Дослідження: як Ніжень став Ніжином, а Чернигів – Черніговом
Правильно в народі говорять: як корабель назвеш, так він і попливе, адже назва визначає сутність того чи іншого явища. Хочеш зробити з містечка село, хочеш позбавити його насельників історії – зміни назву! Саме це, на думку дослідника Гетьманщини й зробили московити, отримавши свого часу контроль над Україною.
Політика селянизації містечок
Колись на Гетьманщині було: Чернигів, Ніжень, Прилука, Броварі, Холявин, Любірці, Замістє, Козарі, Петриші, Крупичпіль, Турець… Коли до влади прийшли московити, то кинулись адаптувати старі назви містечок під себе.
«Була собі Прилука, але москвинам при вимові вона дряпала горло, вони не могли знайти жодного відповідника у своїй власній топоніміці. Тому і переписали Прилуку – на Прилуки (Раздоли, Набєрєжниє Чєлни, Ґрязі тощо). Тепер їм підходить, тепер Прилуки укладаються в общєросійській трафарет», – каже дослідник Гетьманщини Євген Салік.
Те ж саме з іншими назвами містечок. Був собі Ніжень… Однак колись типове на Гетьманщині помʼякшення на кінці слів (Оріль, Ірпінь) було геть не властиве москвинам (Орьолъ, Камьішинъ, і т.д.).
«Нєпорядокъ, звучітъ нє по-нашему! Тому був Ніжень – а став Ніжин. Був Турець – стала Турівка, Крупичпіль – Крупичполе, – описує причини перейменувань пан Євген. – Отак містечка Гетьманщини поступово перетворювали на села, позбавляли їх статусу містечка. Багато з них, від сіл – вже стали хуторами, а то й геть зникли».
На переконання дослідника, так створювався міф про те, що українці – суто селянська нація, а міста належать виключно москвинам, полякам та євреям.
Однак цю брехню спростовують офіційні джерела. Так, документи 17-18 століть свідчать про те, що міське населення (міщани) складалося на 90 відсотків з українців.
«Наприклад, на сто дворів православного віросповідання (вважай українців) припадало не більше, ніж 5-7 дворів «жидівських», як тоді казали, – пояснює Євген Салік. – Москвини здебільшого траплялися лише в переліку гарнізонних салдат, а поляками на Лівобережжі навіть і не пахло».
Кожне з наших сотенних містечок та полкових міст (деякі з них навіть мали Магдебурзьке право) цілком вкладалося в загальноєвропейську міську традицію, але абсолютно не вкладалося в общєросійську норму, де існували виключно помітні «губернськіє города», а решта були села. Тому, на думку історика, й провадилася політика селянизації містечок, перетворення їх на села.
Дослідник вважає шкідливою і нинішню ситуацію зі статусами населених пунктів.
«Замість того, щоб повернути нашу питому назву – містечко, тепер наші селища міського типу перетворили просто на селища. Наступний етап – зникнення з мапи», – резюмує історик.
Існує й інша думка
Член Національної спілки краєзнавців України, історик, музейник та дослідник із Ніжина Олександр Морозов категорично відкидає версію про перейменування Ніжина і стверджує, що це лише мовні експерименти.
«Знову надибав дискусію, де пропонується «повернути Ніжину «єдино вірну, історичну» назву «Ніжень»… Панове, я колись вже про це писав, але змушений знову… Взагалі-то, «Ніжен» або «Ніжень» – це мовні експерименти часів Скрипника. Візьміть та уважно вивчіть автентичні гетьманські універсали 17-18 століття або, наприклад, «Літопис Самовидця» 17 століття! Карта Боплана, перша половина 17 століття, ще до «московитів» – однозначно вжито форму назви «Nizyn», що дорівнює Ніжин!».
На підтвердження своєї правоти краєзнавець також апелює до Універсалу гетьмана Івана Мазепи ніжинському полковникові зі старшиною від 1 червня 1704 року «Про заборону чинити кривди в монастирському дворі Києво-Печерської лаври у Ніжині».
«Тут використана однозначно форма “Нѣжинъ”, “Нѣжинскому”. Як відомо, “ѣ” трансформувалося в українське “і”», – переконує Олександр Морозов.
Повернення історичних назв – справа мовознавців
А ось підприємець, просвітянин і керівник благодійного фонду «Ніжен» Микола Шкурко має відмінну від обох дослідників думку. Проте він, як і Євген Салік, прихильник перейменування.
«У час короткочасного українського відродження 20-х років минулого століття було впроваджено український правопис, згідно з яким поверталися питомо україномовні топоніми. Це відповідало живій українській мові, – каже Микола Пантелійович. – На жаль, нині носіїв мови, коли було багаточисельне село, не маємо. Справді, відсоток міського населення був тоді незначний. Тому нічого поганого в тому, що українська мова була мовою села, нема й не може бути. Омосковлення мови проходило одночасно з колективізацією села та індустріалізацією України, внаслідок якої сільське населення витискалося до вже зросійщених міст».
Нині, на переконання просвітянина, маємо справу з українізацією міст, коли повнокровного села нема. Тому таке несприйняття повернення забутого.
За його словами, повернення питомо україномовних назв поселень справа обʼєктивна і на перспективу, тому безальтернативна, бо вкладається в засади державної політики щодо утвердження української національної ідентичності.
Щодо піднятої теми Микола Шкурко пояснює: «Не можна привʼязувати походження топонімів до періоду так званої Гетьманщини. Це відносно недавній період нашої бездержавної історії, який виник з поразки української державності Війська Запорозького. Вони мають значно глибше коріння. Мовознавці нарешті мають приступитися до розв’язання питання повернення питомо українських топонімів типу Броварі, Лубні, Прилука, Ніжень, Ічень, Ромен – усі з Лівобережної України, тому спотворені зросійщенням».
Так чи інакше, у будь-якому разі дискусія між краєзнавцями рано або пізно народить істину. Головне, що цей диспут точиться навколо історичних витоків, а не вигаданих окупантами назв.
Віталій Назаренко
