Чи стануть наші поразки уроком для нинішньої влади?
Війна і гнилий Нормандський формат — не було припинено навіть обстріли.
Цей формат — для ганебних Мінських угод.
Угоди Україна підписала вимушено, через тяжкі поразки на початку війни.
До цих поразок йшли попередні роки й десятиліття. Туди нас вела гнила так звана «національна еліта», її чвари.
Гляньмо, як переплелося старе, з попередньої 5-річної постмайданної влади, і те, що триває поки що при владі новій, якій доводиться все це «розгрібати», і їй треба буде це робити, якщо буде бажання і вміння.
Шостий рік війни
Нам у спадок, і не хочеться говорити — новій, нинішній владі, а дійсно нам, які обирали і цю, і попередню, постмайданну владу, дісталося найтяжче за всі майже три десятиліття незалежності — війна і втрата територій, Криму і частини Донбасу.
Ключові питання — як це починалося, коли, хто винен? На ці питання дуже неохоче влада, суспільство шукали й давали відповіді всі попередні 5 років війни.Так і «зависли», залягли «під сукном» на цілі роки реальні розслідування злочинів проти Майдану, щодо втрати Криму, сепаратистського заколоту на Донбасі, трагічних подій під Іловайськом, Дебальцевим.
Завершення війни і повернення наших територій Україні поки що доводиться вести у так званому Нормандському форматі. А це чотири найбільші країни Європи: Україна, Росія — агресор, який в цьому форматі чомусь числиться «миротворцем», і два миротворці — Німеччина та Франція, найбільші друзі Кремля серед великих держав Європи.
Цей формат працює на базі Мінських угод, власне, вони й породжені в цьому форматі. Вкрай ганебні для України угоди. Але сьогодні багато хто забуває, що угоди ці були вимушено підписані Україною після наших тяжких поразок на початках війни на Донбасі. Підписані у вересні 2014-го і підтверджені в Мінську на саміті глав чотирьох названих держав у лютому 2015-го.
Найбільш сумно і трагічно, що вже шостий рік не виконується перший і головний пункт при всіх перемир’ях — негайне припинення вогню. Щодня обстріли з боку сепаратистів і агресорів, загибель і поранення наший людей. Що вже тут говорити про надзвичайно складне завершення війни, з його непростими і заплутаними сценаріями повернення окупованих територій державі. Не кажучи вже про повернення Криму, що Росія взагалі виносить «за дужки» Донбасу.
Бідкання вчорашніх
Дивує сичання деяких опонентів влади, котрі вперто «не помічають» ганебність Мінських угод, а головне — те, що до них призвело. І що призвело до потреби вже другого Майдану. А призвела нікчемність нашої так званої національної еліти, її чвари. Характерним їх проявом стали чвари переможців першого Майдану в 2005—2010 роках, що призвело до реваншу регіоналів і всього подальшого. Про це — ані слова, в тому числі, чи якраз не випадково, мовчать і ті представники нашіої еліти, що чварилися тоді, але чомусь вчать нас жити зараз.
Натомість — будь-які мирні кроки нової влади для них не такі. Навіть повернення з полону та ув’язнення наших громадян — теж не таке. Головне заперечення — чому за наших бранців віддаємо злочинців, котрі чинили злочини проти Майдану, інші діяння. Декому не зрозуміло, чому? Тому, що з нами говорять, як з країною поразок.
І взагалі дивовижними є аргументи, що віддають Росії фігурантів кримінальних справ по Майдану, а це важливі свідки для завершення розслідуваня злочинів. Тоді запитання: так чому ж ці злочини так і не були розслідувані за 5 років попередньої влади, що прийшла якраз з Майдану?
Між тим, ось деякі заяви кінця грудня — і по обміну ув`язненими, і по затиманню в справі про вбивство Павла Шеремета. Ці резонансні події практично співпали в часі, і бідкання схожі: «Кого ж арештовуємо? Кого ж відпускаємо?»
Оксана Сироїд критично оцінила оприлюднені результати слідства щодо вбивства Павла Шеремета, заявила, що за роки війни з Росією «не покараний жоден «сепаратист» чи «терорист». Однак під слідством чи засудженими є десятки тисяч українських військових.»
