Беззмінною залишається біда із жахливими дорогами

З першого січня 2018 року діє Дорожній фонд, до якого надходять гроші з акцизу на пальне, з в’їзного мита, внесків від автострахування, за проїзд великогабаритного транспорту тощо. 23 мільйони гривень перерахувало торік наше господарство у цей фонд. Інші підприємства й організації, тисячі власників приватного транспорту платять ці податки, але скільки їх вернулося в регіони для будівництва й ремонту доріг?

Оратор «декомунізованої» ідеології

Вершину політичного ораторського таланту продемонстрував Петро Порошенко на передвиборчому збіговиську у Львові. Він самозакохано буяв, коли цитував російського поета позаминулого століття Михайла Лермонтова «Прощай, немита Росія… країна рабів і господ».

І багато «патріотичних» львів’ян йому повірили – найбільше голосів віддали 21 квітня. Чомусь не спало їм на думку те, що ця класична цитата добряче заяложена більшовиками на зорі їхнього господарювання. Нею вони замилювали й запудрювали свої криваві репресії проти багатонаціонального народу, причини громадянської війни й недолуге управління державою.

Після такої характеристики наслідків правління царського режиму йшли заманливі лозунги про побудову світлого майбутнього для простого народу. Того майбутнього, яке зараз так горлато засуджують сучасні патріоти-демократи.

Натомість вони один в один використовують методи й засоби більшовицької ідеології, а в брехні «своєму» народу навіть перепльовують прадідів. Бо ті після п’ятирічної післяреволюційної розрухи таки взялися за відбудову й розвиток господарства, а євроінтегранти й далі не беруться за розум, продовжують годувати українців гарними обіцянками… знову про світле майбутнє. Лише поміняли назву кінцевої мети: комунізм – на єврощастя і НАТО.

Насправді ж за п’ять років їхнього правління Україна не вийшла на рівень 2013 року в питаннях економіки і соціального захисту населення. Але ця реальність губиться десь далеко за антиросійською риторикою: «Прочь от Москви! Дайош Європу». Як і губиться успадкована від царизму й більшовизму стара правда: «В Росії є дві біди: дороги і дурні».

Цей афоризм сучасники приписують Михайлу Гоголю. Називають й інших авторів: російських сатириків Олександра Радищева і Салтикова-Щедріна. Та не авторство головне, а живучість самого афоризму. І не лише стосовно Росії, а, я б сказав, передусім України. Бо саме українські дороги у ТОП-5 найгірших у світі. Вони жахливіші, ніж у Нігерії та Мозамбіку. Це не моя оцінка, а висновок Всесвітнього економічного форуму.

І як результат, скажімо, Україна втрачає вантажопасажирський транзитний потенціал на Казахстан і далі, бо він пішов через Білорусь і Росію, де дороги кращі. Економічні втрати через жахливі дороги можна й далі називати – такої інформації повно у вітчизняних і зарубіжних ЗМІ. Тож на гарну, до небес піднесену заяву Порошенка про прощання з «немитою Росією», хочеться дорікнути йому риторичним запитанням: чому економіку багатющої на ресурси країни не зумів підняти вище, ніж досягли відсталі країни Африки? В тому числі й за якістю доріг – Україна не відірвалася від сусідства з Монголією, Гаїті, Гвінеєю…

Коштів не вистачає? Чи ще царська проблема ідіотів заважає?.. Але з нею, як й з іншими проблемами, треба боротися не нафталіновим більшовицьким ораторством, а конкретними владними діями, на це й виборці вказали Порошенку в день голосування. Бо він не зумів (чи не захотів) підняти вітчизняну економіку так, як підняв свій родинний бізнес. Не набудували з Гройсманом по Україні таких доріг, які одержала від них їхня рідна Вінниччина. Правда, більшість виборців цієї області не оцінили такий підкуп за народні гроші: Володимир Зеленський і тут переміг.

Про дороги і грамотних дурнів

У незалежній Україні афоризм російських сатириків часів царизму про дороги і дурнів доповнився ще страшнішими бідами – корупцією і казнокрадством. Вони нерозлучні між собою. І поки існуватимуть, доти й перебуватимемо у ТОПі країн з найгіршими дорогами. Скільки б не придумували нових реформ в дорожній системі.

Зовсім свіжий приклад. З першого січня 2018 року діє Дорожній фонд, до якого надходять гроші з акцизу на пальне, з в’їзного мита, внесків від автострахування, за проїзд великогабаритного транспорту тощо. 23 мільйони гривень перерахувало торік наше господарство у цей фонд. Інші підприємства й організації, тисячі власників приватного транспорту платять ці податки, але скільки їх вернулося в район для будівництва й ремонту доріг? Хоча з наявних в Україні 170 тисяч кілометрів доріг різних значень 120 тисяч передано на утримання обласним держадміністраціям, згідно з новою реформою. На місцях повинні вирішувати, які дороги потрібно будувати і ремонтувати в першу чергу. У Бобровицькому районі хтось відчув покращення від цієї реформи? На який танкодром перетворилися б дороги, якби їх не ремонтувало наше господарство за власні кошти?

Обласні й державні дорожні реформатори недолуго рубають під корінь і наші благородні ініціативи, схвалені на всю область два роки тому. Маю на увазі підписання Меморандуму між обласною держадміністрацією, облавтодором і нашим господарством про спільне фінансування будівництва дороги Козелець – Бобровиця.

Тодішній губернатор Валерій Куліч розповідав журналістам, що саме таким проектам першочергово виділятиметься державне фінансування. Але вийшло так, що ми справно виконуємо свої зобов’язання, а ОДА тільки почала – і зупинилася. Доводилося мені торік особисто оббивати пороги у столичних установах, щоб зрушити з місця добру справу. І дещо було зроблено. Але надворі вже весна цього року. Наше господарство приступило до ямкового ремонту доріг по всьому району, готове й до завершення своїх зобов’язань згідно з укладеним меморандумом. Проте не відчуваємо ніякого старання з боку обласної влади.

