Марино, – життєрадісно привітався, наче з давньою знайомою. – То як, впустите побесідувати?

– День добрий… – спробувала приховати розгубленість за безтурботною посмішкою. – Але ви сплутали час, Віталію! Ми ж домовлялися на дев’яту ранку, а зараз – о пів на восьму…

– Нормальні люди лише снідають, так? – незворушно кивнув. – Щиросердно перепрошую, однак так склалися обставини. Поговоримо?

– Відверто кажучи, не знаю, чим можу вам допомогти. Все, що потрібно і навіть більше того, розповіла слідчому… Тому, коли ви зателефонували, назвались приватним детективом і попросили про зустріч, я дуже здивувалася. І, пам’ятаєте, погодилась на цю розмову лише за однієї умови – ви скажете, хто вас найняв.

– О, не турбуйтеся, звісно, скажу! Втім, це – така дрібничка… У мене –приємні новини, Марино. Я знайшов вашого чоловіка!

Якби в ту мить над Черніговом зависло НЛО, з якого б вигулькнули зелені істоти і попросили у нас закурити, ефект був би менш вражаючим.

– Ви… жартуєте? – спромоглася вичавити кілька слів, ухопившись за ручку дверей так, що побіліли пальці.

– І чому всі вважають мене жартівником? – знизав плечима. – Хіба я схожий на Чарлі Чапліна? Втім, якщо я справді застав вас за сніданком чи іншою важливою справою, не затримуватиму. Мабуть, мені краще одразу піти в міліцію і порадувати майора Воронова!

– Стривайте, – поквапливо розчахнула двері, – якщо вже ви завітали сюди та ще й із такою неймовірною новиною, звісно, я охоче поспілкуюся з вами. Адже йдеться про мого Володю!

– Так отож, – впевнено ступив до вітальні, роззираючись на всі боки.

– Прошу, будь ласка, сюди, – вона вже цілком опанувала себе і приязно посміхалася. – То що вам відомо?

– Все! – задоволено примостився на диван, уважно розглядаючи співрозмовницю. – Почнемо з того, що до мене звернулася Віта Павленко. Чули про таку?

Насторожено похитала головою.

– Це коханка вашого чоловіка…

– Що? – спалахнула вмить, мов сірник. – Ви прийшли сюди шантажувати мене? У Володі не могло бути ніякої коханки. Він – зразковий мужчина!

– Віта про нього такої ж думки, – зітхнув. – Доведеться її трохи розчарувати…

– Що ви собі дозволяєте? Забирайтеся геть! – обличчя господині пашіло праведним гнівом.

– Ви – непогана актриса, Марино. Повірте, я вже належно оцінив ваш талант. Але, будь ласка, не перегравайте. Тим більше, не все так кепсько, запевняю вас! Раджу не марнувати час і все-таки вислухати мене, – промовив спокійно, майже пошепки, мов чоловік, котрий несподівано опинився в клітці з левицею.

Вона була прекрасна, як Маргарита Терехова в ролі міледі. „Ах, какая женщина! Какая женщина! Мне б такую…” – подумалось мимоволі. Марина відчайдушно спопеляла мене очима, проте не прохопилася ані словом. Чудово! Мовчання – ознака згоди. Можна продовжувати…

– Спершу я мав здогадатися, яким чином Володимир Шолох зник із балкона своєї коханки. Тому й завітав до неї в гості. І, насолоджуючись краєвидом із того самого балкона, одразу ж збагнув – не було ні загадкових викрадачів у масках, ні череватого гелікоптера на даху. Що ж трапилося? Елементарно, Ватсоне! Поруч знімала розвішану білизну гарненька сусідка – Ліна. Познайомилися. Молодичка мешкає сама у двокімнатній квартирі – в іншому під’їзді. А ось її балкон від Вітиного відділяє лише перегородка. Ну, хіба це перепона для чоловіка, який щотижня тягає у спортзалі залізяччя?! Спасибі Ліночці – люб’язно дозволила мені перелізти до своєї господи. Правда, якусь мить почувався, наче альпініст, котрий без страховки завис над безоднею – все-таки сьомий поверх. Втім, я намагався не дивитися вниз… Згодом все остаточно владналося: двері цієї панянки зачинялися на англійський замок. Вона пригадала, що того дня, незадовго до таємничого зникнення вашого чоловіка, вийшла, а точніше вибігла з дому…

– Подумати тільки, оце пам’ять! – іронічно примружила очі Марина.

– Ні, просто здоровий спосіб життя. Вона кожного дня бігає – підтюпцем, в один і той же час. Володимир дочекався, коли сусідка вискочила на вулицю, й хутко перебрався на її балкон. Далі – почимчикував до дверей, спустився східцями і обережно шмигнув до машини, припаркованої біля самісінького під’їзду. За кермом сиділа жінка. Думаю, то були ви…

– Ну, це – тільки ваше припущення! – сердито блиснула очима.

– Про жінку в авто пригадала Ліна… Не засмучуйтеся, загалом непогана ідея – не швендяти ж йому містом у халаті й капцях!

– Ви гадаєте, що поважний чоловік, директор фірми, може ось так просто зникнути через якусь коханку? – глузливо поцікавилася вона.

