Багато є в нашому житті того, від чого ми залежимо
Літературні читання вихідного дня. Оповідання: В-р.
Свою життєву розповідь-етюд запропонував читачам нашого видання Михайло Блехман з Канади.
***
– Банальна історія не має однини.
– Хоча кожен її учасник вважає, що єдине, чого вона не має, це множини.
Розмова в кав’ярні за чашкою чорної кави без цукру
Дивно, як багато є в нашому житті того, від чого ми залежимо, хоча й кожен залежить по-різному і від різного. Я, наприклад, повністю залежу від блокнота і ручки: оповідання, та й повість, чого вже там, – так ось, ні оповідання, ні повість не складеться, якщо блокнот не надихає або ручка незручна. Вони – половина справи, причому добра половина. Та й друга теж начебто не менш добра до мене, слава Богу!..
День був дивовижний, саме час іти на етюди. Я не став надто вже задивлятися, хіба що озброєним, як завжди, поглядом помітив численні схожі на курчат кульбаби і, зітхнувши, подумав, що курчат рахують восени, і ці теж із часом посивіють і обсиплються, не встигнувши толком відчути себе дорослою, нехай і свійською, птицею… Втім, навіщо думати про неминуче, яким би неприємним воно не було? Краще постараюся розтягнути сьогоднішнє задоволення: без моєї допомоги воно закінчиться так само рано, як почалося…
Я сів на лавку, на якій – це ж треба! – більше нікого не було, озирнувся, навіть не намагаючись не помічати перехожих, що теж зробилися непомітними. Тепер їх не було зовсім. Сонце світило веселою настільною лампою, я аж зажмурився. Розкрив надихаючий блокнот, доторкнувся до білої сторінки зручною, надійною ручкою. Етюд починався.
Оповідання поколювало, просячись на світло. Ні, оповідання просто просилося б, але це? Це була моя нова повість. І повість ця, в повній відповідності зі своєю статтю, вимагала, безапеляційно наполягала, зводила з розуму, здаючись мені – мені одному – самою досконалістю. Або недосконалістю – різниця не була помітна. Та й чи існувала вона?
Як завжди, я не збирався давати ім’я головним персонажам, але цей поводився або запобігливо, або безпардонно. Він був іронічний і напружений, і боротися з ним мені не хотілося.
– Чому ви звернулися саме до мене? – запитав я, відповідаючи захисною самоіронією на його неагрессивную іронію.
Ні, краще запитаю прямо:
– Чому ти звернувся до мене? Ти не проти “ти”? Втім, можливо, ви проти?
– Бути проти такої дрібниці в моєму віці? До того ж “ви” створює враження набридливої множинності.
– Майже зрозумів. Вам – тобі – самотньо, коли навколо так багато народу?
– Це називається – зрозумів? Самотньо може бути тільки двом. А коли сам, або коли навколо багато людей, що в принципі одне й те ж саме, – то самотньо бути не може. Не мені вам розповідати.
Він перевів дух – або це зробив я – і продовжив:
– Ви вирішили – тобто зважилися – назвати мене? Зазвичай у ваших оповіданнях імен немає.
– Хіба ж це оповідання? Оповідання поводиться зовсім інакше. І чому ви вирішили, що повість буде – про вас? Точніше, про тебе.
– Подивимось, про що та що саме це буде. Я сподівався на оповідання – ваші оповідання, на щастя, непопулярні, ось я і звернувся до вас. Або краще – до тебе? Тобі не буде самотньо в однині?
– Авжеж непопулярні! Адже я все ще тут. Може, колись потім, коли лавка спорожніє?.. Що ж стосується самотності – в однині вона неможлива. Єдине коли вона настає – це у множині, ти ж знаєш. Отже, ти наполягаєш на імені?
Він посміхнувся або зітхнув:
– Якби я наполягав, то залишився б безіменним, як твоє улюблене місто в моєму улюбленому оповіданні.
Телефон мучив майже так само, як оповідання – чи що це було? Через постійні дзвінкі, стукіт у двері, необгрунтовані веселощі сусідів лавка стала незатишною, немов її тільки що пофарбували й не рекомендували сідати.
Можна подумати, що мені можна щось порекомендувати.
– Гаразд, назву, хоча й ніколи цього не роблю. Тобі ж потрібно, щоб героїня прочитала про тебе і дізналася, чи не так?
Даниїл знизав плечима:
– Вона дізналася б і без імені, ти ж напишеш все як було, незважаючи на те, що це трапилося далеко не тільки з нами Що ж стосується героїні – героїчного в ній не так вже й багато… Або не стільки в ній, скільки в мені?
Не відповівши на черговий дзвінок, я взяв старовинну нову ручку й відкрив блокнот. Добре, що чорнило в ручці не закінчується – інакше що б я робив з цією повістю?
– Авжеж, нічого героїчного. Якби у слова “персонаж” була форма жіночого роду, я б назвав її інакше. Але такої форми немає, а мати справу з безформними словами я не люблю.
– Тоді, – дружньо ляснув він мене по плечу, з останніх сил намагаючись виглядати іронічним, – їй теж дай ім’я.
Ставало вітряно. Від нахабнуватого скиглення вітру хотілося сховатися між рядків блокноту, – але щоб сховатися, рядки спочатку потрібно було побудувати. “Створити” звучало б надто непорушно, тому я взяв його в лапки, – може, хтось колись їх забере… Коли мене не буде на лавці.
– Дам, – погодився я. – Її звали Світланою – звали і звуть, звичайно, зміна поясів на суть не впливає. “Даня та Свєта” – чим погано?
Він кивнув, збираючись у дорогу, але відчувалося, що він не вважає ім’я суттю. Тим більше, що її ім’я не відповідає навіть кольору її волосся. Але так гарніше, якщо вдуматися.
– Ну, розповідай, – попросив я. – Домовилися, запишу все, що ти мені розповіси. Тільки боюся, що у тебе, а значить у мене, вийде чергова банальна історія.
– Моя не банальна, – пообіцяв Даня.
– Ще б пак! Так кажуть усі мої герої.
Він кивнув – чи то мені, чи то іншим:
– Вони праві. Хоча в них і немає нічого героїчного.
А Свєта додала:
И всё давным-давно просрочено,
и я молюсь, и ты молись,
чтоб на утоптанной обочине
мы в тусклый вечер не сошлись.
Для того щоб, нарешті, приїхати, потрібно спочатку зважитися поїхати.
Коли їдеш, думаєш, що ось, поїхав нарешті, – а насправді їдеш назад. Ось тільки приїхати виявляється набагато складніше.
Неімовірніше…
Даня кинув монету – орел чи решка. Випало – їхати, тому що на обох сторонах монети були однакові подряпини, завдяки яким орел і решка виглядали, як близнюки.
На нього чекала далека дорога. Вона почалася ще тоді, коли він вирішив піти, – не знаючи, що ця дорога піти не дозволить, як би далеко він не йшов.
Гнилим зубом мудрості нила, пульсувала, колола, смикалася пам’ять. Іноді – дуже рідко – чогось не хочеться так сильно, що неможливо чинити опір цьому бажанню, вірніше кажучи, небажанню. Даня пам’ятав, що колись… – йому було ясно, коли саме… – він це вже відчував. Точніше – набагато точніше – це відчуття було для нього не стільки відчуттям, скільки випробовуванням. Йдучи до автівки, він не думав про це. Адже хіба можна сказати, що думаєш, якщо ніякого іншого почуття вже немає?
Йшов і думав, не помічаючи, що зовсім не думає, а просто нічого не помічає.
Залишив позаду благально зморшкуватий стовбур вікового дерева.
Та хіба тільки його?
Нитка – ні – ниточка, і нічого в ній суворого, нічого зв’язуючого, – нитка розірвалася, і секунди впали, беззвучно зацокали по бруківці, по асфальту, по розбитому тротуару.
Зачепив щось тверде, непохитне, наступив навіть – і не помітив…
Сів у автівку, розкрив мапу.
Назви міста на ній не було.
Було інше: шкільна гра: між першою літерою і останньою ставлять рисочки, по рисочці на літеру. Хто не вгадав, тому малювали шибеницю, на яку вішали ні на кого не схожого чоловічка… Якби він був на когось схожий – хіба це була б дитяча гра?
Все одно – знайшли, у що грати. Далися їм дорослі ігри.
