Чоловік щасливий з будь-якою жінкою, поки не закохається в неї

Вони пішли не попрощавшись — так завжди буває, коли не йдуть зовсім або йдуть ненадовго. Навіщо прощатися, якщо скоро знову побачишся з тим, від кого і не думав іти.

Михайло Блехман. Такий рік. Оповідання без лапок 

Хто знає, що це буде – може, стаття, може – доповідь на конференції, може, навіть початок дисертації.

Втім, конференції не передбачалося, дисертацій ніхто не читає – в кращому випадку автореферат. А статтю навряд чи приймуть до публікації – хоча це ж не привід відмовитися від неї, ще – чи вже – не написавши жодного рядка.

Бібліотечна перепустка ніяк не знаходилася.

Дружина сказала б, якби з ранку не пішла з дочками в парк, що все повинно бути на місці. Я й поклав колись на місце, але забув, де воно, те місце.

Розсміявся власному награному песимізму, подумки поцілував сімейство і пішов у бібліотеку. Забув сказати: перепустка знайшлася – на місці, звичайно.

Я їхав, потім ішов, і думав, що можна було б прочитати все в Інтернеті, але ж на екрані знаходиш чужі відповіді на свої запитання, а в книзі – свої відповіді на чужі запитання. Втім, якщо знайдеш, то той, хто поставив їх, перестає бути чужим.

Бібліотека наша – відразу за рогом, на пагорбі. Біла урочиста будівля, до нього йти і йти, коли б і звідки б не вийшов. Шлях до бібліотеки завжди довгий, не помічали?

Листю давно вже не шелестілося – та й спробуй пошелести під снігом.

Автівки щойно загасили свої жовті та червоні вогники. За вікнами не було чути музики – вже або ще, різницю знайти непросто, особливо коли вони, ці начебто незліченні ще й вже, миготять і зливаються в один чи то теперішній, чи то минулий час.

Добре, що біля бібліотеки нарешті поставили урну для сміття – було куди кинути недопалок. Я зазвичай не палю, хіба що перед черговою статтею. Або книгою – але книгу тим більше ніхто не надрукує, нехай вже буде стаття.

У бібліотеці було порожньо. Порожнеча, як ви знаєте, буває абсолютно різною, одну не сплутаєш з іншою, це ж не вже і ще. Де б не було порожньо, такої порожнечі, як бібліотечна, ніде більше не знайдеш. Коли вранці підходиш до бібліотеки, на вулиці порожньо, скільки б перехожих не проходили повз – тебе і бібліотеки. А там, усередині, навіть одна людина порушує порожнечу. Ненавмисно – адже й ти для нього теж порушуєш. Або для неї.

Дівчина за стійкою довго читала картку з назвою книги, потім її, книгу, ще довше шукали.

Все ж таки це буде стаття, думав я тим часом. Мені не звикати до відмов, вірніше, до їхньої відсутності. Мені зазвичай не відмовляли – мовчання це ж не відмова, а чекати я звик і вже не чекав, тим більше що написати нову статтю простіше, ніж дочекатися відповіді на стару.

Нарешті книгу мені принесли, дівчина вписала моє прізвище у формуляр – в нашій бібліотеці традиції збереглися, і я пішов до порожньої читальної зали.

Якщо порожнеча завжди різна, то чи є у неї – у них – порівняльний ступінь? Порожній, порожніший, найпорожній – відповів я сам собі і сам із собою розсміявся. Треба буде посмішити дочок.

З ранку читати хотілося, як їсти. Кажуть, апетит приходить, коли їси, але я не згоден – коли взагалі я був згоден? Ну справді, все залежить від того, що саме їси і що саме читаєш. Найчастіше буває, що апетит не приходить, а навпаки – йде. Посилюється він рідко, згодні? Хоча коли ви взагалі буваєте згодні?

Книга здавалася зовсім новою. Я подивився на формуляр – він був порожній, в нього дівчина вписала тільки одне прізвище – моє.

Ось іще один різновид порожнечі, вона нічим не схожа на ту, яка буває на вулиці, на ту, яка за закритими вікнами, на ту, яка тут, у бібліотеці. Формуляр був порожній по-своєму, такими порожніми бувають тільки бібліотечні формуляри. Тут вже і ще перемішуються як ніде більше – формуляр може бути ще порожній або порожній вже, і це не залежить від автора – тільки від читача, – а в читальному залі було порожньо.

