Дзвінок із Донецька, або Про що мріють донеччани на початку Нового року
«Мій будинок постраждав 2014 року від вибуху снаряда бойовиків. Коли моє рідне місто звільнять від окупантів, ми відремонтуємо своє житло і я запрошу тебе на друге новосілля. Разом відзначимо свято перемоги над ворогом і початок миру в нашому місті, яке знову стане столицею всього українського Донбасу!» З листа дівчини з Донецька.
Біля нашої школи, яка межувала із залізничною магістраллю, майже на стометровій висоті терикону знаходилася тригонометрична металева вежа. Вона з дитинства притягувала до себе, як магніт. Я наполегливо долав прорізані глибокими «зморшками» червоного кольору схили цієї рукотворної гори і перепочивав лише на самій її верхівці. Вже не пам’ятаю як, але підбив своїх друзів після шкільного випускного вечора зустріти перший дорослий світанок на цьому старому териконі вже давно закритої шахти.
Коли перевели подих після підйому на його висоту, принишкли від побаченого. На десятки кілометрів простяглися краєвиди у перших променях сонця. Ліворуч від нас золотом виблискувало водосховище Чубарка біля селища Піски, де ми вчилися плавати. Легкий серпанок оповив найвищі будинки Красногорівки, де всім класом відпочивали в піонерському таборі. Праворуч півнеба осяювала багряна заграва над домнами донецького металургійного заводу.
Кожен з нас ніби побачив з тригонометричної вишки всі ті міста на карті шахтарського краю, де довелося побувати. А у випускному класі наші вчителі багато зробили для того, щоб ми зрозуміли і відчули, як потужно б’ється індустріальне серце України — Донбасу. Ми спускалися в забій шахти, де працювали батьки багатьох моїх однокласників. У Слов’янську побували на найбільшому у країні содовому комбінаті. Дізналися, як в Артемівську видобувають сіль. У місті Старобешевому почули розповідь про життя і трудовий подвиг Парасковії Ангеліної. Вона першою у світі створила жіночу тракторну бригаду. За її почином сто тисяч представниць прекрасної статі замінили за важелями тракторів чоловіків, які відбули на фронти Другої світової війни.
Не знаю, як мої друзі, але я відчув тоді на тому старому териконі глибоку любов до рідного Донбасу, яку зберіг на все своє життя. А потім це почуття посилили зустрічі, знайомства з людьми, які були причетні до трудової, ратної слави шахтарського краю, збагачення його духовної скарбниці. Мій батько працював на одній з шахт міста Ірміне з Олексієм Стахановим — Героєм Соціалістичної Праці. На його честь було назване місто в Луганській області, в якому я народився. Коли розпочалася війна, батько відбув боронити рідну землю. А сотні, тисячі гірників з Ірміного, Антрацита, Ровеньків, інших міст області добровільно вступили до лав 395-ї стрілецької шахтарської дивізії. Її бійці
першими зупинили наступ гітлерівців на Донбас на рубежі рік Міус — Сіверський Донець. За героїзм та мужність, виявлені в боях, 14 217 колишніх гірників були нагороджені орденами та медалями.
У Донецьку, де минули мої дитячі та юнацькі роки, є вулиця імені Шахтарських дивізій. Зажди відчував хвилювання, коли бував на ній. З неї було видно терикон шахти № 6-біс, на території якої у вересні 1941 року була сформована 383-тя стрілецька шахтарська дивізія. Її очолив гірник з діда-прадіда, Герой Радянського Союзу полковник Костянтин Провалов. У боях за оборону мого рідного міста у період з 15 по 22 вересня 1941 року воїни-шахтарі зупинили наступ німецької механізованої та італійської кавалерійської дивізій, знищили понад п’ять тисяч ворогів, 30 танків. Бойовий шлях це з’єднання завершило в Берліні в травні 1945 року. А загалом на Донбасі було сформовано три стрілецькі шахтарські дивізії. До лав Червоної армії влилося понад 175 тисяч його представників, ще 350 тисяч стали бійцями народного ополчення.
