Чернігівка-школярка і швець, і жнець, і на дуді гравець

Несподіваний ракурс. Блогер

Чернігівці Олені Чайці – 15 років, і вона – блогер. Просто, ніби між іншим, пояснила:

– Я звикла вже спати лише по три години на добу, бо моє захоплення стало тепер професією.

– Три години? Але як же це можливо?! – вражено дивуюся.

– Виявляється можливо, – посміхається. – Зранку йду до школи, далі готую домашні завдання… Потім спілкуюся з друзями – по телефону чи, наприклад, ідемо разом на пляж. А тоді приходжу, вечеряю і сідаю за комп’ютер, веду свій блог. І так – до пізньої ночі…

– А як же на це твої батьки реагують?

– Нормально. Я ж не курю, не вживаю алкоголь, байдужа до наркотиків, не тиняюся бозна де аж до третьої ночі з хлопцями, – я вдома, в цілковитій безпеці, сиджу собі та працюю, – із задоволенням розповідає. – І в школі навчаюся добре. Не відмінниця, однак знання маю. Планую вступати в університет, здобути вищу освіту. Головне, як я вже зрозуміла, дотримуватися режиму й не лінуватися.

– А здоров’я як? Не перевтомлюєшся? Це ж такі навантаження!

– Я до них звикала поступово, не одразу – цілий рік. До того ж, можу посуд помити та прибрати в квартирі, – і матусі допомога, й водночас якийсь відпочинок мізкам… Єдине, сни мені зовсім не сняться… – сміється. – Тобто, може й сняться, та я їх не встигаю запам’ятовувати.

– Власне, як стають блогерами?

– Маю хорошу подругу, от вона і порадила спробувати. Наталя цим уже два роки займається і не розчарувалася! Спочатку вона мені все терпляче пояснювала, щоразу допомагала. Переконувала: «Навіть не сумнівайся, Лєна, в тебе – талант!». Так хотіла, щоб у мене теж вийшло! А тепер я своїм новим друзям розтлумачую – що й до чого… Сподіваюся, вони згодом також стануть блогерами.

– Конкуренції не боїшся?

– Ні, яка конкуренція? У мене – своя «фішка»: ми відверто обговорюємо всі свої «підліткові» проблеми та почуття, щиро розповідаємо про найпотаємніше, те, що більше не наважишся розказати нікому в реальному житті, – ані батькам, ані друзям. І власна спільнота вже є – з усією України мені пишуть, а останнім часом – навіть із-за кордону!

– Іноземні мови знаєш?

– Вчу зараз англійську, беру додаткові приватні уроки, – відчуваю, що це потрібно, знадобиться в подальшому.

– Дивовижно, як ти все встигаєш? Це ж такий напружений темп життя, усе – за розкладом.

– Авжеж, до речі, справжній блогер має бути спритним, не ловити ґав! Ну, а взагалі, вважаю, ця спеціальність – найкраща в світі. Ще б пак! Ти ж просто ведеш щоденник свого життя, жваво спілкуєшся з ровесниками-однодумцями, дізнаєшся немало нового.

– Ще й гроші заробляєш…

– Звісно, фінансове питання – теж важливе. А якщо блог – розкручений, то й можеш досить непогано заробляти в Інтернеті – причому часом навіть більше, ніж підприємець чи педагог. Хоча, звичайно, щоб стати професіоналом, треба багато чого навчитися та годинами працювати за комп’ютером. Адже блогерів – тепер, справді, таки ж немало. А ти маєш зайняти свою нішу, показати свою потрібність; довести, що ти – дуже цікавий, креативний, дотепний співбесідник, одним словом – найліпший.

– Універсал!

– Так, адже авторський блог – це така собі міні-газета. Тільки в «штаті» – наразі один співробітник, як то кажуть, «і швець, і жнець, і на дуді гравець». Він же – водночас автор, редактор, коректор, верстальник… Можете собі уявити? І все, щоб моїм друзям-читачам у мережі було цікаво, аби їм хотілося «лайкнути», відверто висловити свою точку зору.

– Проте чому майже всі ви обираєте різні псевдоніми – так звані «ніки»? Ось і ти ж не ведеш блог під своїм прізвищем.

– Бо як же тоді інакше говорити про сокровенне та ділитися таємницями?!

– Але тобі – лише 15 років. От і помилки нерідко там трапляються…

– Помилки – це прикро, хоч я стараюся їх уникати. Та це – не найголовніше.

– Розумію, основне розкіш людського існування, як сказав Антуан де Сент-Екзюпері.

– Так. Тому успішний блогер – це, передусім, психолог. Адже треба вміти вислухати людину, яка буквально сповідається тобі. Це – непросто!.. Однак певне значення має і оригінальний дизайн, і загальна комп’ютерна грамотність. Бо ніхто не ходитиме щоразу до мене додому, аби налаштувати мені блог. Доводиться самій поступово набувати досвіду, аби в усьому належно розбиратися.

– Стільки тонкощів: програмування, веб-дизайн, робота соціальних мереж і пошукачів…

– Крім цього, потрібно вміти надійно захищати свій ресурс від «спамів» та вірусів, від атак усіляких шкідників – «хитромудрих» хакерів, яких часто цікавить навіть не нажива, а бажання продемонструвати свою «крутизну», побешкетувати.

– Втім, опублікувати якийсь свій «пост» – лише початок справи, бо треба ще зацікавити рекламодавців!

– Безперечно. Мені поталанило, бо один із моїх рекламодавців живе зовсім поруч, буквально через дорогу. Тому я майже не ризикую – знаю, що мою працю буде належно оплачено. Бо коли тобі раптом завзято обіцяють «золоті гори» – це неабияк насторожує. А я – в принципі, не авантюристка.

– Однак, якщо у нас – справді, така відверта розмова, то й не робитимемо з тебе ідеальну дівчинку. Я ж бачив твій блог, і можу сказати, що він – не надто оптимістичний, там – немало похмурого, неоднозначного…

– Яке життя – такий і блог!

– Втім, ти обговорюєш, наприклад, проблему самогубства. По-твоєму, це – нормально?

– Бо це ж і моя проблема! Тобто мого хлопця, якого я втратила… Він обрав такий шлях, вирішив добровільно піти. Надто розчарувався в житті – так і в своїй цидулці написав, яку лишив для мене. Так, він перерізав собі вени, коли нікого не було вдома. Це – дуже страшно! Ви навіть не уявляєте, що я пережила, коли це сталося… Я знала про його проблеми в родині – розлучалися батьки. Ще він був не надто старанний учень. Часто хворів. Я, як могла, заспокоювала його та завжди переконувала, що все владнається.

– Але несподівано сталося те, що сталося…

– То що, мені тепер завше ховати голову в пісок, як страус?.. От і вирішила поспілкуватися на цю тему зі своїми друзями в соціальних мережах. І з’ясувалося, що в багатьох із них періодично виникають думки про суїцид!.. То в чому ж – моя вина? Що я скоїла?! Навпаки, це вчителям, нашому суспільству треба після такого обговорення бити на сполох, якщо у підлітків з’являються подібні міркування.

– Я ж не кажу, що ти – винна.

– По-моєму, саме в такій ситуації, потрібно дати можливість усім бажаючим виговоритися, отоді їм стане легше на душі… Аби вони не опинилися віч-на-віч зі своїми проблемами та знали, що їх хтось вислухає і зрозуміє. До речі, мій Володя дуже негативно ставився до того, чим я займаюся, йому це чомусь не подобалося. Навіть ревнував мене до… нових друзів з Інтернету, котрих я знаю лише за їхніми «ніками», проте ніколи не бачила в реальному житті. Я йому пояснювала, що це – лише спілкування, навіть якщо хтось раптом зізнається мені в своїх почуттях. То й що? Це ж просто Інтернет. А він ревнував по-справжньому!.. Може, і лиха б не сталося, якби ми щодо цього порозумілися.

– Питання – на завершення. Ти запевняєш, що вже знайшла свою улюблену професію. То що, все подальше життя займатимешся блогом?

– Ну, мені зараз складно прогнозувати, що станеться через двадцять років… Поки у мене є хобі, яке стало роботою, тож, справді, почуваюся щасливою! Можу тільки сказати, що, очевидно, далі моє життя буде пов’язане з програмуванням та соціальними мережами. А взагалі, я б хотіла створити такий глобальний проект – щось на кшталт Фейсбуку, але ще краще. Мрію про це!

Спілкувався Сергій Квітницький