Я прочитав назву книги, ім’я автора. Ну звичайно, дівчина помилилася, я замовляв зовсім іншу книгу. Просто назви чимось схожі, а так – нічого спільного. У випадковому збігу немає закономірності, хоча хтось, хто вважає себе філософом, дотримується прямо протилежної точки зору. Вважати себе і вважатися – вони такі схожі, але в них немає нічого спільного.

Кажуть, дві краплі води схожі одна на одну. Але насправді всі краплі – різні, інакше як із них створюється ціле? Та й навіщо воно, те ціле, якщо між краплями не існувало б жодної різниці? Тоді було б достатньо однієї краплі, всі інші були б зайвими.

Судячи з усього, ця книга, як і моя перепустка, лежала на своєму місці, просто ті, хто її шукав, забули, де саме те місце. Я збирався повернути її, але чомусь відкрив на першій сторінці і почав читати – вже не пам’ятаю, навіщо.

Як правило, автор сам називає себе письменником. Дуже рідко автор сподівається, що письменником його назве читач – ось тільки формуляр у такого автора може виявитися порожнім.

З першої сторінки мені стало зрозуміло, чому я не повернув цю книгу: з автором хотілося поговорити. Правда, зробити це виявилося нелегко. Він був то чоловіком, то жінкою, то дитиною. Іноді – письменником, – тепер було кому назвати його так, іноді – художником. Навіть вороною, причому не білою, як можна було б очікувати, а – чорною серед войовничої зграї білих. Він розмовляв з тими, кого немає, і мовчав з тими, хто є, – бо сам вирішував, хто для нього – є.

Іноді в цій книзі оповідання починалося або навіть закінчувалося епіграфом, та й самі оповідання нагадували епіграфи. Одне з них, здається, могло стати епіграфом для моєї статті, інше – для автореферату, третє – для доповіді на конференції.

– Я не цитую тих, чиїх книжок не читаю, скільки б мені не казали, що їх заборонено не читати. Бути недругом, знаєте, зовсім не складно – досить бути не другом.

– Згоден, – кивнув я. – Книга не може бути нашим усім, жодна – крім однієї. Та й що доброго у множині?

– Займенники – небезпечна штука, – додав автор. – Особливо присвійні.

– І особові – множина іноді позбавляє їх особистості.

Вся його книга була б епіграфом для моєї, якби я зважився її написати. Навіть якщо її не опублікують.

– Тим більше – якщо не опублікують, – посміхнувся автор. – Чим краще написано, тим менше ймовірність бути опублікованим.

– А як же ваша книга? – заперечив я. – Її ж опублікували.

– Сам не розумію, – знизав плечима автор. – Гадаю, це виняток, який підтверджує правило.

Він знову посміхнувся:

– Вам принесли її помилково, але сама вона – сподіваюся – не помилка.

Сторінки злиплися – не дарма ж формуляр був порожній.

– Зовсім навіть не порожній! – зауважив автор. – Там уже ціле одне прізвище! По правді кажучи, я не очікував, що буде так багато. Я маю на увазі не цифру, а кількість.

– Вас не завжди легко зрозуміти, – відповів я, перегортаючи сторінку.

– Зрозуміти – значить знищити! – процитував він свого улюбленого письменника.

Він нерідко його цитував.

– Мене часто розуміють по-різному, – поскаржився він мені. – До речі, я не скаржуся: все-таки по-різному – краще, ніж однозначно.

Мені хотілося поставити замість точки знак питання, але автор не дозволив, це відчувалося.

Як тільки я перегорнув наступну сторінку, в читальний зал увійшла жінка. Автор вів її під руку, їй важко було йти. Вони сіли напроти.

– Як вам пишеться? – запитала вона автора і взяла в руки його книгу.

– Як вам читається? – запитала вона у мене.

Я подумав над відповіддю – поспішати не хотілося, вони обидва не налаштовували на поспіх.

Ось і множина нічого не зіпсувала, і не ввела в оману.