Ох вже ці займенники …
Даня – я назвав його, тепер вже пізно передумувати – Даня їхав, намагаючись розгадати літери і не думаючи про те, що його чекає позаду. І чи чекає щось…
Дорога звивалася веселою купюрною літерою, колеса підминали під себе щось таке, що не ламається, не розчиняється від часу та негоди. Автівці, напевно, не було байдуже, але що ж вона могла вдіяти? Якщо хто господар, той – пан, звичайно. Ось він і їхав. Хоча й не по-панськи, не по-хазяйськи. Просто їхав і їхав…
Зовсім не старим вже шибеником, не боячись зірватися, зірвати голос, сміялася на тисячі голосів старовинна флейта. Музичні акорди зібралися в одну величезну світлу хмару, хмара піднялася на захмарну висоту, затрималася там, немов роздумуючи про щось скоріше небесне, ніж земне, і впала на пересохлу, розтріскану дорогу дощем нескінченних звуків.
Їхалось непереборно довго.
Ось, виявляється, в чому недолік ідеальної дороги: на ній немає вибоїн, якими можна було б пояснити побоювання вирушити в дорогу.
Але як не поїхати, якщо їдеш по цій дорозі з тих пір – з тих самих пір і не повертаєш, незважаючи на неминучі повороти й незліченні розвилки, ковзаєш машинними шинами по досконалому в своїй чужій гладкості асфальту, ліниво розм’якшеному сонцем.
Якби не асфальт, Свєта, можливо, сказала б напутньо:
День кончился. Что было в нём?
Не знаю, пролетел, как птица.
Он был обыкновенным днём,
А всё-таки не повторится.
Та ні, звичайно, не в асфальті справа…
Можливо, в тому, що він їхав до Свєти з тих пір, як пішов від неї.
Я назвав її по імені – тепер пізно передумувати.
Власне кажучи, він вирушив до неї набагато раніше – як тільки почав відчувати, що піде. Відчував, що піде, але не відчував, що вже їде до неї.
– Ну так, “кине” було б недоречним словом. Гаразд, цілком невдалим.
– Зрозуміло, бо вона не недопалок, і не погляд.
– Зачекай зі своїми коментарями, дай мені вставити слово.
Ще не написане оповідання теж так відчуваєш: його ще немає, але ти вже знаєш: воно, звичайно, є. Найбільш охоче йдеш до того, чого немає, а “ще” і “вже” ролі не грають.
Ну, ось, тепер продовжимо.
Іноді гальмуєш біля якої-небудь забігайлівки, іноді заправляєш безвідмовну свою автівку, іноді відволікаєшся на якийсь – хто його знає? – матч чи щось, або на якусь – хто її теж знає? – новину, в тих забігайлівках замість нормальної їжі – телевізор. Ну, і те, що вони, а тепер уже й усі інші, називають їжею.
Довелося зупинитися посеред дороги – їсти хотілося нестерпно. Хоча, відверто кажучи, якщо перетерпіти – потім навіть і не віриться, що був голодний. Головне – перетерпіти, – але хто ж перетерпить?
Свєта образливо знизала плечима, а він все одно увійшов.
Забігайлівка не виглядала забігайлівкою, нехай зовнішнього лиску в ній не було. Саме так, на виглядала. Даня увійшов – і майже зомлів. Під склом прилавка лежало багато чогось великого й твердого, а по цьому великому повільно повзали, іноді злітаючи, іноді впадаючи в ступор, чорні з зеленуватим відливом мухи. За прилавком стояв занурений у себе, обтяжений глибокими проблемами чолов’яга.
Відвідувачів було об’єктивно небагато, але суб’єктивно – дуже немало. І всі вони відчували себе напрочуд як вдома. Так, саме як вдома: якби вдома було інакше, тут вони б не прижилися, подумав Даня і з запобігливою бадьорістю звернувся до цього мужнього виду чоловіка за прилавком:
– Вітаю! У вас так приємно пахне!
Він намагався вимовляти слова якомога більше по-свійськи, щоб теж відчути себе як вдома. Але вдома не було не тільки мух, принаймні зелених, але й цього чогось твердого – нарешті він зрозумів – піци. Не вдалося, у стурбованого чоловіка вухо було натреноване.
– Здалеку їдете? – діловито запитав він, бачачи і чуючи, що, звісно, здалеку.
Тих, хто здалеку, чути і видно відразу. Свої сюди приходять, як ніби просто перейшли в сусідню кімнату, зі спальні у вітальню, чи що. Щоб було як вдома, потрібно бути вдома. А якщо їхав стільки, що й забув уже, коли виїхав, то ясно ж, що не свій. Не поганий, звичайно, серед чужих багато цілком стерпних, на них навіть цікаво буває поглянути для різноманітності, – не поганий, а все одно – не свій.
Даня кивнув і вирішив більше не намагатися здаватися своїм, хоча шматок піци попросив. І запити чимось: по піці було видно, що запити буде необхідно, хоча й навряд чи вистачить, скільки не пий.
Чоловік стрімко схопив шматок піци, так що мухи злетіли і розлетілися хто куди – головним чином перелетіли на інші шматки. Запитав як годиться:
– Каву велику чи маленьку?
Ті, хто як вдома, знали ці слова, а ті, хто здалеку, знали нехай і багато, але не це. Даня навіть про піцу знав з чуток, а кава для нього був тільки з цукром або – коли пили її зі Свєтою – без. Все ж таки вирішив не бути зовсім вже не як удома. Сказав впевнено, не замислюючись:
– Велику.
Виглядало так, що в нього це було не тільки не вперше, а навіть і не в сотий раз. Ну ось, а обіцяв не виглядати як вдома.
Чоловік налив щось у картонний стакан розміром з цеберку або невеликий сміттєвий контейнер. Даня поставив тацю на вільний столик і пішов помити руки, затерплі і запітнілі від довгої їзди. В туалеті мух було набагато більше, ніж під склом, вони дзижчали, кусалися, майже жалили. Зробити все заплановане не вдалося: мух було більше, ніж решти.
Муха, коли вона одна, не кусається – так, погудить, полоскоче. Противно, але терпіти можна. А ось коли їх зграя – вони нестерпні. Зграї взагалі нестерпні, навіть божа корівка сама по собі – ну просто якесь малесеньке янголятко. Але тільки в партію скупчилися малі… Тим більше, не такі вже й малі.
Добре хоча б, – колись подумав Даня, – що тут у них – у нас – зазввичай не скупчуються…
Кинув погляд на тих, хто почувається як вдома, і не погодився сам із собою.
Пив каву з цукром, бо без цукру її навіть проковтнути неможливо. Вірніше, з нездорового кольору здоровим замінником цукру. Це зовсім не те що сидіти собі й дивитися, як Свєта п’є з білої чашечки справжню каву без справжнього цукру і читає тобі улюблені свої, а тепер і твої, вірші. А в голову навіть не думають приходити банальності з дурницями на кшталт “мені здається, ми з тобою знайомі цілу вічність”. Навпаки, вона каже, закінчивши читати вірш:
– Ні, звичайно ж, числа я не пам’ятаю. Взагалі, про кількість ніколи заздалегідь не знаєш, чи потрібно її запам’ятовувати, тому я їх і не пам’ятаю ніколи. Слова – інша справа. І обличчя, особливо – твоє…
Втім, можливо, це сказав він. Сказав і продовжив:
– Але ж день народження доньки пам’ятаєш.
Свєта надпила кави, посміхнулася:
– Дати, за важливістю рівні епохальним подіям, намагатися запам’ятовувати не потрібно: у них значення – якісне, їх не забудеш. А у більшості дат – кількісне, навіщо ж їх пам’ятати?..
Даня дивився у вікно кафе, на автобусну зупинку. Чекав, що Свєта зрозуміє. Вона знову не підвела, – хоча краще б підвела, чи що…
– Про чоловіка мені не вдасться забути, навіть якщо ми з ним залишимося друзями… Вибач і не сердься: не якщо, а коли.
Вона поклала на його руку свою, ту, що без обручки.
Він поцілував обидві її руки:
– Ти мені дістаєшся дуже дорогою ціною.
Свєта посміхнулася:
– А я сподівалася, що безцінна…
Даня кивнув:
– Настільки дорогою ціною, що у неї немає кількісного вираження. Тільки якісне.
То, что есть в тебе, ведь существует.
Вот ты дремлешь, и в глаза твои
Так любовно мягкий ветер дует –
Как же нет Любви?
Він не розчув її слів, хоча прислухався. Махнув рукою, принаймні мух відігнав ненадовго. Хай їй грець, тій піці, вона все одно не проковтнеться.
Завів автівку, яка ще не встигла перпочити, і поїхав далі, до того самого, якщо мапа не бреше, В-р.
Містечко збиралося бути маленьким. І назва у нього була незвична, в ній літер більше, ніж, напевно, сотень жителів. Загадкове містечко.
Загадкове тим, що, як з’ясував Даня, Свєта живе в ньому. А як розгадаєш? Хіба що зіграєш у “Балду” з сусідкою по парті Танько – може, пощастить, відгадаєш раніше, ніж вона намалює тобі шибеницю, а на ній – абстрактного чоловічка, як дві краплі води схожого на тебе. Так вони з Танькою один одного періодично вішали. Слова були складні – не такі, як зараз, але все ж таки…
Дивна приказка, подумав Даня: чим я можу бути схожий на краплі води, навіть якщо висітиму на іграшковій шибениці?
