Ганебна практика в житті української спільноти здавна формується

Уміють гарно обіцяти, а самі за плуг не хочуть ставати. Ця ганебна практика в житті української спільноти не сьогодні з’явилася, а здавна формується.

Особистий погляд. Згадаймо, як історичні герої нації у складні лихоліття не об’єднували народ на боротьбу з внутрішнім чи зовнішнім ворогом, не за плуга спішили ставати, а бігли під чиєсь крило вислужуватись і клянчити економічну та військову допомогу. Що одержували – в історії поцікавтеся.

Не відмовилися від такої практики наші патріотичні поводирі після одержаної Україною незалежності. Одна з головних причин такого ганебного суспільного явища названа, як не дивно, на пленумі Бобровицького райкому Компартії України в червні 1991 року, – репортаж опублікувала районна газета «Жовтнева зоря» від 19.06.1991 р. Член партії, лікар районної лікарні Н.М. Ващенко у своєму виступі наголосила: «… тривалий час у нас формувалась рабська позиція. В основному схвально сприймали все те, що йшло зверху, працювали по давно встановленому порядку».

Не забула лікарка і про медицину: «Торік з району виїхало 12 лікарів здебільшого тільки через те, що не було житла. З низькими зарплатами залишаються лікарі, медсестри і санітарки».

А зараз що можна про це сказати? В якій країні ми прожили всі ці 29 років: у незалежній чи окупованій незалежними вітчизняними «окупантами»? В якій бачимо тотальне вимирання нації і багатомільйонну еміграцію заробітчан, в тому числі й медиків? В якій через дорожнечу медична допомога стала недоступною для багатьох простих людей, передусім пенсіонерів?

Прозвучала на компартійному пленумі ще одна невмируща для України проблема: «Непокоїть питання кадрової політики. Одні і ті ж люди, буває, роками міняють одну посаду на іншу, як штани. І сьогодні пожинаємо плоди їхньої «мудрої діяльності».

Про недолугу кадрову політику радянських часів я теж говорив на районних нарадах і писав у пресі. Але на поодинокі, не масові голоси не звертається увага тих, кому вони адресовані. Тепер уже незалежна влада, багато разів поміняна, продовжує успадковану гнилу політику: міняє, як штани, «патріотичних» посадовців – і старих, і молодих. На жаль, не на розумних і вмілих, а на ще дурніших. Головне – щоб був прислужливим і добре знав таблицю ділення. Дарма, що доводиться наступати на одні й ті ж граблі: «Прислужливий дурень небезпечніше ворога – народ давно помітив». Плоди ж від такої «мудрої діяльності» передусім «смакує» простий народ, як і за радянського режиму.

Я не перестаю рішуче засуджувати безбожну брехню «будівників комунізму», якою вони «інфікували» і патріотичних спадкоємців. Та ще більшим їхнім злочином вважаю закладення ними крихкого й кривого фундаменту під будівництво самодостатньої держави. У тому фундаменті замість цементу марки «людина – понад усе», домінувала ідеологія про «щастя в комунізмі»

Про крихкість і кривизну того фундаменту свідчить і те, що навіть гордість за шосту в Європі економіку України після розвалу СРСР швидко рухнула разом з індустрією, розбудованою для славлення «могутньої» держави.

Руйнівна хвиля економічного саморуйнування покотилася зверху донизу. Пройшлася вона і по Бобровицькому району. Засвідчила це районна газета з новою назвою «Наше життя»: на другому році незалежності України з’явилася публікація про нараду в райдержадміністрації під заголовком «Далі відступати нікуди».

На початку 1993 року газета опублікувала статтю «Від перебудови до повного зубожіння». Втім, фундамент державності продовжував кришитися, і ніхто не брався ремонтувати. Знову наводжу приклад з Бобровиці: «Зробімо крок уперед, відступати вже нікуди», – під таким гаслом проходила сесія районної ради в січні 1998 року.

Багато пишуть зараз й про різні причини руйнування економіки незалежної держави. Я ж віддаю перевагу вище названій і суто народній мудрості про плуга, за який не хочуть ставати найбільш «народні» лідери і запеклі «патріоти». Вони безупинно ведуть українське суспільство до світлого майбутнього не шляхом розбудови держави для народного благополуччя і добробуту, а шляхом ідеологічної брехливої маячні про єврорай, який звалиться нам з Неба, якщо постійно будемо про це лементувати. Як колись моє покоління лементувало про комунізм і співало: «Раньше думай о Родине, а потом о себе».