Звернімо увагу: це говорить людина, котра 5 років, всю каденцію парламенту (2014 — 2019 рр.) займала високу державну посаду заступника голови Верховної Ради України. Від партії «Самопоміч», що входила у владну команду. До кого ж ці апеляції, що злочинці «не покарані»?
А ось бідкання ще одного з колишніх. Генерал-полковник Віктор Муженко заявляє в інтерв’ю 27 грудня наступне.
«Ще декілька років тому ми попереджали суспільство про небезпечні прецеденти незаконного кримінального переслідування генералів, офіцерів, сержантів і солдатів: постановочні затримання, абсурдні обвинувачення, грубі порушення презумпції невинуватості з одночасною дискредитацією в медіапросторі, арешти військовослужбовців в якості запобіжного заходу. Розгляд цих справ роками умисно затягується через відсутність навіть мінімальних доказів вини. Результатом є дискредитація військового, волонтера, патріота, його чесного імені та усунення професіоналів від виконання конституційного обов’язку щодо оборони України.
Водночас з боку державних органів відсутні будь-які правозахисні дії щодо сотень незаконно порушених росіянами кримінальних справ проти українських бойових офіцерів і генералів за сфальшованими обвинуваченнями, якими їх шантажуватимуть вороги й запроданці України».
Все вірно — і щодо переслідування наших військових нашою ж (!) владою, і щодо вкрай слабкого захисту наших військових від нападок Росії. І виявляється, Муженко — один з тих, хто бив тривогу ще «кілька років тому». Але хто був Віктор Миколайович в оті кілька років? Начальник Генерального Штабу — Головнокомадувач Збройних Сил України, з 3 липня 2014 по 21 травня 2019 року. Рекордні майже 5 років, всю каденцію президентства Порошенка. Цікаво, що ще робив наш головний військовий для захисту товаришів по зброї у ті роки, окрім «звертання уваги суспільства», і чи відчуває він зараз у тих бідах хоч якусь частку своєї вини, бо був частиною тої влади?
Та що говорити про команду Порошенка, коли й сам цей екс-президент так прокоментував обмін в’язнями 29 грудня: «Рішення влади про обмін осіб, які причетні до злочинів проти учасників Революції Гідності, обірве останні ниточки до безпосередніх замовників злочинів, а вже зараз очевидно, що ці ниточки ведуть в Москву, до головного замовника — Путіна та його маріонетки Януковича.»
Зосталося лише поцікавитися у Петра Олексійовича, чому ж «причетні до злочинів» проти Майдану, на крові якого він і його комада прийшли до влади, давно вже не сиділи в тюрмі?
Вбивство Шеремета: «певність» у тумані
Гучний резонанс викликало оприлюднення міністром внутрішніх справа Арсеном Аваковим та іншими правоохоронцями на брифінгу 12 грудня матеріалів слідства у справі вбивства журналіста Павла Шеремета. Білоруський, російський і український журналіст останнім часом жив і працював в Україні, будучи за суттю політемігрантом з Білорусі і Росії. 16 липня 2016 року Шеремет був убитий в центрі Києві, під його машину підклали вибухівку. Слідство безуспішно тяглося три роки попередньої влади і перейшло у спадок нинішній.
І ось влада, в особі правоохоронних органів, оголосила, що слідство нарешті на фініші, виявлено 5 осіб, яких звинувачено у вбивстві журналіста.
Це викликало неоднозначну реакцію суспільства. Одні звинуватили слідство, читай — нову владу, в тому, що це — показуха: мовляв, чомусь раніше слідство топталося на місці, а тут раптом такий успіх. Інші говорять, що колись же воно таки мало вийти на фініш.
Ще більш неоднозначну реакцію викликали імена підозрюваних. Головних двоє, вони вже арештовані і рішенням суду затримані на два місяці. Головним звинуваченим слідство назвало Андрія Антоненка, 48-річного киянина, музиканта. Він названий організатором злочину і тим, хто допомагав підкладати вибухівку під машину. А підкладала, як заявило слідство, теж нині киянка, 40-річна лікарка Юлія Кузьменко.
Мотивом злочину слідство називає спробу розхитати суспільну атмосферу.
Обоє головних звинувачуваних є учасниками останнього Майдану, учасниками АТО, як волонтери багато допомагали нашим військовим на Донбасі.
Слідство триває. Під акомпанемент обурення багатьох людей, які називають себе і, напевно ж, є патріотами.
