Дорогами життя, або Ями, пил і аварійні електроопори…
До Кобижчі, що у Бобровицькому районі на Чернігівщині, журналіста запросили обурені мешканці вулиці Вокзальної.
Об’єктом масового невдоволення є дорога, точніше – бездоріжжя, від якого здіймається жахливий пил, яким у результаті дихають люди, зокрема діти. Адже вулиця досить «молода». Тут мешкає понад три десятки дітей різного віку. Люди нарікають, що ремонт дороги ще вісім років тому їм зробили за досить дивною технологією. В основі дорожнього покриття був сухий бетон, який заливали водою. З роками він почав псуватися. Проблема загострилася, коли днями на вулицю зайшов грейдер і намагався вирівняти оті всі нерівності… В результаті наробив чимало лиха.
Тепер, коли вулицею проїжджає авто, після нього ще довго стовпом стоїть отой увесь будівельний пил разом із піском. Ще більше побоюються батьки школярів, яких автобус звідси забирає і везе до школи. Мовляв, минулоріч водій бідкався, що небезпечно возити дітей по такій дорозі, а тепер і поготів.
«У 2011-му році робили ремонт дороги. Висипали пісок, потім засипали дрібним відсівом, далі – цементом, а тоді оце все заливали водою. Це якась така у них особлива технологія була. Ми лише спостерігали за тим усім, бо втручатися у справу, яку роблять спеціалісти, було недоречно, – розповідає Алла Шепітько. – Попервах було нормально. Ну точно вже краще, ніж до цього. Не було хоч канав, у яких можна було ногу ненароком зламати… А з роками бетон почав псуватися, і від нього лише пилюка здіймалася».
Люди подейкують, що у 2011-му році асфальт скоріш за все керманичі поклали собі до кишені, а їх нагородили «бетонними муками».
«У нас по вулиці проживає багато молодих родин. Є такі, де по четверо діток. Гуляти особливо ніде. Тож проводять свій час прямо ось тут. Хтось на велосипеді їздить чи самокаті, у менших свої ігри, – продовжує Світлана Савчук. – Але коли хтось проїде – дітей за хмарою пилу просто не видно. Вони кашляють, чхають… Думаю, безслідно воно не минає. А це все здоров’я, яке ой як дорого нині коштує! А пустити грейдера по такій дорозі – це означало вивернути назовні сумнівні дорожньобудівельні матеріли, якими ми нині дихаємо. Інша річ, якби тут була земля, тоді б і грейдер був доречним».
До схвильованого натовпу приїхав і староста села Дмитро Лесенко. Він одразу вибачився, що робота грейдериста не принесла бажаних результатів, а лише загострила проблему.
«Не помиляється лише той, хто нічого не робить. Я спеціалісту поставив питання, чи можна тут виправити ситуацію на краще. Він вирішив спробувати, не врахувавши, мабуть, що тут бетонна кірка, – говорить Дмитро Володимирович. – По вашій вулиці така висипка, яка годиться лише для промислової зони, а не житлового масиву. Я не хочу вам сипати мед у вуха, тому не обіцяю бозна-що. Але це питання у мене на контролі. Я приїхав до вас пояснити ситуацію. Наразі я знайду щебінь і ми позасипаємо ями. Звернуся й у громаду, аби цю дорогу внесли до списку тих, що потребують термінового ремонту. Але ж ви розумієте, скільки у громаді вулиць, і одразу всі побудувати, відремонтувати неможливо. Будівництво ось цієї частини дороги вартуватиме понад 5 мільйонів гривень. Тут приблизно кілометр. Але у громади зараз чимало планів, виконується ряд важливих проектів, тож я думаю, що нас вони теж не залишать сам на сам з нашою проблемою».
Почувши від людей різні думки щодо того, куди ж поділи асфальт, староста пояснив, що асфальтового покриття у 2011-му році по цій вулиці не передбачалося. З документацією він, мовляв, добре знайомий, хоча тоді ще не працював ні старостою, ані сільським головою. Пояснив, що ремонт, який зробили його попередники, був за обласною програмою напередодні чергових виборів.
У проектно-кошторисній документації про асфальтове покриття і справді жодного слова. А у позитивному висновку державної експертизи лише вказано, цитую: «Заявлена кошторисна вартість будівництва визначена була в поточних цінах станом на 04.04. 2011 р. і дорівнювала по ЗКР – 499 тисяч 937 гривень, в тому числі будівельно-монтажні роботи – 379 тисяч 190 грн, інші витрати 123 тисячі 747 грн». Виконавцем робіт виступило ЗАТ «Менське ШРБУ №82».
Проте особисто мою увагу більше привернула інша проблема – стан електроопор по цій же вулиці.
Одна похилена, інша зламана, ще одна з останніх сил тримається за дерево. Небезпека просто зависла над будинками людей… Як виявилося, місцеві мешканці вже не перший рік вимагають замінити електроопори, але звернення до Бобровицького району електричних мереж закінчується однією відповіддю – опор нема.
«Електричних стовпів у них нема, люди добрі, а як кому на голову впаде, тоді з’являться? Тут стільки дітей гуляє…», – обурюється Людмила Сокирко.
Мирослава Толмачова – мати чотирьох дітей. Саме біля двору цієї молодої родини – одна з таких електроопор. Тримається на чесному слові, щодня наражаючи на небезпеку цілу родину.
«Чотири роки я оббиваю пороги… Зверталася в РЕМ, на гарячу лінію дзвонила… Інформація в обробці. За стільки часу не обробили інформацію… Що ж вони там роблять? У мене діти ще малі. Кожного разу, коли йдуть на вулицю, я йду за ними, бо не доведи Господи… Вдома теж не можу замінити проводку, бо на аварійну опору ніхто не полізе. У будь-який час вона може просто завалитися. Навпроти кума живе. У неї теж четверо діток. А стовпів таких по вулиці далеко не один. Це щоденна загроза нашому життю…».
У мешканців вулиці Вокзальної уривається терпець, і вони налаштовані рішуче.
«Ми більше не будемо чекати… А що чекати?, – бідкаються кобижчанці. – Доки один із стовпів зруйнує комусь будинок, розтрощить машину чи ще гірше – зажене когось у могилу? Будемо збирати підписи, писати колективного листа до вищого керівництва… Чи якщо треба у Держенергонагляд. Можливо там нас почують…».
Староста села Дмитро Лесенко пообіцяв посприяти у вирішенні цієї проблеми вже у найближчі дні. Ми, журналісти, зі свого боку теж триматиме руку на пульсі. Невже аби замінити кілька аварійних електроопор у селі Кобижча по вулиці Вокзальній, доведеться публічно звертатися до профільного міністерства?..
Сніжана БОЖОК
На першому знімку: Обурені мешканці села Кобижчі на вулиці Вокзальна. Фото автора