На превеликий жаль, і незалежна держава «будується» за комуністичним сценарієм, ще й із зниженим до мінімуму державним піклуванням про всенародний добробут, охорону здоров’я, освіту, соціальний та правовий захист. Видно, владні «патріоти» теж пам’ятають російськомовну пісню про «родіну», але для підняття патріотичного духу замінили її на свою відому усім вже коротку ура-фразу.

Тобто і тепер не людина понад усе, а держава? Хоча такі взаємовідносини держави з її громадянами більш характерні для колонізованих і окупованих країн. До того ж, це суперечить Конституції України, в третій статті якої записано: «Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Невиконання конституційних зобов’язань стосовно своїх громадян започаткували не патріотичні незалежники, вони лише продовжують справу Сталіна – Брежнєва. За цих радянських самодержавців прийняті найкращі в світі за змістом Конституції, але найгірші з дотримання зобов’язань перед народом.

«Євроінтегранти» керують державою, теж переступаючи через конституційні норми. Чому незалежний, вільний український електорат не бажає на це реагувати так, як реагують європейці чи американці? Деякі причини вже назвав, а про інші – в наступному розділі публікації.

Таке враження, що Незалежна живе за планом самознищення

Ця «крамольна» думка вперше закралася в мою голову на початку 90-х, коли спочатку у Верховній Раді, а потім і в Кабміні, де працював радником прем’єра, зсередини глянув на цілу низку ідіотичних реформ і докорінних перетворень в державному управлінні. Тоді на високі столичні і регіональні посади стали призначати теж «патріотичних» політиків з вулиці. Складно назвати хоч одного, хто проявив себе слугою народу й Вітчизни.

На вищу сходинку владної драбини піднялося й кілька облич на розумних головах, але їх відстріляли – через «самогубство» або й демонстративно. Бо для побудови «незалежно-приватизованого» сьогодення потрібні були виконавці з рабською позицією.

За надмірне тикання свого носа в недоторкану владну зону і мені добряче діставалося, аж до поради вертатися в «свою Бобровицю». Проте я й сам про це думав, бо з дитинства мене вабила професія будівничого – в узагальненому і прямому значенні цього слова. Перший великий досвід успішної реалізації своєї мрії здобув у Бобровицькому радгоспі-технікумі. На базі реформованого навчально-виробничого господарства й зараз поглиблюю цей досвід.

У середині 90-х не міг осторонь спостерігати й за тим, як дебільно реформовані колгоспи на очах розвалювалися й грабувалися. На цей безлад байдуже дивилися колишні колгоспники, а найбільш «верткі» кидалися й собі щось увірвати.

Добивши все до ручки, делегації з Ярославки, Озерян, Щаснівки, Браниці та кількох інших сіл кинулися до нашого господарства з проханням прийняти їх у наш колектив.

Поступово таке бездарне й безвідповідальне явище накрило всі українські села. Бо система колективного господарювання, яка успішно розвивається в нормальних країнах, була злочинно спотворена «плановою системою», яка регламентувала зверху кожен крок господарювання, навіть строки посіву, догляду і збирання врожаю, доводила плани виробничого і соціального будівництва, виділяла навіть кошти. Але все це трималося лише на вказівках зверху і без врахування місцевої доцільності і людського фактору.

Великий недолік у системі радянських колгоспів – кадровий. Колгоспам райком нав’язував керівників, за яких селяни слухняно голосували. Така безвідповідальна байдужість стосовно навіть свого колективного господарства, супроводжена недолугим реформуванням, і призвела до знищення навіть розбудованих колгоспів на чолі із заслуженими головами, орденоносцями.

Безвідповідальна байдужість до долі трудового колективу, села, громади, району, області, зрештою – парламенту й досі процвітає в нашому суспільстві. А вже у скигленні про зовнішню допомогу і «захист від агресора», – кожна нова владна команда перевершує попередників. Стосовно ж розпродажу головних багатств країни – йдуть на світовий рекорд. А якщо додати до цієї «заслуги перед народом» численні ідіотичні реформи, жодна з яких не увінчалася успіхом для розбудови держави задля підвищення добробуту народу, – то знову мимоволі активізується в голові «крамола» про план руйнування не лише економіки, а й цілісності території України, яке почалося шість років тому.

За цей час, якщо не воєнним шляхом, так з допомогою успішної розбудови економіки й підняття соціальних стандартів, можна було б повернути значну частину людей з тимчасово анексованих Криму й Донбасу. Вважаю – це перший реальний крок до мирного відновлення цілісності території.