Скажіть, якщо не підтримуються ініціативи знизу стосовно фінансування на дорожнє будівництво десятків мільйонів власних грошей, то чи кинуться наслідувати нас інші представники бізнесу?

Видно, це не потрібно ні обласним, ні столичним реформаторам. І їх можна зрозуміти: у таких проектах важче розкрадати народні гроші з Дорожнього фонду. Бо які б хитромудрі схеми не придумали, але неможливо приховати реальність: на будівництві кілометра дороги наші затрати вдвічі менші, ніж бюджетні. Бо у нашому фінансуванні немає ні «відкатів», ні марнотратства. І якість нашої асфальтівки краща, ніж покладеної спеціальною фірмою. А ще порівняйте, яке узбіччя на нашій ділянці дороги, і яке залишають після себе ті шляховики, що фінансуються з державного бюджету.

На цьому одному прикладі вирішення проблеми дорожнього будівництва проглядаються причини багаторічного афоризму про дорожні біди. Так от, беззмінною залишається біда із жахливими дорогами. До неї прилипли, як п’явки, корупція й казнокрадство. Стосовно ж дурнів – відбулася трансформація: для державного ефективного управління, може, й недолугі неуки, а для власного збагачення – грамотні з арифметики і політичної риторики. Вони вміють розробляти різноманітні схеми для розкрадання бюджетних грошей «законним шляхом».

Чи не найсприятливішим полем для їхньої злочинної діяльності є будівництво, зокрема й дорожнє. Спробуйте, доведіть, скільки насправді вивезено з майбутньої дороги непотрібної землі, і скільки завезено туди піску, щебеню, інших матеріалів. Ще й тоді, коли дорожніми аферами цікавляться лише «свої контролери».

Добре заробляють і на ремонтах асфальтівок та бетонок. Мудрий народ жартує дотепно: мовляв, надійніше засипати вибоїни не асфальтом, а пластиковими пляшками, термін розкладання яких – століття, тоді як асфальт українських шляховиків руйнується за рік. А дорожній мафії більше й не треба – брак можна списати на погоду, зрештою – на Путіна. Повторний ремонт менш затратний, але хто в це вникатиме? Заощаджені кошти правильно ділять.

Для боротьби з таким злочинним безладом запровадили тендер для будівельно-ремонтних дорожніх фірм. Насправді ж – узаконили новий вид корупції. Якось читав, що в 2012 році з виділених 11 мільярдів гривень на будівництво і ремонт доріг украли на тендерах 114 мільйонів. Взагалі за той рік було порушено 37 карних справ проти дорожніх казнокрадів. Зараз здебільшого лише чуємо про подібні історії, але без суворих вироків стосовно винних.

Натомість президент країни, яка посідає ганебне 137 місце в світі (з 144 країн) з якості дорожнього покриття, виходить на публіку і демонструє свої знання з російської класичної поезії. Вірнопіддана челядь у вишиванках гаряче аплодує йому, не усвідомлюючи, що то про них, невмитих, він декламує. Оскільки біда з дорогами і дурниками у владі – то й українські фірмові біди, і навіть страшніші, ніж в агресора. І цим хизується президент перед патріотичними виборцями!

Тепер на найгірших у світі дорогах активно став піаритися прем’єр Гройсман. Поки він не оголошував широкомасштабного дорожнього будівництва, якось не чув, щоб хтось говорив про його амбіції на створення своєї нової партії для наступних парламентських виборів. Адже на це потрібні величезні гроші. А на які «шиши» тепер розраховує? У Гройсмана ніколи не було великого бізнесу. Та й самостійним серйозним політиком його не назвеш, тож важко сподіватися на стороннє щедре фінансування. Виходить, – дорожній фонд допоможе?

Я не просто піддаю серйозній критиці недолугу державну політику стосовно надзвичайно важливої галузі – шляхів автомобільного сполучення. Якісні дороги мають надто важливе значення для вітчизняної економіки, для розвитку туризму і сфери побуту, зрештою – для безпеки людей. Не випадково ж зараз Україна лідирує в Європі за рівнем смертності в дорожньо-транспортних пригодах і за смертністю пішоходів. У багатьох випадках аварії трапляються через неякісні дорожні покриття з простроченими строками необхідних ремонтів. І невідомо, коли до них дійде черга. Кажуть, грошей не вистачає в бюджеті.

Їх завжди не вистачатиме, якщо затіватимуть чергову кампанійщину з будівництва доріг перед президентськими чи парламентськими виборами. Як здогадуєтеся, саме тоді навіть найгірші в світі дороги стають щедрими благодійниками для виборчих кампаній владно-політичної еліти, славленої електоратом.

На щастя для народу, останні вибори продемонстрували повчальний гіркий урок для головного лідера. Думаю, що нарешті і в довговічній, «недокомунізованій» нафталіновій ідеології трапився серйозний збій. Тепер, може, вдасться змінити й реальний орієнтир з Мозамбіку на Євросоюз. Звісно, якщо дорогу туди відремонтуємо не брехливими лозунгами, а якісним асфальтом чи іншим сучасним дорожнім матеріалом. На таких дорогах можна й Росії прощальну заспівати. Тільки не у Порошенковому і Гройсмановому виконанні. Вони вже своє відспівали. Тож нехай слідують своїм орієнтиром – на Мозамбік, у джунглі, подалі від цивілізації. Хай там брешуть людиноподібним і хижакам, будують для них свій міфічний європизований комунізм.

Леонід ЯКОВИШИН, Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля»