Чому ЗМІ все частіше називають «засобами масової дезінформації»?

Битви за слово. Куди водять людей засоби інформації, тобто ті, хто ними володіє?

У радянські часи ходив і такий антирадянський анекдот. Олімпійські ігри. У фіналі біжать два спортсмени — зі США й СРСР. Переміг американець, радянський спортсмен прибіг другим. Американські газети так і написали. А ось що написали газети Радянського Союзу: «Наш радянський спортсмен посів почесне призове друге місце, американець прибіг передостаннім». Правда? Правда. От тільки дуже хитра і кривобока, адже не написано, хто переміг у забігу і хто прийшов останнім.

Здавалося б, такі примітивні пропагандистські прийоми залишилися в минулому. Де там! Читаємо в популярній Інтернет-газеті черговий блог доволі плодючого на сайті автора. Цікаво, як він підписується: «Політолог, колишній журналіст, екс-народний депутат, співпрацює з Адміністрацією Президента». Не зовсім зрозуміло, чому «колишній журналіст», якщо так активно пише в Інтернеті. Та принаймні сказано чесно, адже не личить справжньому журналістові отак відверто холопствувати перед владою навіть у своєму підписі.

Пропагандистські чудеса винесено вже в самий підзаголовок публікації, в якому сказано, що «8,8% підтримки» такого-то політика — «це справжнісінький провал». Це коментар чергового так званого «соціологічного опитування» виборців, тобто так званих «рейтингів» політиків.

Отже, «справжній провал» — це про лідера рейтингу. А чудеса пропаганди в тому, що хазяїн цього «колишнього журналіста», глава держави, в цьому ж рейтингу, як пише і автор публікації, відстає від лідера «всього на 3,3%». Це при тому, що в інших публікаціях «колишній журналіст» захоплено коментує інші «рейтинги», де лідирує його хазяїн. А от про цей рейтинг доводиться писати за радянським рецептом: хазяїн посів «почесне друге місце», а в лідера рейтингу — «передостаннє місце». Чим не колишній радянський анекдот?

Цей простий приклад показує, наскільки цинічно використовуються нині засоби масової інформації в затуркуванні людей, тому наші ЗМІ давно вже можна називати «засоби масової дезінформації». Це стосується і «рейтингів», наскрізь фальшивих і оплачених.

Не випадково вирують баталії, в чиїх руках будуть ці засоби. Адже є резон у твердженні, що на виборах люди голосують так, як їм надрукує преса, розкаже радіо й покаже телебачення.

Щодо телебачення. Постійно бачимо баталії довкола тих чи інших телеканалів, рейдерські їх захоплення, оплачені пікети на захист чи проти таких-то каналів. Бачимо, скільки пересмикування, напівправди ллється з екрана з численних, начебто дуже демократичних, політичних ток-шоу.

У друкованих ЗМІ, тобто пресі, експерти старанно вираховують кількість так званої «джинси» — так стали називати замовлені й нелегально оплачені політичні публікації. Причому обох видів — з прославлянням платника або з поливанням брудом його опонентів. Але таке друкують і цілком офіційно — як платну рекламу. Просто читачі не завжди це розуміють. Прийом простий і хитрий: оплачені публікації друкують під різними нейтральними рубриками, причому в деяких газетах, в тому числі в нашій області, кількість цих рубрик — по півдесятка й більше. І рубрики — звичайнісінькі, під якими можна друкувати що завгодно: «Імідж», «Позиція», «Актуальне» і т.д. А за ними — оплачена політреклама.

За друковані ЗМІ, особливо місцеві, нині розгорнулися справжні баталії. Річ у тім, що, по-перше, масив їх величезний, а по-друге, зараз у розпалі їх роздержавлення. Зовсім помилково вважати, що пресу витісняє телебачення, а особливо Інтернет. Люди читають, і доволі активно. Ось статистика по Чернігівщині. Сумарний передплатний тираж лише місцевих (обласних і районних) газет — 220 тисяч. І це передплата, тобто гарантована читацька аудиторія. Додамо сюди понад 200 тисяч в області передплатних всеукраїнських видань. Сумарно — мало не півмільйона примірників менш як на півмільйона сімей області. Отже, читають!

Щодо роздержавлення. Як і все інше наше «реформування», реформа преси розтяглася на десятиліття. Нарешті наприкінці 2015 року парламент ухвалив закон про роздержавлення преси, отого найбільшого за тиражем її масиву — друкованих органів влади. Останні мали вийти зі співзасновників видань, тобто фактично їхніх хазяїв. Газети стають повністю незалежними, в ідеалі — виданнями самих редакційних колективів, принаймні юридично. А вже під чий вплив вони потраплять, політичний чи економічний, — то наступне питання.

До речі, щодо самостійного існування. Воно цілком можливе. Бачу це на прикладі районної газети «Поліська правда» свого Куликівського району — виданні, де я пропрацював понад 20 років. Від кінця минулого року газета повністю незалежна. І повністю виживає, навіть маючи тираж трохи більше як 2 тисячі в цьому невеликому районі. Бо досить висока передплатна ціна — по 100 гривень на півріччя, і люди передплачують, адже вільна газета стала набагато цікавішою, пише про те, що дійсно цікавить і хвилює людей. Плюс дохід від приблизно двох сторінок на номер оплачених публікацій, цілком офіційних: вітання, поминання, комерційна реклама про продаж товарів і надання послуг.

Але до роздержавлення такої місцевої преси ще далеко, хоч воно, згідно із законом, має повністю закінчитися до кінця цього року. Станом на 16 квітня реформовано лише 187 видань з більш як півтисячі. Основна причина — протидія деяких місцевих органів влади, які ніяк не хочуть «розлучитися» зі своїми кишеньковими газетами. Лунають пропозиції новим законом продовжити термін роздержавлення. Але чи не краще б центральній владі змусити деяких місцевих чиновників виконати існуючий закон?

Петро АНТОНЕНКО, редактор газети «Світ-інфо», Чернігів

Коментар від редакції. Звичайно. можна з чимось не погоджуватися з автором цієї публікації. Але в одному, так це точно, автор аж ніяк не помилився.

Дійсно, чомусь більшість ЗМІ грубо порушують діючі правові норми щодо висвітлення реклами.  Наприклад, стаття 9 Закону України «По рекламу» недвозначно зазначає, що «реклама має бути чітко відокремлена від іншої інформації, незалежно від форм чи способів розповсюдження, таким чином, щоб її можна було ідентифікувати як рекламу».

Автор у своїй статті вказує на те, що багато ЗМІ рекламні матеріали подають під всілякими вигаданими рубриками. Між тим, вищезазначений Закон і тут чітко врегульовує такі поняття. Під різними назвами на кшталт «Імідж», «Позиція», «Думки», «Погляд» тощо рекламні матеріали подавати взагалі ЗАБОРОНЕНО. «Реклама у ЗМІ, — зазначається у наведеному вище Законі (стаття 9), — має бути вміщена ЛИШЕ під рубрикою «Реклама» чи «На правах реклами».  І ВСЕ! Більше якихось інших вигаданих трактувань, які, як справедливо зазначає журналіст у статті, вводили б читачів в оману, НЕ ПОВИННО бути! Бо Закон «Про рекламу» (п.5 ст.9) прямо вказує: «Прихована реклама забороняється».

От як бути у таких випадках, коли дійсно якийсь політик чи інша особа просто висловлює свою думку, позицію щодо певної проблеми або висвітлення конкретного (навіть і не проблемного) питання, а ЗМІ розміщує як цікавий й актуальний матеріал, але ж він не є рекламою як такою. Бо хіба ж можна за одним лише прізвищем вважати якусь публікацію як рекламну?

Отут все ж таки є питання.

Сергій Вітер, оглядач