Отже – спробуй розгадай: В – – – – – – – р
Даня посміхнувся, натискаючи на газ: була б тут Танька – напевно висів би, нікуди б не подівся.
Він похитав головою: треба спробувати розгадати.
До чого ж довга дорога… Стільки років, а містечко все не за горами і невідомо, де. Хіба що на мапі, якщо вона не бреше.
Сіл тут немає. Є поля, є силосні – напевно, силосні, які ж іще? – силосні вежі. Сараї, від яких залишилися одні дірки в дерев’яних стінах, немов від старої заяложеної марки – один тільки штемпель. А сіл немає. І народу в полі немає, скільки б не говорили в старому анекдоті, що народ, мовляв, у полі. Немає такого, щоб – будинок, господарство, скотина якась, люди, врешті-решт… Люди взагалі-то ні до чого, просто згадалися чомусь. Десь вони є, і відчувають себе як вдома.
Вдома вони, ось і почуваються відповідно.
Даня переїхав по мосту через широкий струмок – майже річку. Добре, що міст не дірявий, не те що сараї, які час від часу мигтять за обома вікнами автівки. До чого ж надокучили вже за цю нескінченну поїздку. І там миготіли, і тут продовжують …
Музика нагадала про себе. Закрила сарайні діри, втихомирила річку, змусила автівку затамувати дихання.
Вона, ця музика, була красномовна, як маленька дитина, що не вміє розмовляти, що не знає умовностей відмінків і частин мови. Але більш красномовна, ніж будь-який гордий і красномовний дорослий.
Вона, дитина, біжить, летить, мчить до свого рідного дорослого, переповнена звуками, ще не скута загальноприйнятим порядком слів, загально-благопристойними правилами їх узгодження, сподіваючись, що дорослий зрозуміє, розділить її захоплення, її скаргу, зрозуміє все, що накопичилося в її величезній крихітної душі за сьогодні, за цілу годину, за – щойно…
Він, вона говорить так, як дорослому ніколи не сказати і не зрозуміти. Не зірвати з себе дієвідмін і відмінків, що сповили його, дорослого, не перестати бути заручником нескінченних парадигм. І щоб не видати свого нерозуміння, дорослий відбувається нічого не значущими солодким вигуками, схвальним гигиканням, самозакоханими поцілунками, – а музика звучить і звучить усіма фібрами своїх скрипок, флейт, віолончелей, не втомлюючись, не припиняючись, не втрачаючи надії…
…поки слухач не втомиться від нерозуміння і не вимкне радіо, магнітолу, програвач – що ще він там вимкне? – бо темніє і автівка під’їхала до готелю – ні, звичайно, до мотелю, де деруть стільки шкур, що в тебе стільки й немає, але спати ж десь треба, ніч на дворі.
– Вони це називають двором?
– Гаразд, не чіпляйся до фразеологізмів, їхати в непроглядній темряві на голодний шлунок – все одно ж гірше.
Свєта посміхнулася і тихо відповіла:
Думалось: будут легки
Дни – и бестрепетна смежность
Рук. – Взмахом руки,
Друг, остановим нежность.
Готельний номер коштував недорого. Виходило – та й хіба могло не вийти? – можна заплатити за два, щоб жити в одному. В один їх не пустили б, навіть якби Свєта була незаміжня.
– Ти б не була незаміжня, – сказав Даня, дослухавши вірші.
Вона посміхнулася, відпиваючи кави, або зачісуючись. Або надягаючи сандалове намисто і дивлячись на нього із дзеркала.
– Ти б зі мною одружився?..
Даня поправив на ній намисто, уважно подивився в її віддзеркалення і обійняв її в стотисячний раз.
Намисто все так же пахло сандаловим деревом, як два роки тому, коли він вперше обійняв її.
Свєта, здається, подивилася собі під ноги… І, здається, відповіла так тихо, що йому заболіли барабанні перетинки:
– Я була б згодна… якби не була заміжня…
Мотель – це гуртожиток. Тут все відчувають себе як вдома, хіба що немає піци, а тому й мух. А може – немає мух, тому й піци. Розпорядниця, на щастя, забула тебе, ще не побачивши, так же само, як її забудеш ти. Посміхається тобі посмішкою людини, що вже забула тебе, і ти відповідаєш їй взаємністю… Або взаємністю відповідає тобі вона… Тобі потрібен від неї тільки номер кімнати, і їй потрібно, щоб тобі було потрібно тільки це. І чим привітніше посміхаєшся їй і сусідам по мотелю-гуртожитку, тим сильніше хочеться сховатися від них у тій самій кімнаті з тим самим номером, і їм, сусідам, хочеться того ж для себе. Ось що значить – відчувати себе як вдома, згоден? Сперечайся, будь ласка, я не заперечую.
– Переїдьте до мене разом з Анечкою. Твій чоловік… колишній твій чоловік – нічого не втратить.
Свєта знову посміхнулася, зняла шубу і чоботи:
– Крім мене…
Даня розсміявся:
– Чи не велика втрата!
І обняв її в двохсоттисячний раз, готовий повторити за нею – або разом з нею:
И всё-таки бреду домой с покупкой,
И всё-таки живу.
Как прочно всё! Нет, он совсем не хрупкий,
Сон наяву…
Не знати звідки впали в око розквітлі за ніч райські яблуні. Вони чи то кокетливо наближались, чи то вишукано віддалялися й наближалися – знову кокетливо-вишукано. В повний голос божеволіли усіма своїми нескінченними яскраво-рожевими віолончелями, піднімаючи неповторний тенор на захмарну висоту, нехай на небі не було жодної хмаринки, і кидаючи дорогоцінну мелодію просто йому під ноги, під колеса його автівки, що боялася навіть зрушити з місця.
І незрозуміло було – та й навіщо розуміти, – музика рожевіє райськими яблунями чи яблуні звучать рожевими звуками струнного хору.
Даня хотів було заперечити, але заперечувати – моя прерогатива, тим більше що тут і заперечити нема чого: віолончелі не дозволять порушити мелодію, вони не люблять ані порушуючих музику запитань, ані дисонансних відповідей.
Він відкрив вікно і тихо поїхав.
З вікна беззвучним будильником задзвеніло й розвиднілося. Свєта, як завжди, прокинулася раніше, поторсала Даню. Він схопився тихо, щоб не розбудити Анюту, шмигнув у ванну одягатися. Свєтина квартира була однокімнатною. Аня спала на дивані, в декількох кроках від них, біля протилежної стіни, і в темряві їй нічого не було видно, навіть якщо б вона раптом прокинулася серед ночі. Але вставати йому все одно доводилося дуже рано, інакше – що буде, якщо дитина побачить на татовому місці не тата, а якогось дядька Даню? У будь-який інший час він не був якимось, але ж не замість тата…
– Свєтка, переїздіть до мене, – вже по інерції сказав він, йдучи.
Або він сказав “Свєтік”. Ні, здається, все ж таки “Світлячок”.
– Та ні, навряд чи так нудотно.
– Свєта, переїздіть до мене, – сказав він, ідучи.
Даня приходив до Свєти вдень - коли її чоловік був на роботі або у відрядженні на конференції, Аня в садку, а у них зі Свєтою була робота і вдома, не тільки на роботі. Ні, справжня робота, звичайно, – незрозуміло, про що ти думаєш, – розсміявся Даня, бачачи мою посмішку, яка чомусь здалася йому кривою.
Свєта не відповіла. Сьогодні, ближче до обіду, чоловік повертався з конференції. Потрібно було підготуватися, зустріти його. Їй це було потрібно.
Ні, відповіла, просто на інше запитання.
На це – відповіді у неї знову не було.
Він сподівався, що Свєта не хоче, щоб він пішов…
Пішов.
Або поїхав – яка різниця, як назвати?
Їхати далі хотілося так нестерпно, що їхати не було сил. Зупинилися в одній з численних “зон відпочинку”: там – стоянка, будиночок з усіма фундаментальними зручностями, столики в лісі.
Людей в зоні відпочинку було небагато, та й виглядали вони інакше, зовсім не як ті, що відчувають себе як вдома… Напевно, тому, що не було піци, адміністраторші, гуртожитських кімнат, не кажучи вже про мух. Просто їхали хто куди, зустрілися випадково і знову роз’їхалися – так само хто куди. Ніби й не було їх, – але ж були …
Ще не висохла після недавнього дощу доріжка – копія шосе: так само петляє купюрним знаком, так само здається нескінченною, так само приводить невідомо куди, хоча начебто все спланував, заздалегідь усе знаєш.