– Звичайно, ні. Хоч звістка про те, що Віта чекає дитину, його навряд чи порадувала… Однак це ще не привід для такої оригінальної містифікації! Тож мені довелося кілька годин вдавати з себе крутого і страшенно заклопотаного американця, який не проти вигідно вкласти гроші. Добре, що маю тямущих помічників – Льоня та Яруся розіграли все, як по нотах. Прийняв мене Владислав Вільшанський – заступник вашого чоловіка. Схоже, повірив… Очевидно, зараз його люди перевіряють надійність майбутнього інвестора. Тому мусимо не баритися, щоб у Владика не виникли певні підозри. До речі, Льоня розговорив його секретарку , а Ярославі довелося

погодитися на одне побачення. Так ми й дізналися про… марину, яку довірили зберігати Володимирові Шолоху і яка раптом загадково зникла перед самісіньким продажем.

– Ви сповна розуму? – разюче зблідла господиня.

– Авжеж, Мариночко! Я знаю, що поцупили не вас. Марина – морський пейзаж, зображений маслом, творчість старих голландців. Звісно, це був оригінал. Наскільки мені відомо, один такий шедевр коштує, як кілька квартир у центрі Києва! Тому ваш чоловік зберігав її у своєму сейфі. Власне, це була напівлегальна оборудка – марина мала стати окрасою приватної колекції. Та одного ранку сейф директора виявився порожнім… Офіс фірми надійно охороняється, проте злодії не залишили жодних слідів. Всі замки – на місці, ніхто нічого не бачив і не чув! Володимиру почали погрожувати, натякаючи і на небезпеку для його родини…

– Боже, – затулила обличчя руками, – це було нестерпно. Володя не мав спокою ні вдень, ні вночі!

– А між тим, марина досі знаходиться в офісі – висить на самому видному місці у кабінеті Вільшанського.

– Цього просто не може бути. Володя і Владик – друзі!

– Я бачив її на власні очі. Тобто, звісно, не прекрасний морський пейзаж, а поспіхом наквацяну копію „Чорного квадрата” Казимира Малевича.

– Та що ви, – нервово розсміялася жінка. – Ця мазня висить уже з півроку. Владик сам намалював! Він трохи займається живописом – як на мене, бездарно, але у кожного – свої дивацтва… Каже, „Квадрат” його надихає. Мовляв, він уявляє, що там було зображено спочатку – перед тим, як Малевич замалював усе чорною фарбою.

– Справді, мазня – нова, а холст – старий! Цього, при всьому бажанні, не приховаєш. Цілком очевидно, що холсту, на який нанесено „Чорний квадрат”, не одне століття… Не сумніваюсь, Вільшанський спланував усе заздалегідь – тоді, коли почепив копію у своєму кабінеті. Думаю, саме Владик і підбив Володимира на сумнівну оборудку з картиною. А оскільки ваш чоловік йому довіряв, „друг” зумів підгледіти код, аби згодом, усамітнившись увечері, спокійно відчинити сейф, забрати марину і замаскувати її, знищивши свою попередню „творчість”. Отже, вашому чоловікові боятися нічого. Тож він цілком може „воскреснути”, щоб відновити справедливість. Правда, Володимире Васильовичу?!

Тієї ж миті дверцята шафи відчинилися і звідти впевнено вийшов широкоплечий, коротко підстрижений чолов’яга. Я підвівся назустріч і Шолох міцно потиснув мені правицю:

– Як ви здогадалися? Я ж, відколи „зник”, ні разу не виходив із дому!

– Елементарно, Ватсоне! По-перше, ваша дружина, попри ранній час, виглядає напрочуд гарно. Але ж самотня жінка, якщо тільки вона не чекає гостей, ніколи не буде такою доглянутою у власній оселі. Для кого? Адже її все одно в цей час ніхто не бачить! Взагалі, я навмисне прийшов на півтори години раніше, щоб у Марини було якомога менше часу приховати сліди вашого перебування. Ви саме поснідали, та посуд помити дружина не

встигла. І коли я краєм ока побачив таку купу брудних тарілок… Самотня жінка вранці цілком може обмежитися бутербродом із чаєм. А заміжня, коли чоловік у відрядженні, не надто переймається також обідом і вечерею… Достатньо було ще зазирнути в спальню, аби помітити саме ті капці та халат!

– Лишив на згадку, – зітхнув господар. – Звичайно, я подбаю і про Віту, і про її дитину – без копійчини не сидітимуть! Хоч, звісно, про розлучення з дружиною не йдеться. Невже Віточка всерйоз сподівалася, що заради неї я зможу покинути сім’ю? Марина – моя бойова подруга! А гарненьких, не надто розумних дівчаток – багато… Ну, а ви, молодий чоловіче, заслужили винагороду! Зараз же візьмусь до справи – переконаєтеся, наскільки Володимир Шолох може бути щедрим до справжніх друзів і нещадним до ворогів! Власне, такі тямущі та моторні хлопці, як Віталій Самарцев, мені й потрібні. Чому б вам не попрацювати у солідній фірмі? Скажімо, моїм заступником?

– Дякую, – поглянув на годинник, – мені пора. Вовка ноги годують! Втім, я – такий сіроманець, якому незатишно в зграї – сам собі спікер…

Біля під’їзду на мене терпляче чекала Віта. Тільки-но вийшов, кинулася мало не в обійми:

– Ну, що, Віталику, ти бачив його?

– Так, – заспокійливо взяв її під руку. – Не хвилюйся, з ним тепер – усе гаразд. Ось лише… Зізнайся, ти ж просто вигадала його, правда?

– Я? Вигадала?

– Він – не Мужчина, – розчаровано похитав головою.

– А хто?! – розгублено округлила волошкові очі.

– Козел…

Сергій ДЗЮБА