Доки ми тут – тут Україна, а не «сіра зона»

ПРИКОРДОННЯ. Сіють під обстрілами, доять під обстрілами, жнивують під канонадами, живуть під градом снарядів. Якщо хтось і знає, що таке жити одним днем, – то це мешканці прикордонних сіл Новгород-Сіверщини. Аграрії ж, які працюють тут, – це люди особливого сорту, сіль землі. І як би важко їм не було, кажуть, що триматимуться до останнього. Очевидно, що багатьом із них значно легше було б полишити все, здати худобу на м’ясо, а землю пустити під пар, але ці люди напевне розуміють, що на них рівняються інші, а коли вони підуть звідси, тут буде не Україна, а «сіра зона». 

«Живемо від обстрілів до обстрілів»

Розв’язана російським агресором загарбницька війна перетворила прикордонні села Чернігівщини у «сіру зону», але на відміну від Сходу країни, в багатьох селах продовжують жити люди, тут працюють магазини, а аграрії намагаються втримати рештки того, що залишилось. Місцеві просили не називати назви населених пунктів, в яких ми побували. Бояться. Страх у цих місцях є одним із повсякденних явищ.

У магазині в одному з прикордонних населених пунктів покупців не густо. Здебільшого в селі залишились пенсіонери та працівники ферми, які не наважуються залишити власні домівки та поїхати в невідомість. Буквально в переддень мого візиту в результаті обстрілу міною вбило чоловіка, працівника тваринницької ферми. Того злощасного дня він мав вийти на роботу, але проспав. Російська міна прилетіла йому прямісінько під стіну дерев’яної хати, прошивши її осколками і вбивши господаря.

Продавчиня місцевого магазину Оксана Гулак на запитання, чи звикли вже до обстрілів, не стримує сліз: «До такого не звикнеш… Живеться нам… Страшно…».

– А чому не евакуйовуєтесь?

– Куди?! Місяця три наше село не чіпали. Стріляли переважно по позиціях наших військових, а вчора дванадцять приходів по селу, і мужчину вбило. Живемо від обстрілів до обстрілів: як відстріляли, тоді йдемо щось робити.

– Багато сімей із дітьми?

– Немає. Повиїжджали.

– А що Вас тут тримає?

– А що в місті? За житло треба заплатити, купити ми його не зможемо. Так і живемо. Поки що є робота, ферма робить і Слава Богу.

Продукти в магазин доставляє підприємець. Розвозить їх часто польовими дорогами, які обстрілюються, щоразу ризикуючи власним життям.

Тварини вже звикли

Подружжя Михайло та Оксана (прізвища просили не вказувати) працюють ветеринарами на фермі. Населений пункт також розташований на самісінькому кордоні з державою-терористом. Просять не називати, про яке саме село йдеться, бо, за їх словами, часто після публікацій починаються обстріли.

– Ви як ветеринари відчуваєте зміну поведінки у тварин? – запитую в подружжя.

– Як не дивно, але тварини адаптувались до обстрілів.

Вчора буквально прилетіло біля самих биків, розламало кошару, вони навіть не відреагували, вийшли через зламану огорожу і пішли на пашу.

За їх словами, корів наразі в хліві не тримають, всі вони на пасовищі.

Попри постійні обстріли працівників навпаки напружує тиша.

– Оце як з днів десять було затишшя, отоді страшно, – каже пан Михайло. – А потім почалося… На Лисій Горі лягало, зачепило одну корову – рана хоч і неглибока, але заживала довго.

Минулого року в цьому господарстві російські снаряди вбили більше двох десятків корів. З того місця власники худобу вивезли, розкидали по інших базах. Зараз же кажуть, практично до всіх молочних ферм долітає.

Аграріям складно, а від держави – одні податки

Аграрій Юрій Сенько перед великою війною обробляв понад п’ять тисяч гектарів землі. Нині ж у нього в обробітку залишилась всього одна тисяча. Юрій Михайлович – один із небагатьох, хто все ще утримує тваринництво.