Але хіба можна знати заздалегідь?
Вона веде тебе майже за руку, не торкаючись до руки, ніби примовляючи: “Ось постривай, зараз побачиш, зараз здивуєшся. Думав, тобі заздалегідь відомий кінець твоєї дороги? Мені – зрозуміло, а звідки тобі щось знати? Навіть якби ти бував там раніше, – все одно ніщо не повторюється, все завжди різне. Тим більше, що ти там ніколи не бував. Чекай, чекай, ось допетляю, дов’юся – тоді побачиш … “
Даня навіть не очікував, що раптом, зннацька, відкриється йому, вихлюпнеться з-за обрію чи з-за дерев – казкове, нечувано величезне озеро.
Я здесь с тобой. Укрыться ты не волен.
К тебе на грудь я пряну через мрак.
Вот холодок ты чувствуешь: сквозняк
Из прошлого. Прощай же. Я доволен.
Не розплющуючи очей, Свєта посміхнулася йому – а може, цим віршам, які прочитала йому вперше.
Даня вимкнув музику, щоб вона не заважала Свєті читати вірші.
Свєтін чоловік не прийшов на вокзал – вона поїхала на якихось пару днів.
– Навпаки: на пару зі мною! – розсміявся Даня, коли Свєта, накинувши його улюблену фіолетову – або бузкову? – вовняну кофту, увійшла в їхнє купе на двох. Він, як завжди, купив два квитки в спальний вагон: звичайне купе здавалося їм комунальною квартирою, хоча в комунальній квартирі ні він, ні вона ніколи, на щастя, не жили.
– Ми з Сашою у весільну подорож поїхали в звичайному купе, – сказала Свєта. – Нам було байдуже.
Даня поклав на верхню полицю її білу сумку з чорними смугами, потім одяг.
– А мені навіть тут не байдуже…
Сьогодні вона, здається, більше нічого не згадувала. Йому так здавалося до ранку.
Рано вранці Даня приїхав до них, вірніше, до їхнього будинку. Він не подзвонив заздалегідь: у Свєти – ну так, так, у Свєти з Сашою – не було телефону, а дзвонити сусідам рано вранці незручно – відразу про все здогадаються.
Свєта з Анею йшли за руку до Аніного дитсадка. На Свєті був його улюблений світло-сірий плащ, на Ані – червоний плащик, теж його улюблений.
– Привіт, Анюто! – якомога веселіше сказав Даня і, як зазвичай, подарував Свєті троянду на довгому стеблі.
– Привіт, дядю Даню! – відповіла Анюта, і вони пішли до садка втрьох.
– Як життя, панночко? Як живеться Аанні на шиї?
– Ми це ще не проходили, – посміхнулася Свєта, нюхаючи квітку.
– Живеться не дуже, – відповіла Аня. – Садок безглуздий.
Даня кивнув:
– Вони всі такі. Куди поткнешся – опинишся в садку. Зате ввечері додому в тисячу разів приємніше йти, згодна? А без садка було б нічого особливого, дым як дым. Як справи у тата?
– Тато на роботі, – махнула рукою Аня – напевно, в сторону роботи. – Він мене сьогодні забере.
Попереду в них був цілий день, вони заздалегідь узяли відгули.
До В-р залишалося рукою подати, і він ставав усе більш далеким.
– Та ні. Якщо нарешті зважився поїхати, то це виявиться недалеко, а якщо все одно ніяк не наважишся – буде на краю світу.
Свєта, судячи з усього, погодилася, просто промовчала. Вона часто з ним погоджувалася, майже завжди.
Не завжди, хоча й часто.
Данина автівка пролітала одне містечко за іншим. За містечком з’являлося поле, за полем – містечко, потім ще одне поле, ще містечко. Він збився з рахунку. Люди, скільки і куди б не виходили з будиночків, відчували себе в цих містечках як вдома, це було очевидно. Та й у полях теж, хоча в полях людей майже не було. Яким чином все дозріває і скошується, йому було незрозуміло. Втім, у сільському господарстві він розбирався набагато гірше, ніж у математиці.
І знову пролітали містечко за містечком, і люди входили в будиночки й виходили, і відчували себе як вдома, і це весь час відчувалося…
– А ти? – запитав Даня у Свєти.
Вона промовчала – ствердно чи негативно, він не розчув. Потім сказала йому, замість відповіді:
По дюнам бродит день сутулый,
Ныряя в золото песка.
Що може бути гірше, ніж їхати в автівці, коли розмовляти нема про що? Зате що може бути краще, ніж – коли є?
Їхали і розмовляли. Навряд чи що-небудь може бути краще …
Говорилося й говорилося, і все було не досить. Говорилося – безсловесними звуками, беззвучними словами, і слова ці плавали в повітрі, немов невагомі сніжинки або пушинки. Втім, чому ж невагомі? Дуже навіть навпаки.
– З Вадиком у нас платонічні відносини, – промовила Свєта і, вкрившись пледом – холоднішало, – лягла йому на плече, зовсім при цьому не заважаючи управляти автікою, що летіла до В-р.
Вдалині, в черговому безкрайньому полі, біг олень, вірніше, як виявилося, олені не бігають, а стрибають, немов кенгуру. Періодично на очі траплялися попереджувальні таблички: “Обережно! Лосі”. Або “Обережно! Олені”. Хоча що значить “обережно”, не пояснювалося, та й як це поясниш? А хто ж буде обережним без пояснень?
Розсміятися не вийшло.
Даня посміхнувся:
– Він ні на що не претендує?
Світа піджала ноги: бавовняний плед був закороткий, вона колись чомусь випрала його. Даня дотягнувся до вимикача нічника, але темно не стало, сонце проникало в авто з її посмішкою.
– Жодного разу не претендував.
Даня знизав плечем, на якому лежала її рука:
– Це робить його небезпечним суперником.
Ні, не знизав: було не до байдужих знизань.
Свєта зітхнула або посміхнулася:
– У тебе немає суперників.
Він був упевнений в цьому. І в тому, що є – теж.
– Як коротаєте час? – запитав він так, ніби й справді – немає.
Свєта поклала голову йому на груди, і він нарешті перестав звертати увагу на попереджувальні таблички.
– Іноді говоримо про його нову картину.
– А що саме він знімає?
– Він не знімає, а пише, – посміхнулася Свєта. – Одну присвятив мені.
Даня натиснув на газ.
– Схоже вийшло?
– Мене там майже не видно.
Як завжди, занив все той же зуб мудрості – неминучий і даремний. Даня не поїхав би, якби не він… Але він був і нив, тому поїхав.
– Твій платонічний друг – сюрреаліст.
А Свєта продовжувала, не чуючи його слів…
…або чуючи:
– Днями він до нас приїхав. Ми всі разом обідали: Саша, я і Анюта. Саша йому відчинив…
Заспокоїти зуб не вдавалося, він мучив, немов насміхаючись.
– Анечка до Вадика не дуже тягнеться …
Даня спробував заглушити його, запитав, здається:
– Саша йому не завадив?
Свєта прибрала плед, сказала щось, але він уже не чув, що саме: біль перекрикував Свєту, хоча голосніше її слів не могло бути нічого.
Ось вони:
– Ми з ним гуляли по місту весь вечір… З ним добре туляється.
– Світлана, – сказала Свєта і посміхнулася: потім виявилося, що – як завжди.
– Помітна невідповідність імені зовнішніми характеристиками, – посміхнувся Даня у відповідь.
– Це Фіона зі Світланою не відповідають. А ми, Фотиньї, – всі такі.
– Даниїл, – відповів Даня.
Свєта розсміялася і надпила кави без цукру:
– Віршик виходить. У мене дочка Аня і чоловік Саня. Я одна випадаю, як Анютин молочний зуб…
Даня пив каву за компанію: без цукру кава йому, як виявилось, не подобалася.
– Мій Даня теж проситься у цей віршик: він у нас – Даниїл Даниїлович.
Свєта пильно розглядала залишки кави на дні чашечки, немов гадаючи на них. Не закінчивши гадання, запитала:
– А дружина?
Даня хотів закурити, але вчасно зламав і викинув сигарету, точно влучивши в ще порожню вуличну урну.
– Моїй дружині такі вірші не дуже подобаються. Її звуть Людмилою. Це моє улюблене ім’я, хоч і не в риму.
Сутеніло. Свєта мала йти додому, він теж.
Йдучи, зауважила:
– Слухай, а навіщо ти мені підморгнув? Адже ж могли помітити – що б ми тоді сказали в своє виправдання?
– Я вибрав момент, – запевнив її Даня і зашторив вікно. – Та й людей у залі до вечора залишилося – як кіт наплакав. А якби хтось і помітив – нехай би порадів свій спостережливості. Хіба це не вагомий привід для радості?