І поки що можна сказати про одне цікаве явище. Наскільки слідство впевнено заявляє про вину підозрюваних, настільки ж впевнено опоненти влади заявляють про їхню невинуватість, замовність і політичне підгрунтя справи. Так от при отакій «впевненості в тумані» яка ж, власне, тоді різниця між слідством і опонентами?
Тому можна зараз сказати на все це: слідство розбереться. Якби, якби… Аби ж в суспільстві дійсно була довіра до нашої правоохоронної системи, судів. На це зостається в цій складній і заплутаній справі лише сподіватися. Утримуючись від від похапливих суджень, якими аж кишать медіа, насамперед Інтернет.
Наші суди скоро заборонять і народ
Цей підзаголовок — точна копія заголовка великої публікації у нашій газеті в № 11 за 4 серпня 2012 року. Тобто в розпал правління регіоналів. Але, виявляється, ганебне явище благополучно протрималося всі 5 років наступної влади і перекочувало владі новій.
Мова в тій публікації йшла про те, що наші суди «пачками» штампують заборони на проведення мирних громадянських заходів — мітингів, пікетів, інших зібрань. Заборони, абсолютно антиконституційні, адже право на це зафіксоване у нашій Конституції. Найбільш дивовижно, що ці заборони, за поданням правоохоронців та місцевої влади, суди штампують з мотивацією, що громадяни, мовляв, «можуть порушити» громадський порядок. Тобто, ви ще нічого не порушили, але вже покарані.
Все це стосується ось чого. Недавно, в грудні, Вища рада правосуддя відмовилася звільнити скандального суддю Окружного адміністративного суду Києва Богдана Саніна, який 2013 року заборонив мирні акції в центрі Києва. Справа звільнення потонула в бюрократичних нетрях.
Між тим, то була зовсім не рядова заборона, яких виносили без ліку. То була спроба влади регіоналів задушити Майдан у зародку.
Згадаймо хронологію. 21 листопада 2013 року група молоді вийшла на Майдан Незалежності, протестуючи проти несподіваного рішення влади відмовитися від запланованого підписання Угоди про асоціацію України з Євросоюзом. Кілька днів акція стояла спокійно. Але в ніч на 30 листопада міліція жорстоко побила студентів прямо на Майдані. Між іншим, злочин толком не розслідуваний досі.
Розуміючи, що громадяни у відповідь вийдуть на великі акції протесту, влада поспішила їх упередити. І ось тоді суд і виніс те скандальне рішення. Механізм, випробуваний уже не раз, такий. Спершу правоохоронці звертаються до місцевої влади з проханням заборонити там-то і тоді-то масові акції. Дякувати Богу, міліція сама ще не може керувати Конституцією. Не може і міська влада. Вона звертається з таким клопотанням до суду. І ось суд ухвалює таку заборону.
Конкретно — суддя одного з міських судів Києва Богдан Санін за таким зверненням Кивської міської держадміністрації і заборонив акції громадян у центрі столиці. Причому, на великій території — Майдані Незалежності, Європейській площі, вулицях Хрещатик, Грушевського, Банкова, Богомольця. Ще й на дикунськи довгий термін — від того дня й аж по 7 січня. Ще й мотивуючи Новорічними і Різдвяними святами, Різдвяним ярмарком, втановленням на Майдані ялинки. Отже, майже півтора місяці заборони.
А ще на кілька днів раніше ця ж історія трапилася в Чернігові, коли точно так був заборонений, вульгарно розігнаний чи не перший в Україні місцевий Майдан. Так само й ця справа за 5 років постмайданної влади толком не була розслідувана.
Пройшло 5 років після Майдану: на літо минулого року нічого не змінилося. Суддя Санін благополучно пересидів у суддівському кріслі всі 5 років влади другого Майдану, який він хотів задавити «іменем України», звісно, на замовлення влади регіоналів. Ні юридичної, ні бодай моральної оцінки суддя так і не отримав, як і його побратими по суддівських мантіях, які чинили сваволю всі три місяці Майдану, революції.
Тепер це, як і багато іншого, перейшло у спадок новій владі. У спадок нам, громадянам, нашому суспільству. І скільки ще треба часу нинішній владі, суспільству, всім нам, громадянам, щоб розгребти таку спадщину?
Петро Антоненко,
редактор газети «Світ-інфо», м.Чернігів