«Раніше ми брали оборотні кредити в 15-20 мільйонів, – каже аграрій. – Тепер от почали буксувати по кредитних програмах. У нас елементарно не вистачає засобів, щоб розраховуватись. Великою нашою помилкою стало те, що коли ми повернулись після деокупації, нам треба було просто припинити сіяти, і ми б вижили. У нас вистачало запасів, завдяки яким ми прожили два роки. Ситуація фінансова у господарстві була хороша і перед війною, і в перший рік війни. Ми ж натомість почали сіяти перші 4,5 тисячі гектарів, з них 500 гектарів не зібрали через обстріли. Наступного року зменшили площі до 2,6 тисячі гектарів, з яких 900 га теж не змогли забрати. Тобто ми вклали 20 мільйонів, які не змогли забрати».

За словами фермера, господарювати в прикордонні стає все складніше, а держава нічим не допомагає.

«Міська рада пішла нам назустріч, і на ті землі, які ми не можемо обробляти (які заміновано), нам дали знижку на подоходний податок. Держава не допомогла нічим», – розповідає він.

Попри війну та втрату активів його підприємству продовжують нараховувати податки.

«В перший рік ми заплатили 11 мільйонів податків, наступного року 13 мільйонів, а цього року вже 4 мільйони сплатили. Це все йде державі – податок на прибуток із зарплати, ПДВ, військовий збір. Ніяких пільг нам від держави немає».

Юрій Сенько каже, що звертався з проханням дотацій на корів, по 8 тисяч на голову, однак ця підтримка працює, якщо в господарства на утриманні перебуває менше 100 голів ВРХ.

«У нас більше. Дотації не дають, – каже підприємець. – З цього приводу ми навіть спілкувались із виконувачем обов’язків аграрного міністра з тим, щоб дати хоча б у прикордонній 2-кілометровій зоні дотацію. Ми ж не можемо трубити, що територія замінована. Хто нам дасть довідку? Ми і людям щось би виплатили, і нам би допомогли. На все прикордоння області залишилось 700 корів. Ця дотація була б серйозною підтримкою».

Перспективи теж не райдужні

Попри значні ризики, аграрії продовжують працювати в небезпечному прикордонні.

«Діватись нам нікуди. Є нормальні ферми, але всі хочуть продати і заробити на тобі. Всі розглядають тебе як точку наживи. Ти хочеш зберегти та вижити, а з тебе хочуть здерти по максимуму. Такі сумні реалії. Один лише Григорій Ткаченко (фермер з Лукашівки, Чернігівський район) допомагає і з тваринами, і з реалізацією та зберіганням збіжжя», – зауважує Юрій Сенько.

До того ж, зі слів фермера, переміщення коштує великих фінансів, яких у нього немає.

«Ми працюємо, щоб виплатити зарплату, посіяти щось худобі і розрахуватись за кредитами, – говорить він. – Всі землі, які в нас залишились, залучені під тваринництво».

Майбутнє агробізнесу у прикордонні Чернігівщини також не райдужне. Аграрії розуміють, що навіть якщо закінчиться війна, розмінують ці території не скоро.

«Фактично ми втратимо половину, якщо не більше, наших площ, – підрахував Юрій Михайлович. – Я розумію, що державі зараз не до компенсацій, але підтримка тваринництва – це та справа, яку потрібно зробити. Мені ж не озвучують прямо, але тонко натякають: «заберись звідти ти – і люди виїдуть». Для влади вигідно, щоб на цих територіях не було людей. Немає людей – немає проблем! Але, на мою думку, доки тут живуть люди – тут Україна, а не «сіра зона».

Об’їхавши майже половину лінії російсько-українського кордону, розумієш, що наш народ і справді вріс корінням в цю землю. Якби складно, страшно та небезпечно не було, тут залишаються люди, які одним лише своїм існуванням нагадують нам про те, що ось – справжня Україна!

Віталій Назаренко, фото автора