– А що, – запитала Свєта, вкриваючись їхнім улюбленим пледом, – я справляю враження жінки, якій можна підморгнути з трибуни, причому наукової конференції?
Даня вкрився їхнім улюбленим пледом і спробував відповісти:
– На когось ти, напевно, справляєш враження жінки, дивлячись на яку не хочеться їй підморгнути. Це – помилкове враження. Втім, помилка теж буває приводом для радощів.
Свєта посміхнулася… Він забув, чи відповіла вона, тільки усмішку запам’ятав.
Їхати до В-р, здається, перехотілося. Тобто не перехотілося, просто дощ періщив, немов візник в чорно-білому фільмі шмагає коня батогом. Пройде, звичайно, я знаю, – але ж після такого дощу завжди немає чим дихати. А там і осінні дощі не за горами, дорогу розвезе, хоч вона й асфальтова. Або засипле снігом… Легко сказати – залишайся оптимістом. Залишишся тут.
Водоспад зігнувся підковою на щастя. Шумить то грізно, то сумно, і так монотонно, немов не хоче, щоб зрозуміли, про що він розшумівся…
– “Розшумівся”, – Свєта теж обняла його, – це якби тільки що, а він шумить з незапам’ятних часів…
Даня перестав дивитися на незупинний водоспад і погодився:
– Міг би вже й наговоритися за стільки років.
Вода падає в озеро і здіймається туманом, що закриває велику подкову, яка, напевно, приносить щастя. А та не шумить, здається, а побрязкує по давно неіснуючій бруківці.
Даня задумався, обійняв її, промовив:
– Я все розповів Люді.
Свєта притулилася до нього – чи то підтримуючи, чи то чекаючи на підтримку:
– Усе?..
Він знизав плечима, хоча зробити це байдуже не вийшло і не хотілося:
– Без деталей, звичайно.
Ні, він не міг так відповісти. Ні-ні, він просто промовчав. В крайньому випадку – начебто кивнув.
– Що ж з нами буде? – Свєта запитала майже нечутно.
– Вона пішла до мами з Данею… Тепер все залежить від тебе.
Свєта мовчала.
– Ти сказала Саші?
Вона знову не відповіла, знову притиснулася до нього.
– Розкажи йому, будь ласка, і приходьте до мене. Анюті буде добре, і тобі, – він навіть посміхнувся, здається, – і тобі теж, сподіваюся.
– Я йому сказала, що тобі подобаюся… Він запитав, як я ставлюся до тебе.
Годинник стукав у скронях.
– А ти? – спромігся запитати Даня.
– Сказала, що не знаю…
Сніг потрапив в очі, дорогу в В-р замело, літнє сонце майже не допомагало.
– Ну, і що ж він? – майже весело сказав Даня. Запитати не вдавалося.
– Відвернувся… Зробив вигляд, що спить…
Даня опустив водійське вікно, виставив руку назустріч вітру. За вікном була нерухома, незважаючи на швидкість його авто, стояча спека. Сніжинки влітали у відкрите вікно просто з того січневого… здається, січневого, дня, коли він катав Свєту з Анею на санках у парку.
– Це був ботанічний сад, пам’ятаєш?
– Так-так, звичайно, ботанічний сад.
На Свєті була величезна біла шапка, яку вона туго зав’язала під підборіддям. Свєта посміхалася йому і тоді, коли він обертався, і тоді – він був упевнений – коли він, мружачись, дивився вперед, намагаючись не збитися зі шляху, з майже невидимої, петляючої доріжки.
Ані сніг зовсім не заважав. Вона дивилася на всі боки і нічого не говорила, тільки теж мружилась від нешкідливого снігу, та й що скажеш, коли санки їдуть собі та їдуть, і мама ззаду обіймає, і в садок йти сьогодні не потрібно, і день ще майже не почався, а тільки повільно-повільно починається. Шкода, що рано вранці потрібно було прокидатися і йти якомога швидше, поки Аня ще спить. В опущене вікно летів сніг, змушуючи примружувати очі, і разом з ним влітав запах Свєтиної шапки, що пахне теплим снігом. Сніг перетворювався в крапельки, і ті повільно падали на підлогу передпокою.
– Привіт, – максимально привітно сказав він першим.
– Вже йдеш? – відповів Саша.
– Побіжу, стільки справ ще… – махнув він рукою і ляснув дверцятами машини. В-р був поруч, і до нього залишалося їхати і їхати, розгадувати і розгадувати.
– От би Танька пораділа! Шибениця виходить на диво, не кажучи вже про чоловічка. До речі, вилитий ти.
– Ще невідомо, хто б порадів! І хто вилитий.
– Гаразд, не сердься. Краще слідкуй за дорогою.
– Я стежу, стежу… Цікаво, вона в цьому В-р – вдома?
Ні, мабуть, він сказав:
– Сподіваюся, вона у В-р – вдома.
Він намагався сподіватися…
Дорога була порожньою, немов вилизана коров’ячим язиком, і рівною. Ані щербинки, ані обіцяного лося, що переходить дорогу саме в цьому місці або трохи далі, ані, на щастя, зубожілої чорної кішки. Тільки світився якийсь забобонний, незвичайний, навіть – чомусь – новий світ. Світився, немов насміхаючись і не підпускаючи до себе. Замінюючи собою чорну кішку, напевно.
У нього виходило, хоча він про це й гадки не мав. Світився, і все.
Їхали невтомно і без зупинки, дивлячись туди, де як і раніше переховувався В-р. Їхали, сподіваючись і побоюючись приїхати. Даня поспішив до Свєти вранці, коли вона вже відвела Аню в садок і ось сиділа на їхньому дивані, читала “Розу Світу”, яку нещодавно взяла на тиждень у подруги. Відклала свою “Розу”, поставила у вазу ту, що приніс Даня – на довгому стеблі. Покликала його на кухню.
– Нікуди не дітися від тезок, – промовив Даня через півгодини, коли вони, перевівши дух, сіли нарешті снідати. – До речі, яка з двох гарніша?
Свєта розсміялася:
– Ти ж пам’ятаєш: ти – поза конкуренцією.
– Так-то воно так, – посміхнувся він у відповідь. – Але Роза Світу цілком відповідає твоєму імені, а моя – тобто твоя – просто красива.
– А я? – весело піджала вона губки – так, як Дані особливо подобалося.
– А ти – непросто, – відповів він.
Потім додав, уже не посміхаючись:
– З тобою все непросто…
Свєта помовчала. Довго дивилася на ту стіну, до якої так легко відвернутися, якщо нема чого сказати. Або є, але – все одно що нічого. Лягла на Даніну руку.
– Він каже, що ти мене все одно кинеш.
Даня посміхнувся:
– Це він так себе заспокоює? Чи тебе?
Свєта відповіла не відразу.
– Я першою ніколи нікого не кидала. І позитивна, і негативна ініціативи виходили завжди від іншої сторони… Це стало моєю недоброю традицією.
Даня розсміявся, цього разу через силу. Відповів не відразу, відразу відповісти не вийшло.
– Були схожі ситуації?
Свєта підтягнуа плед.
– На тебе ніхто не схожий. Але якщо підходити формально, то була.
Даня розгладив плед на її плечі.
– А як звали цю формальність?
– Ти ж знаєш, у мене нічого не буває формально. Все – тільки фактично… Віктор.
Пролетіло чергове попередження про лосів, які іноді нібито виходять в цьому місці на трасу з лісу. Що користі у вивісках? Можна подумати, що оголошення врятує від здоровенного рогатого психа, якщо тому заманеться вилетіти на дорогу.
Спробував поставитися до цього спокійно – теж не вийшло.
– Скільки це у тебе тривало?
Свєта відповіла, немов злегка махнула рукою:
– Три місяці.
Ні, йому здалося. Вона не махнула.
У двері постукали, дзвінка на Свєтіній двері не було.
Схопилися швидше, ніж дзвінок додзвенів би. Свєта кинулася до дверей, якось відразу встигнувши застібнутися на всі або майже на всі ґудзики.
Даня, як у дурному водевілі, одягнувся у ванній і вийшов з неї назустріч Свєтиній мамі, здивованій надлишковою веселістю дочки і тим, що ванна, виявляється, не тільки була зайнята, а з неї вийшов не Саша.
– У водевілі, тим більше дурному, замість ванної був би балкон. Та й де ти бачив розумний?
– Що ти весь час ображаєшся? Гаразд, не у водевілі, тим більше не в дурному. Вибач, будь ласка, порівняння ніколи нічого не вирішує.
– Навіщо тоді порівнювати?
– До побачення, Валентино Леонідівно! – сказав Даня, дивуючись власній бадьорості.
Валентина Леонідівна кивнула йому і пішла, здається, на кухню. Так, на кухню, не в кімнату же. А він знову поїхав. Потрібно було поспішати: В-р все ще відмовлявся наближатися – але десь же був.