І це не міфологія. Скажімо, в економічно складній ситуації, без державних дотацій і належного правового захисту, наш трудовий колектив успішно розвиває виробництво, підвищує зарплату й оплату за оренду земельних паїв, від чого збільшуємо й бюджетні відрахування. І добиваємося чи не найголовнішого в розвитку економіки – самі фінансуємо багатомільйонне капітальне будівництво, в тому числі житлове і соціально-культурне.

Знаю й багатьох інших успішних аграрників. А якби державні бюрократичні й корупційні інституції не засовували дрюччя в наші колеса, а сприяли збільшенню виробництва й розбудові переробки, освоєнню вітчизняних і зарубіжних ринків збуту продукції, – тоді б побачили, на скільки мільярдів збільшилося б поповнення державної скарбниці, отже – і ріст соціальних стандартів на заздрість жителям непідконтрольних територій.

Ці висновки беру з виробничо-фінансового аналізу свого господарства. Спілкуюся з власниками і фахівцями інших аграрних підприємств – сумлінних наповнювачів бюджету.

У Бобровицькому районі землю орендують три знані агрохолдинги, які, відчуваю, мають великі резерви для створення нових робочих місць, підняття оплати за оренду землі, отже й для збільшення бюджетних відрахувань.

Та що там ці земельні гіганти з великими земельними банками – в районі успішно працює самостійно невелике господарство в Козацькому на чолі із Сергієм Чубовським. І власники паїв не біжать від нього, і район має чималу копійку від його господарювання, чого не можу сказати про низку інших дрібніших і більших сільгоспвиробників.

Наведені вище приклади свідчать про те, що лише в аграрному секторі криється маса невикористаних можливостей для розвитку економіки, отже – й соціальної сфери. І не треба їхати кудись за кордон для вивчення досвіду реалізації тих резервів – вітчизняний досвід є по всій Україні.

Ще одне дуже важливе: для активізації більшості резервів не потрібні зовнішні інвестиції, тим більше – чиясь іноземна подачка, яка ніколи не надається задарма. Все впирається в правильну організацію виробництва і державні цивілізовані вимоги до роботи на землі.

Розуміючи, що все це – не міф, а можлива реальність, яку я щоденно втілюю в життя разом з великим трудовим колективом, робиться прикро до нестями за державу, де недолуго, чи й свідомо, неефективно використовуються можливості української головної годувальниці людства.

Найбільш тиражована обласна газета «Гарт» від 14 листопада 2003 року опублікувала мою статтю під заголовком: «Кукурудза збагачує Америку, вона може збагатити й Україну». Моє твердження базується на досвіді американців, який наше господарство запозичило на початку 90-х і досі розвиває.

На час написання статті в структурі посівних площ США кукурудза займала 70 відсотків, збирали 220 мільйонів тонн янтарного зерна. В Україні намолочували в межах п’яти мільйонів тонн кукурудзи. Хоч могли б збирати до 60 мільйонів тонн – за розрахунками фахівців.

Відтоді Сполучені Штати збільшили вал зерна кукурудзи більш як на 80 мільйонів тонн, а Україна значно відстає навіть з приписками. Наше товариство «Земля і воля» на 31 тисячі гектарів орендованої землі за останні роки потроїло виробництво кукурудзи. Майже півтори тисячі людей мають роботу з нормальною зарплатою та річною премією, і житло з побутовими зручностями. Досягаємо високого рівня розвитку виробництва і побуту без жодної копійки банківських запозичень, не говорячи вже про якусь державну фінансову допомогу.

Я зупинився лише на одній сільськогосподарській культурі, яка забезпечує великі фінансові результати економіці США, «озолочує» вона і наше господарство. А скільки можна знайти в аграрному секторі інших «золотих жилок»? Звісно, якщо їх шукати і освоювати, а не язиком до Європи повзти.

Протягом трьох десятиліть незалежності українські «патріотичні» лідери зациклені на виправданнях ідіотичного управління державою «великими перешкоди з боку внутрішніх і зовнішніх ворогів». Дивна ситуація: непомірному збагаченню чиновників, політиків, олігархів і навіть їхніх слуг ніхто й ніщо не заважає, а стати до плуга і працювати по-європейськи, – як не Путін, так «промосковські попередники» шкодять. Боюся, що на цих ворогів спишуть і реалізацію моєї, не доведи, Господи, крамольної застороги.

Леонід Яковишин,

Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», кандидат економічних наук, публіцист, Чернігівська область