– Ми сперечаємося з вашим другом, – відповів я нарешті. – Він вважає, що велич не протилежна бездарності.

Мені здалося, що вони друзі. Ні, не здалося, це не може здаватися.

– Бути протилежним, – пояснив він, – значить залежати, а велике не залежить від малого так само, як добро не залежить від зла.

– Велич – це творіння, – погодилася жінка. – Той, хто нічого не створює – не великий, як, скажімо, всі великі завойовники.

Лапок не буде, я попереджав.

Він перегорнув за мене сторінку і вигукнув, погоджуючись:

– Злий геній – це фікція. Немає ніяких злих геніїв. Ваші – ну, тобто загальноприйняті – злі генії – просто невдахи. Вони тільки і роблять, що доводять усім, які вони удачливі та через це щасливі.

– Геній і злочинство? – мало не засмутився я.

Вона засміялася, а він поспішив заперечити:

– Нічого подібного! Ось, читайте: чоловічок все життя доводить усьому світу, собі в першу чергу, що він – не невдаха.

– З усіх сил прагне досягти захоплення тих, кого з тих же усіх сил зневажає, – уточнив я.

Автор схвально ляснув мене по плечу:

– Захоплюватися бездарністю – це як піднімати недопалки з підлоги. Або зі сміттєвої урни.

Ми перегорнули ще кілька сторінок.

– Ваш дух протиріччя не може не турбувати, – вирвалося у мене. Не хотів, але сказав те, чого не вдавалося стримати.

Автор оцінив мою сміливість.

– Найкращий спосіб подолати спокусу – поступитися їй, – знову процитував він. – Ви маєте рацію: я і дух протиріччя – практично синоніми. Та й теоретично теж. Але не я суперечу їм. Це вони – мені.

– Саме так, – підтвердила його супутниця.

Мені не здавалося, що вони друзі. Очевидне не здається:

– Скажімо, жінці у мене підступність личить набагато більше, ніж чоловікові. Я написала про це, і не моя провина в тому, що всі вони вважають інакше. Знак питання не ставлю, питання тут немає.

– Дух протиріччя – одна з осноних рис усіх, кого я цитую, – обнадіяв мене автор. – На нього не хворіють, їм живуть.

– Розумію вас, – відповів я. – Якщо у них – роман у віршах, у нас – поема в прозі

– Саме так! – вигукнула жінка. – Якщо у них до віщунки прислухаються і бояться передбаченого нею, то у нас – не слухають і не сприймають всерйоз ані її, ані те, що вона каже.

Сторінки більше не доводилося перегортати, вони горталися самі по собі.

– Чоловік може бути щасливий з будь-якою жінкою, поки не закохається в неї, – процитував він утретє. – Тут багато про це, тільки іншими словами.

Він допоміг їй встати.

Вони пішли не попрощавшись – так завжди буває, коли не йдуть зовсім або йдуть ненадовго. Навіщо прощатися, якщо скоро знову побачишся з тим, від кого і не думав іти. Знак питання знову не ставлю, тому що і тут питання немає.

Автор знову ляснув мене по плечу – або це зачинилися обкладинка дочитаної книги.         Я посидів ще трохи, здав книгу з уже непустим формуляром дівчині, яка так і не дізналася про свою помилку, і вийшов на вулицю. Автор і його супутниця якраз сідали в автівку – перед ними був ще довгий шлях, я тепер знав, куди саме. Вірніше, здогадувався, адже в назві того, їхнього, міста, між першим В і останнім Р, було декілька дефісів,  несхожих немов краплі води.

Може й потім, – подумав я. – Тільки не з будь-якою.

Потрібно було повертатися – спочатку йти, потім їхати. Дружина і дочки вже напевно зачекалися.

Звичайно, не надрукують, але я все одно напишу мою книгу, це – найкращий спосіб подолати спокусу. Ми обидва розсміялися. І вона, думаю, теж.

Листя давно відшелестіло. Моє місто готувалося до зустрічі Нового року, до свята залишалося набагато менше тижня.

Навколо було ошатно як ніколи. Ще б пак: рік, у назві котого немає нічого, крім чотирьох двійок – чи ж це не рідкість.

Михайло Блехман. Монреаль – Харків.

Дата написання – двома рядками вище.