На ту сторону веде міст. Не дуже великий – бувають набагато більші, – зате солідний, з вигнутими і висячими металевими конструкціями з боків і двостороннім рухом. Міст намагається поєднати два далеко віддалених один від одного береги річки. Але хіба з’єднаєш непоєднуване? У кожного з берегів – своє життя, своє минуле. На одному березі стоїш і думаєш: а що – на тому? Напевно, там все не так, як тут, не може ж на тому березі бути так, як на цьому… От би побувати там коли-небудь, розгадати загадку. І відтягувати це, відтягувати. Можливо, щоб не розчаруватися, не дізнатися, що обидва береги – майже однакові, незважаючи на всі відмінності. А на досягнутому нарешті іншому березі дивишся на той, перший, і думаєш: там тепер, напевно, все не так, як було раніше, треба б подивитися. І знову відкладаєш, знову, напевно, побоюєшся зустрічі…
Але ближчими вони від цього не стають, і міст їм зблизитися не допоможе, хіба що слухняно і відсторонено, хоча і старанно, зіграє роль чергової ілюзії – красивої, з вигнутими і висячими боками, з двостороннім рухом.
Як поєднати непоєднуване? Міст намагається, і думає, що у нього це вийшло. Щоб у нього, такого ефектного й неповторного, не вийшло?
І ще ось чого міст не вміє, і це – головне, напевно: на ньому машина їде байдуже, не стукаючи так, як вагонні колеса в дитинстві постукували на рейках, в такт якимсь незрозумілим, невимовним, так ніколи і не зрозумілим думкам. Поїзд постукував, поєднуючи начебто непоєднуване. У нього виходило – з’єднати. Куди до нього мосту!..
– Цікаво, що ти маєш проти мостів? Та й хіба без них обійтися? Як, скажи на милість, жити без моста?
– Хіба можна не бути проти того, без чого неможливо обійтися?
Провідниця, байдужа до всього, як той міст, поклала їхні квитки в свою шкіряну папку та пішла до наступнго купе.
Вагон, як зазвичай, був спальний, кожне купе – на двох, поїзд їхав цілу ніч, і можна було не боятися, що раптом прийде мама, або що Саша, теж раптом, повернеться з роботи.
Свєта приїхала на вокзал першою, Саша проводив її до вагону. Звичайно, вона не сказала йому, що їде не сама.
– Навіть більше ніж не сама, – промовив Даня. – А як же твій принцип: говорити тільки правду, ніколи не брехати?
Світла похитала головою:
– Промовчати – не означає обдурити!.. Вимкни світло, будь ласка, я переодягнусь.
Глибокої ночі потяг постукував майже так само, як тисячу років тому, в дитинстві. Тільки у вікно дивитися не вистачало сил, і до великого міста, куди вони їхали на декілька днів, приїхати не хотілося.
Даня лежав на своїй верхній полиці і намагався зрозуміти те, що – ну як зрозумієш? Намагався, немов катуючи себе, запитував себе, немов допитуючи. Але відповідь не знаходилася, прошмигнула кудись, загубилася, немов і не було її, – а може, і справді не було?
Лежав один і слухав постукування коліс, і не було відповіді. Загубилася – одна небанальна – серед незліченних банальних, хоча, можливо, чимось схожих, хто їх знає.
Але різних – у головному. От тільки незрозуміло, в чому….
Коли вони все ж таки приїхали, сніг уже присипав асфальт на тротуарах – так, як сіллю або, краще, цукром присипають чорний хліб… Ні, вже не присипають, це було давно і пішло разом зі стуком коліс на стиках рейок.
А міст – чого від нього чекати? Він так ніколи не вмів. І скільки людей, які відчувають себе он там, за мостом, удома, навіть не здогадуються, як це: постукувати на рейках і посипати чорний хліб сіллю. Краще – цукром.
Починався ранок. Відповіді Даня так і не знайшов – занадто багато було схожих, в них легко загубитися.
– Поїдемо назад, – сказав він Свєті.
Вона сумно подивилася на нього.
Він не відповів їй поглядом. Словами – тим більше.
– Ти з ними бачишся? – запитала Свєта.
Даня кивнув. Відповідь, на відміну від тієї, що загубилася, була очевидною, та й запитання – риторичним.
– Як твій Даня? Він уже все розуміє?
– Йому простіше, – посміхнувся Даня. – В його віці ще немає запитань. Зате в моєму – вже немає відповідей…
Він втомився, вирішив відпочити, тим більше, що якраз під’їхав до чергового майданчика для відпочинку. По дорозі їх було багато, через кожні 100 кілометрів, десь так.
– Дивне слово – “наступила”, – поділився він зі Свєтою. – Хіба могла осінь наступити на горло своїй власній пісні?
– Могла, напевно, – відповіла Свєта. – Від її покори і не такого можна очікувати.
Даня кивнув.
– Ось чому вона така тиха, майже безголоса, – хіба що качки дружно крякають, відлітаючи невідомо куди.
Майданчик був, як завжди, на узліссі. І весь його традиційний набір – стоянка, будиночок, столики з навісами від дощу і лавками. На кленах мирно уживалися зелене “Ще” і червоне “Вже”.
– Лавки тут незручні, – сказала Свєта. Сіла за столик, змахнула з нього гострі соснові голки. І швидко повісила трубку їхнього робочого телефону, поспішно і тихо промовивши:
– Я зараз не можу розмовляти.
– Ти ніколи не передаєш від мене привіт своєму Вадику, – зауважив Даня. – Точніше кажучи, нашому.
Свєта дістала з білої сумки з чорними розводами термос, овочі, відкрила баночку з супом.
– Мені страшенно подобається, коли ти мене ревнуєш!..
Не дала йому заперечити, налила суп у маленькі пластмасові тарілочки.
– Скуштуй – я не пересолила?
Все ще гарячий суп охолодив, але не розхолодив. Він сьорбнув з яскраво-червоної пластмасової ложки, з’їв крихітну галушечку, подивився, як Свєта зачерпує суп своєю ложкою, такою ж яскраво-червоною, і посміхнувся їй:
– Ці лавки ще непогані. Не те що місцеві кафе, простіше кажучи – забігайлівки, які чомусь називаються ресторанами, ніби вони й справді комусь нагадують ресторани. В них диванчики нітрохи не кращі за ці лавки, а стільці – тверді, пластмасові, наче з великої тарілки зробили сидіння.
– І кава гірчить навіть сильніше, ніж належить каві у кафе. Але ми з тобою цукор у каву ніколи не клали. Не покладемо і тепер, я гадаю…
Ох вже ці займенники…
Тутешні місця, де росте два дерева, не кажучи вже про такі, де три, називаються парками, наче вони й справді – парки. Лавки в них навіть незручніші за диванчики в ресторанах-забігайлівках. На них відсидиш собі все, що не відсидів у забігайлівках і на майданчиках відпочинку.
– Ми з тобою сиділи зовсім на інших, і не йшли.
– Як добре, що ніхто не сідав поруч. Може, просто лавок вистачало на всіх… Втім, хіба може вистачити лавок?
– Не підемо і зараз, я сподіваюсь.
Ох вже ці займенники…
– А тутешні потяги – без купе. Вірніше, банальні електрички тут піднесено називають потягами, – можна подумати, вони і справді – поїзди. Чи не забагато честі?
– Ми з тобою їздили у справжніх…
– І там було не самотньо. І на лавках, і в кафе …
– І сьогодні, напевно, буде.
– Я сподіваюся.
Ох вже ці займенники …
– Отже, нам – не було?
А цей був – справжній парк. Власне кажучи, звичайним парком була тільки перша частина, від центрального входу і трохи далі, якщо йти по центральній алеї. Там було і чортове колесо, і ще кілька різних каруселей, – але все це добре, якщо прийти втрьох – Свєта з Сашею та Анею. Або коли – колись – Даня приходив з Людою та Данею. Тоді парк мав сенс, і люди не тільки не заважали, а навіть, якщо вдуматися, навпаки.
А от удвох вони ближню частину парку не любили, їм вона нагадувала прохідний двір – хоча прохідні двори давно вже не існували. Ну, або плацкартний вагон. Удвох вони йшли в далеку частину парку, де був вже не парк, а, скоріше, ліс. У справжньому лісі вони ніколи не бували, тому могли тільки здогадуватися. Та й чим цей – не справжній?
Взимку в їхньому лісі було незатишно і самотньо, скільки не гуляй, обіймаючись, по хрустких доріжках, і хочеться назад, додому, адже там улюблений диван і такий же улюблені плед.
