Діаспора — канал просування українського інтересу
У світі існує величезна українська діаспора — щонайменше кожний десятий етнічний українець є громадянином іншої країни, причому значна частина цього люду є вже нащадками кількох хвиль переселенців.
Є дані, що загалом це 10 мільйонів осіб.
Це культурно-історичний феномен, який відображає неабияку мобільність і здатність народу пристосовуватися й виживати у надскладних умовах. Зараз наша молода держава знову відстоює право на існування і, вочевидь, вона це вперше робить успішно. Україна акумулює для протистояння тривалій кремлівській агресії весь наявний ресурс.
Її у цій справі підтримують впливові держави з клубу країн розвиненої демократії. Звісно, що тут не обійшлося без участі українців, які осіли на згаданім закордоннім терені, але не забули про долю батьківської землі. Але ця діаспора як інструмент впливу ще перебуває в зародковому стані.
Українська діаспора завжди плекала надію, що колись на світовій мапі нарешті з’явиться в міжнародно визнаних політичних кордонах оспівана Тарасом Шевченком «сім’я вольна, нова» — від Карпат до Дону. Будемо справедливі: чимало українців Канади, США, Західної Європи, Австралії значно свідоміше й палкіше прагли тієї незалежності, що стала реальністю для Києва 1991-го, аніж пострадянські українці. Діаспора активно долучилася до процесу українського державотворення — фінансовими ресурсами, промоцією нашої культури і автентичності, нашої геостратегічної важливості для світу. Українські політикум та суспільство радо відгукувалися на будь-які ініціативи діаспори, але тоді вони покладали на неї завищені сподівання. Виховані в коконі державної парадигми патерналізму, чимало наших співвітчизників вважали, що діаспора має виконати за них важливу і важку роботу. І, звісно ж, повинна «поділитися» певним ресурсом. Так зійшлися у клінчі непорозуміння дві полярні світові моделі — цивілізація миру й примноження та беззахисного втікача зі зруйнованої червоної імперії — сиротинця для сотень націй. Української зокрема. Період охолодження стосунків із закордонними українцями тривав до Помаранчевої революції, коли наші єдинокровні брати і сестри вкотре показали свій потенціал і ділом посилили той вітер змін. Так само щиро зустріла мільйонна діаспора (особливо на Заході) й Революцію гідності. Знову переказувати, скільки українців Лондона, Берліна, Лісабона, Рима, Вашингтона стали волонтерами, збирачами коштів та матеріальних ресурсів для потреб АТО — вишукували можливості для придбання амуніції, рацій, автівок, медикаментів, реабілітації поранених, не варто.
Очевидно, що в умовах, коли Україні за допомогою друзів у всьому світі вдалося локалізувати, капсулювати ареал фізично «гарячої», збройної компоненти гібридної агресії, все актуальнішою стає тема глобального просування українського інтересу. Світ не має відмахуватися від наших проблем, йому треба чітко розуміти: все, що Кремль чинить із нами, все, що вибухає тут, може вибухнути і там — у спільноті країн вільного світу. Нам конче необхідно, щоб Україну зрозуміли. І зрозуміли не заради пізнання, а заради допомоги й співучасті. Так, у нас є дипломатія — серйозний, підготовлений, забезпечений ресурсами механізм відстоювання національних інтересів. Але без лобі в різноманітних суспільних прошарках, без ефективного просування українського порядку денного у впливових інституціях наших партнерів, без щоденних новин про Україну та агресивно-переконливої стратегії в медіа про цю територію, як надзвичайно перспективну й цікаву, ми не зможемо капіталізувати нинішній інтерес до нас. І тоді він перетвориться на таку собі колективну фрустрацію щодо «поганого учня».