Незламний дух людей шахтарського краю добре виразив поет-шахтар Павло Безпощадний. Коли гітлерівці окупували його рідне місто Горлівку, він написав оптимістичні рядки у вірші «Клятва»: «Донбас ніхто не ставив на коліна і нікому поставить не дано!» Сьогодні, коли вулицею, названою на його честь, крокують проросійські бойовики, ці пророчі слова лунають, як нова клятва у тім, що й це місто неодмінно буде звільнено від новоявлених окупантів.
Могутню поступ шахтарського краю, ритми індустріального серця Донбасу відчував щодня. Річ у тім, що за сто метрів від батьківського дому пролягала залізниця Донецьк — Маріуполь. Здригалась земля, тремтіли шибки у вікнах від потужної ходи вантажних поїздів. У місто на морському узбережжі везли кокс, вугілля, зокрема й з шахти, на якій працювали мій батько, старший брат і я. А у зворотному напрямку з Маріуполя ешелони доставляли на машинобудівні заводи металопрокат, колісні пари для залізничних вагонів, тепловозів. Коли я служив у Чехословаччині, то побував у забої однієї з шахт Острави — тоді міста-побратима Донецька. Там побачив вугільні комбайни, виготовлені з маріупольського металу на Новокраматорському заводі важкого машинобудування. Відчув гордість від того, що місцеві шахтарі високо оцінили якість донбаської марки.
Донецька земля зростила таких відомих письменників, як Володимир Сосюра, Борис Горбатов, Михайло Матусовський, Микола Рибалко, композитора Сергія Прокоф’єва. Його іменем було названо новий донецький аеропорт. Завдяки 242-денній його обороні він увійшов у новітню історію держави як символ героїзму та мужності українських військовослужбовців у війні на Сході України. З цієї нагоди наведу такий історичний факт. Саме з Донбасу почалося вигнання фашистських окупантів з української землі: 18 грудня 1942 року війська 1-ї гвардійської армії визволили село Півнівка сьогоднішньої Луганської області. Нині переважна більшість жителів Донбасу впевнена, що його окупована територія буде відновлена у складі України і розпочнеться розбудова промислового комплексу донецького краю. У цьому мене вкотре переконав передноворічний дзвінок з Донецька. Зателефонувала однокласниця Неля Г., на новосіллі якої ми свого часу побували майже всім класом. Привітавши з наступаючим Новим роком, вона з надією у голосі повідомила: «Мій будинок постраждав 2014 року від вибуху снаряда бойовиків. Коли моє рідне місто звільнять від окупантів, ми відремонтуємо своє житло і я запрошу тебе на друге новосілля. Разом відзначимо свято перемоги над ворогом і початок миру в нашому місті, яке знову стане столицею всього українського Донбасу!»
Ось з таким оптимістичним настроєм збирається зустріти новий, 2017, рік, моя колишня однокласниця. Одна з тих багатьох мешканців Донецька, які вірять, що над ним знову замайорить Державний прапор України, а на «Донбас Арені» відбудеться футбольний матч за участю улюбленої команди «Шахтар». А в Донецьку знову розквітне мільйон червоних троянд, які були одним із символів міста з мільйонним населенням. Завдяки цим квітам організація ЮНЕСКО ще на початку 70-х років минулого століття визнала шахтарську столицю найбільш озелененим містом серед промислових центрів світу. Коли Донецьк звільнять від новоявлених окупантів, повернуться додому його мешканці, які понад два роки тому покинули місто, і докладуть всіх зусиль для відновлення шахтарської столиці. З такою надією буде зустрічати новорічні свята моя однокласниця. Як тисячі й тисячі інших жителів Донецька!
Володимир ЧІКАЛІН, «Народна армія»
Фото: Донеччани вірять у те, що вузька зимова доріжка до «Донбас Арени» стане широким шляхом на футбольний матч за участю «Шахтаря»