А ось влітку трава завжди була трохи прохолодною, густою, навіть заплутаною, як задача, що не має рішення. І кущі: якщо лягти під ними – здаватиметься, що верхівками вони лоскочуть яскраво-блакитне небо. І додому можна не поспішати, і намагаєшся розтягнути задоволення: того, що обов’язково скоро настане, боїшся сильніше, ніж дощу в цьому лісі, або чекаєш, як того дня, коли, нарешті, можна буде, нічого не побоюючись, приїхати сюди, де трава трохи прохолодна і кущі, якщо подивитися вгору, не нижчі за дерева і лоскочуть небо.
Але ось що прикро і незрозуміло: коли навколо – нікого, кущі здаються густими і навіть непроникними, тому за ними так надійно і затишно. А якщо там хтось є, то ні з цього, ні з того боку непроникності геть немає. Даня побачив, що начебто пробігли двоє, але вони відразу зникли, тож він і подумати не встиг ні про що стороннє. Свєта ж взагалі не помітила нікого, вона й не могла помітити. Але раптом ці двоє з’явилися: зосереджені і незадоволені, немов, як сказав би він зараз, наївся піци з мухами. Вони відчували себе в лісі як вдома, тому заговорили по-хазяйськи, не перебиваючи, а доповнюючи один одного:
– Це не годиться, шановні. Тут батьки з дітьми, а ви їм подаєте такий приклад.
– Підете з нами або сплатите штраф?
Свєта схопилася на ноги, як тільки ті двоє вийшли з-за куща, що несподівано виявився прозорим. Даня був не в змозі відповідати, але все-таки сказав щось, здається, в такому ж водевільному дусі, як поява двох охоронців.
Напевно, що вони зі Світланою – чоловік і дружина.
– Отже, підете з нами? – наполегливо уточнив один.
– Може, заплатите як годиться? – настирливо повторив інший.
– Нічого не плати їм!.. – сказала Свєта.
Даня подумав – чи навпаки, не подумав, – витягнув зі свого “дипломата” дві купюри, по одній на кожного, віддав їм і навіть дружньо ляснув одного з них по плечу. Охоронці кивнули й пішли, більше не піклуючись про порядок і приклад, що подається дітям. Та й не було в лісі жодних дітей.
И окно тотчас затворит
Чернобровая вдова;
Только слышатся в светлице
Поцелуи да слова.
– Звідки ти додвідався про назву мого міста?
– Я й досі повністю її не знаю… І потім: ти не залишаєш мені права на дріб’язковий секрет?
– Ти все залишив собі сам, пам’ятаєш? І секрет не був дріб’язковим. Втім, нехай залишається ще один.
Саша був у відрядженні, на математичній конференції. Сьогодні він повинен був повернутися, тому Свєта знову довела їхню з Сашею однокімнатну квартиру до блиску. Але, незважаючи на звичку, Даня був у захваті. Прибираючи ліжко, Свєта прихильно сприйняла похвалу і сказала майже серйозно:
– Інакше світлиця перетвориться на темницю.
Відповіді у нього вже не було, тому він промовчав. Або – ще… Замість відповіді запитав:
– Ти не поїдеш на вокзал?
– Командир, – майже несерйозно відповіла Світлана, – повинен залишатися на баскому коні, тобто вдома.
– Прийми подяку від рядового! – обійняв її Даня. – Спробую відповідати своєму почесному званню, особливо – при наявності інших рядових.
– Як чудово, коли ти мене ревнуєш!.. – встигла промовити Свєта.
Саша приїхав години за дві або три, як завжди, несподівано і очікувано.
– Добре, нехай і цього разу буде очікувано, тільки не сперечайся, не заважай розповідати. Чому, коли про когось розповідаєш, цій людині здається, що оповідач – він?
– Значить, добре розповідаєш.
– А ось за це спасибі. Отже, очікувано.
Коли Саша відчинив двері, вони сиділи на різних диванах: Даня – на їхньому улюбленому, Свєта – на Аніному. Аню бабуся повинна була ввечері забрати з садка і привести до батьків. З нею, як завжди, було б про що поговорити, але тата не було цілих скільки там днів… Тому сьогодні навряд чи було б.
Коли Даня вже виходив, Свєта промовила, відкриваючи перед ним двері:
– Ну хто мені повірить, якщо я скажу, що люблю всіх присутніх?..
Сонце сідало неспішно й обережно, немов ненадовго: в гостях засиджуватися не прийнято, тим більше в такий пізній час. Даня дивився у тролейбусне вікно, тримаючись за вертикальний поручень. За вікном, з якого боку не дивись у нього, було порожньо від нескінченного натовпу людей.
– А ти казав, що самотньо – тільки вдвох…
Він все питав себе, сподіваючись і побоюючись, що відповідь все ж знайдеться. Якщо тільки не загубилася, поки він ішов до тролейбусної зупинки від їхнього – Сашиного й Свєтіного – дому. Якщо не завалився за одне з протертих тролейбусних сидінь.
Або не закотилася кудись під їхній – його й Свєтин – диван.
«Знову ти сперечаєшся. Ну гаразд, Сашин і Свєтин».
Свєта і Даня вийшли з готелю, пішли до мосту через річку: їх чекали на ділову зустріч години за півтори.
Свєта зняла теплу кофту, віддала її Дані. Напередодні ввечері здалося, що з ранку буде холодно, під ранок вони навіть вкрилися другою ковдрою.
– Не пали, будь ласка, – попросила Свєта. – І не ховай від мене сигарети… Люда дозволяла тобі курити?
Даня посміхнувся:
– Їй нічого було мені забороняти, я тоді не курив.
– А чому ж зараз? – Свєта взяла його під руку, в якій він ніс її фіолетово-білу кофту.
– А зараз, – він поцілував її, – хочеться, щоб ти, як і годиться командирові на баскому коні, наставляла мене на істинний шлях. Чим більше надійде настанов, тим краще. Що б мені ще придумати такого, від чого ти мене відучиш?
Він кинув пачку з сигаретами в урну, вони, не поспішаючи, рушили по мосту, що нависл над божевільно- шумною річкою.
«Ти хочеш сказати, що цьому чудовиську пасує зменшувальний суфікс? Що цей нескінченний брудно-жовтий, ревучий, як шкідлива розпещена дитина, потік пінистої води вперемішку з гілками незрозуміло яких дерев і уламками казна чого, – це всього-на-всього річка?!»
Свєта посміхалася, і йому захотілося продовжити.
– Хто знає, звідки і що це за уламки? Чи не нагадують вони тобі шматки баркаса, фелюги або навіть – а раптом? – кліппера?
«Як же я міг забути: оскільки розповідь – про тебе, то і оповідач – ти. Ну що ж, розповідай. Будь першою – найпершою – особою. Хочеш?»
«Знайшов чим налякати… Прекрасно знаєш, що не захочу, ось і шантажуєш. Адже ти сам зробив так, щоб я не захотів. До речі, ти, здається, казав, що буде не оповідання, а повість».
«До речі? Що ж тут доречного? Але я не сперечаюся: повість, звичайно ж повість».
Розбурхане море – взагалі все, що бушує, – небезпечно і марно стискувати берегами, заганяти в кордони, окреслювати для нього рамки.
– Та й з креслення в школі я мав самі «трійки», – зауважив Даня і знову обійняв Свєту, тому що міст під ними гойдався від кожного кроку людей, що чимчикували попереду і ззаду.
Але ті, весь той натовп, всі вони йшли з дому або додому, тому боятися їм було нема чого, і чим біснуватішою, тим звичнішою для них була річка.
А Дані здавалося, що це сама річка, саме загнане в рамки море з риком розгойдує хисткий, боязкий підвісний міст.
– Не дивися на воду, – збираючи краплі бадьорості до купи, порадив він Свєті, чи то притискаючи її до себе, чи то притискаючись до неї. – Коли вода в такому стані, вона тільки й чекає, щоб на неї подивилися. Ось доберемося до того берега, тоді посміємося над нею і над її безсилим ревом.
Хотілося, аби Свєта сказала що-небудь приємне своєю банальністю, мовляв, «з тобою мені нічого не страшно». Але вона, здається, була така перелякана, що нічого банального і приємного вимовити не могла.
Звичайно, назад в готель вони поїхали на таксі, в об’їзд.
Перед цим, вийшовши з останнього на сьогодні кабінету, ходили по незліченних магазинах, купили ковбаси і Свєті в подарунок кофту, схожу на її фіолетову, тільки бузкову.
Потім вона подзвонила з головної пошти Саші. Вони стояли в телефонній кабіні, і Свєта казала, що закінчує свої справи і скоро приїде. Потім Даня подзвонив Людиній мамі – Люда була на роботі – сказав, що закінчує всі свої справи і везе Дані подарунок. Вірніше – подарунки: він накупив багато подарунків, один з них – солдатики – був від Свєти. Звичайно, він не скаже, що від Свєти, тим більше – не скаже Людиній мамі.