Сегментом такого іміджевого наступу обов’язково має стати українська діаспора — вона ще розпорошена, її не враховують як реальну силу. А дарма. Українці за кордоном стають урядовцями, успішними бізнесменами, керівниками громад, знаними діячами креативних індустрій. І вони можуть допомогти історичній Батьківщині. Але за однієї умови. Нам треба самим створити власну діаспору в світі як економічно та політично сильне явище — завдання, варте вкладених зусиль. Тому ще вчора потрібно було формувати своєрідний бюджет майбутнього України, обов’язковим складником якого мала стати організація українських медіа за кордоном, представництв, створення інформаційного продукту про Україну як територію безпеки, партнерства, бізнесу і нових можливостей. Складно про те говорити, коли знищену 2014 року телевежу на Карачуні, й те не на повний «зріст», вдалося відновити аж наприкінці 2016-го. Однак привчаймося мислити стратегічно: крім програм розвитку галузей національної економіки, сектору безпеки, сьогодення просто вимагає якомога скоріше забезпечити нам надійний як внутрішній, так і зовнішній інформаційний тил.
Наскільки ефективною може бути емігрантська консолідованість, показує приклад США, де певні етнічні групи створили впливові інститути інтеграції та реалізації своїх інтересів. Приміром, Республіканську партію формують переважно представники англосаксів-протестантів, німецької громади та більшість українських мігрантів. А от демократів підтримують зазвичай неанглосаксонські етногрупи (ірландська, афро-американська, іспаномовна, єврейська, польська, грецька, вірменська). Від того, яка політична партія перебуває при владі, певні групи можуть сподіватися на врахування своїх інтересів у процесі реалізації федеральної нормотворчої політики.
Цікаво, що кандидати у президенти США, які найбільше симпатизували Ізраїлю, мали суттєву підтримку єврейської громади. Так, за Кеннеді проголосувало 82% американських євреїв, за Трумена — 75%, а за Картера — 68%. Зрозуміло, це результат зусиль лобістських етнічних груп, які відіграють роль координатора процесу. Українцям варто повчитися не тільки єврейському досвіду, а й вірменському. Вірменські лобістські організації за рівнем впливу в США поступаються лише єврейським. Примітно, що у світі тільки 10 млн вірмен, і лише третина з них живе безпосередньо у Вірменії. А кількість американських конгресменів, які належать до так званої вірменської групи, становить у різні періоди від 100 і більше осіб! Результат — отримання Вірменією великої економічної допомоги від США (за розміром є другою після економічної допомоги Америки Ізраїлю), ухвалення ст. 907 Акта підтримки свободи 1992 року, згідно з яким Азербайджан вилучено з переліку пострадянських держав, які претендують на отримання американської допомоги, офіційне визнання турецького геноциду щодо вірмен у часи Першої світової війни. 2008-го Вірменія створила Міністерство з питань діаспори. На жаль, українські закордонні лобістські структури мають відчутно менший вплив, передовсім через брак внутрішньої єдності, хоча в останні кілька років Україна почала відчувати позитивну динаміку в цій темі. У світі стрімко сформувався пул професійних лобістів українських інтересів, хоча й діаспорна складова в ньому і досі не надто потужна.
Деякі друзі України з-за кордону підказують, що варто робити. Так, професор філології Інституту славістики Віденського університету, президент Міжнародної асоціації україністів Михаель Мозер цілком слушно зауважив, що в незначній кількості україністів по світу винна сама Україна. Вона не створює такої мовної ситуації, коли як у самій державі, так і у світі виникає значна потреба у знанні української мови. Поки ж ми маємо лише два потужні осередки україністики за кордоном — Канадський інститут українознавчих студій в Торонто і Гарвардський інститут українознавчих студій. У Європі такі заклади порівняно зі згаданими просто карликові.
Отже, майбутній зиск від капіталовкладень у фундаменталізацію духовного зв’язку українців усього світу із власним національним простором — через створення медіа-проектів, фільмів, телепрограм, туристичних маршрутів для українців і про Україну в країнах, від яких залежить буквально «наше все», очевидно перевершує будь-яку бюджетну жертву зараз. Принаймні в Кремлі це зрозуміли багато років тому…
Геннадій КАРПЮК, «Народна армія»