Він стояв у телефонній кабіні, і був там не один. Це було ще влітку, і сніг тоді ще не присипав асфальт.
І тролейбус ще не приїхав на порожню зупинку.
«Так, це повість. Авжеж повість».
Вони й не очікували, що, їм, абсолютно зненацька, відкриється, вихлюпнеться чи то з-за обрію, чи то з-за дерев казкове, нечуване й небачене озеро.
Свєта витерла волосся, мокре від купання в поки що теплій воді. Він допоміг їй витертися великим рушником, що ледве вмістився сумці. Переодяглася, вдягла його улюблену бузкову кофту. Холоднішало.
– Пам’ятаєш, як я вперше прийшов до вас? – запитав Даня і опустив бокове вікно.
– Я сиділа вдома з Анютою, – посміхнулася Свєта. – Взяла лікарняний. У дитини боліло горло.
Даня затягнувся, випустив дим у вікно, а з іншого боку саме промайнуло чергове фосфоресцуюче оголошення з намальованим оленем чи лосем.
– Як ти узнав мою адресу? Невже ходив до відділу кадрів?
– Ти знову не залишаєш мені права на секрет? – повторив він, затягуючись.
– Ти хочеш щось від мене приховати?
Він подумав, але відповіді в нього не було.
– Саша був удома. Твій прихід зворушив його: він тоді був упевнений, що ти виявляєш турботу про співробітників.
– Правильно, я виявляв, – погодився або заперечив Даня. – Я тоді ще не знав, що ти любиш усіх присутніх.
Свєта зітхнула і пересіла на заднє сидіння:
– Я тоді не любила …
«Приховати – не означає обдурити», – чомусь подумав він.
Мовчки пролетіли повз якусь майже не помітну в темряві ферму з сараєм і силосною вежею.
– Коли я брав тебе змором, – промовив Даня, – я сам себе запитував: «Навіщо я сюди лізу?»
Свєта зітхнула:
– Коли ти вперше прийшов до мене по-справжньому, – пам’ятаєш, увечері, Анечка вже спала, – я відкрила тобі двері й подумала: «Хто він? Навіщо я його впускаю?». Але все одно відкрила і впустила, сама не знаю, навіщо…
– Тому що любила всіх присутніх? – Даня спробував бути веселим.
– Замість того, щоб ревнував він, – здається, відповіла Свєта, – ревнуєш ти…
– А він?
– Ти ж знаєш, він поїхав назовсім.
Даня закурив ще одну сигарету.
– А ти – за ним. Вірніше – до нього.
Свєта посміхалася йому з дзеркальця:
– Спочатку пішов ти…
Ні, не посміхалася.
Дивилася в своє вікннце й мовчала.
Або думала, що це була не кофта, звичайно, а легкий светр – правда, теж бузковий. Було ще не так холодно, щоб вдягати теплу кофту.
А стійкий запах її сандалових сережок і намиста не розсіювався, тільки змішувався з запахом придорожньої хвої. І сосни пахли сандалом, а її волосся – хвоєю.
Задыхаясь, я крикнула: “Шутка
Всё, что было. Уйдёшь, я умру”.
Улыбнулся спокойно и жутко
И сказал мне: “Не стой на ветру”.
Вони не встигли встати з дивану – Саша відкрив двері своїм ключем. Даня не чув, але Свєта схопилася, майже відкинула його. Це було схоже на продовження екзотичного серіалу, що складався з незліченних серій, схожих одна на іншу як ті самі краплі води…
Саша побачив їх, поклав принесений кавун в передпокої і пішов, нічого не сказавши, тільки замкнув за собою двері.
Даня викинув недопалок у віконце, той блиснув і полетів, а за ним – ще не розадані букви назви містечка. Танька вже приготувалася б малювати шибеницю, вірніше, чоловічка на ній.
Він подумав, що Свєта поїхала від нього вже тоді, коли він тільки зважився дізнатися в довідковому бюро їхню адресу.
– Якби я не пішов, ти б залишилася?
Свєта зітхнула, засинаючи:
– Поїхала б, звичайно. З тобою.
Ні, він першим замислив від’їзд.
Краще б її адреси в довідковому бюро не було. Навіщо вона там? Кому вона там була потрібна, крім нього?
Містечко – теж мені місто – вистрілило в упор. Можна було ухилитися, повернутися, – але Даня вирішив приїхати.
Так, так, ти маєш рацію: не стільки вирішив, скільки взяв ось і зважився…
Та він і раніше не вирішував, ще коли не пішов від неї. Якось виходило, що скоріше – воно само вирішувалося.
Якось виходило…
В книге сказок помню я картину:
ты да я на башне угловой.
Стань сюда, и снова я застыну
На ветру с протянутой рукой.
Стоянка біля ресторану-забігайлівки була майже вільна: перерва вже закінчилася, а робочий час – ще ні.
Даня посидів у автівці, намагаючись не думати про майбутню зустріч, потім, нарешті, пішов.
Свєта не запізнилася.
– Привіт! – сказав він, намагаючись виглядати бадьорим, тільки трохи стомленим.
– Привіт, – відповіла Свєта, прикріпила до столика гачок, повісила на нього коричневу сумку.
– Де ти взяв мій телефон? – вона через соломинку надпила екзотичного на вигляд коктейлю. – Я ненадовго, чекаємо Аню з її сімейством.
Даня через таку ж пластмасову соломинку відпив свого. Коктейль виявився дійсно екзотичним, навіть екзотичнішим за серіал.
– Уявляєш, як було б цікаво, якби Аня приїхала, вони б з Данею зустрілися і в них почався роман.
Свєта посміхнулася, помішала коктейль соломинкою:
– Достойно екзотичного серіалу… Ти бачишся з ними?..
На стоянці біля ресторану майже не було вільних місць: робочий час нещодавно закінчився, до того ж завтра – вихідний. Даня посидів у автівці, намагаючись подумати про майбутню зустріч, потім, нарешті, пішов.
Свєти довго не було. Коли вона прийшла, всі інші столики були зайняті.
– Привіт! – сказав він, встаючи.
– Привіт, – посміхнулася Свєта, сіла навпроти, поклала зелену сумку на вікно.
Офіціантка принесла каву.
Даня поклав у свою чашку пару шматочків цукру, розмішав, відпив.
– З ким це ти тут? Хтось новий, чи я не впізнаю через стільки років?
Свєта надпила свою каву без цукру.
– Ну, мене ж ти впізнав.
Він не відповів. І хотів би, але відповіді, як і раніше, в нього не було.
– Знаєш, колись я подумав, що правда – це казка, яку розповів самому собі. А тепер ось іще думаю, що брехня – це правда, яку сприйняв за чисту, ну хіба що з невеликою подряпиною, монету.
– Тобі видніше, – відповів Даня. – Адже ж оповідач – ти.
– Ти їм пишеш? – запитала Свєта майже байдуже.
Даня так поспішав відкоркувати пляшку їхнього зі Свєтою улюбленого вина, що навіть трохи пролив на стіл.
У двері його номера постукали, він кинувся відкривати…
Місто – як виявилося, і справді містечко – вистрілило йому в спину своєю напівекзотичною назвою. Він міг ухилитися, але було вже пізно. Зовсім стемніло. Порожнеча кидалася в очі, немов бездомна собака на випадкового перехожого.
– Розгадав?
– Звичайно. Ну, не звичайно, а просто – розгадав…
Йдучи або їдучи, Даня чув, як Свєта, здається, щось каже йому – він не розібрав, що саме…
А навколо всі йшли додому – або з дому, що, по суті, одне й те ж, адже повернутися їм належало туди, звідки вони вийшли.
Не тому, що вона говорила нерозбірливо, а тому, що – як розбереш? І як розберешся?..
– Про всяк випадок додам: ти довго, навіть довше, ніж зазвичай, їхав у метро і розмірковував, про що буде сьогодні, або в крайньому випадку завтра, лист від Дані. Якщо буде… Від Люди листів не було, до цього ти звик.
– Я ж кажу: оповідач – ти, тобі з твого баского коня видніше.
А на вулиці музичні акорди зібралися вже, напевно, у величезну світлу хмару. Та піднялася на захмарну висоту, зачекала, немов розмірковуючи про щось швидше небесне, ніж земне, і впала на пересохлу, розтріскану асфальтову дорогу дощем нескінченних звуків.
Йти з лави не хотілося, але довелося – як завжди.
Йти – в цьому теж не було нічого незвичного. Я звик іти.
Свєта читає вірші Івана Буніна, Зінаїди Гіппіус, Володимира Набокова, Івана Савіна, Анни Ахматової, Афанасія Фета, Марини Цвєтаєвої.
Дякую їм за допомогу.
– Приєднуюсь. Адже оповідач ти, тож тобі видніше.
Михайло Блехман
