Геніальна людяність Айдарбека Сарманбетова
Нещодавно, вперше в Україні, у чернігівському видавництві «Десна Поліграф», вийшла чарівна книга прози видатного киргизького письменника, генерального директора Міжнародної громадської Академії Поезії, головного редактора популярного журналу «Література тюркського світу» Айдарбека Сарманбетова.
Міжнародне співробітництво. Книжку «Людина без Батьківщини» видано українською мовою у перекладі Сергія Дзюби та Володимира Віхляєва. Пропонуємо увазі читачів відгук Сергія Дзюби.
Книжка – настільки оригінальна, цікава та людяна, що викликає щире здивування й повагу до автора, який так тонко відчуває гармонію і вагомість справжнього Слова, пише просто та водночас дуже вишукано, колоритно та глибоко, проникливо й душевно. Таку книжку із задоволенням візьмуть до рук студенти столичних університетів і дідусі й бабусі з сільської глибинки, хлібороби, медики, військові та високочолі професори, літературні гурмани!
Про що ця книжка? Про нас із вами, наше життя-буття, радощі та болі. Про минуле, сьогодення і майбутнє. Події відбуваються у рідному для автора Киргизстані, але все так неймовірно, дивовижно нагадує українські реалії! До цього часу я захоплювався знаменитим киргизьким письменником Чингізом Айтматовим, автором геніальної «Плахи». Та унікально талановита творчість Айдарбека Сарманбетова, без перебільшення, гідно представляє киргизьку літературу в світі, адже автор – продовжувач найкращих її традицій.
Якщо недолугі політики своїми безвідповідальними діями роз’єднують народи, то справжня, високодуховна література навпаки об’єднує людей, бо популяризує вічні цінності – добро, справедливість, любов, красу, чуйність, віру, мир, благородство, патріотизм… Айдарбек Сарманбетов – саме такий письменник!
Щоб переконатися в цьому, варто прочитати, скажімо, його прекрасні «Краплинки думки». Це – напрочуд лаконічні, афористичні і притчеві історії, кожна з яких могла б стати цікавим сюжетом для великого роману.
«Одного разу я їхав з Сокулука в Бішкек. Пасажирів – повно. Дивився на поле через вікно бусика, з сумом згадуючи свого молодшого сина, котрий загинув від рук хуліганів, заступаючись за їхню жертву, всього півроку тому. Пригнічений горем, я дивився на метушливе життя без синочка, на людей з нескінченними турботами.
І раптом:
– Салам-алейкум, Сапаш-байке, – пролунав поруч голос малознайомого добродія, журналіста-газетяра. – Прийміть моє щире співчуття – дізнався, що загинув ваш син…
– Дякую, – відповів сумно.
Ця співчутлива увага трохи підбадьорила… І тут чоловік поцікавився, скільки у мене дітей.
– Троє синів і донька, – неохоче відказав я.
– Слава Всевишньому! Тоді вам – не так уже й погано,– мовив він, ніби аж із заздрістю…
Я, звісно, напружився. А юнак продовжив:
– Кріпіться, Сапаш-байке. Моліться за життя і здоров’я інших дітей. А я ось втратив свого єдиного сина, і в мене не залишилося більше нащадків, – зітхнув добродій, розплакався і зійшов з бусика».
Ось так – дуже коротко і сильно. Ненав’язливо повчально, бо, справді, все відносне в цьому світі… І таке не забувається, спонукає до роздумів!
«Геть! Революція…» – ще одне вражаюче та проникливе оповідання Айдарбека Сарманбетова. На сьогодні, за свідченням доктора філософських наук Карибека Байбосунова, – це перший і єдиний документально-художній твір у киргизькій літературі, який розповідає про Народну революцію 2010 року в Киргизстані, вигнання президента з країни. Ця розповідь-репортаж – новий жанр у киргизькій літературі, а може, і взагалі в літературі, оскільки автор – безпосередній учасник подій, а в цьому художньому оповіданні максимально відверто та документально відображається правда про життя простих людей і провідних політиків держави.
Автор перебував у самому епіцентрі подій, причому діяв незалежно від інтересів партій та їх політичних лідерів. Тому Айдарбек Сарманбетов глибоко й об’єктивно дослідив і передав громадськості причини виникнення Народної революції. І, знову таки, настільки все це нагадує Україну в періоди наших Помаранчевої революції та Революції Гідності! Виявляється, тоді у Киргизстані загинуло понад 80 людей, які вийшли на акцію протесту, і були тисячі поранених…
В оповіданні «Людина без Батьківщини» йдеться про те, що неможливо бути «людиною світу», не маючи власної Вітчизни, яку любиш усім серцем. Бо саме ця глибока, незрадлива, синівська любов і тримає нас на землі, рятує від відчаю та безвиході. А як майстерно вплетена в сюжет зворушлива історія першого кохання, пронесеного через усе життя! Історія, яка так несподівано, через десятки років, отримала щасливе продовження.
Запам’яталося й оповідання «Святий пагорб» – дивовижна історія про велике кохання та потребу по-справжньому, всім серцем, шанувати народні традиції й звичаї. А як колоритно та душевно це написано!
«Над головою сяяв місяць, мерехтіли зірки. Легким серпанком тягнувся Чумацький шлях… Блищала нерухома, звана киргизами «Золотим Колом», Полярна зірка. Говорили, що, коли помирає людина, її душа перетворюється в зорю і відлітає у небо. Цікаво, які з цих зірок – душі аксакалів Шаршемби і Мустафи? Чи вони, як і в житті, разом – на тому світі?.. А ми?..
Напевно, з’явимося на небі, як сузір’я. Або, як у цьому житті зі своєю гіркою долею, не знаходячи одне одного, залишимося у вічній розлуці й на тому світі? Що зробить із нами та горезвісна глобалізація?! Нехай живе вічно наш народ. Якщо він житиме, люди не будуть такими самотніми, шукатимуть щастя в якихось простих речах та вічних, загальнолюдських цінностях.
Якби я був художником, створив би вічними фарбами чарівну картину, що торкалася б сердечних струн: під великим куполом синього-синього неба на зеленій вершині пагорба сиділи б двоє аксакалів і розповідали людям, які зібралися довкола, давні легенди. А біля підніжжя пагорба щасливі хлопчик та дівчинка гралися б у ляльки…»
Взагалі, кожне оповідання вирізняється чимось особливим. Народним гумором та дивовижною іронією наповнене оповідання «Дерево розбрату». Буквально з нічого, як то кажуть, на рівному місці, виникає гострий конфлікт між двома сусідами, до якого хутко приєднуються десятки односельців: одні завзято підтримують Бектура, а інші – Акмата. І навіть розважливий очільник сільської громади не може заспокоїти людей, готових ось-ось влаштувати побоїще, дошкульно лупцюючи одне одного. Хтозна, чим би закінчилася ця люта суперечка, якби раптом не з’явився Скажений.
«Ніхто не дав Таштану відсічі – все одно марно… Чоловіки, які прийшли, аби заступитися за дружин, про них забули, – вмить накивали п’ятами, і стрімко зникли по дворах. Не було нікого, хто б міг змагатися з Таштаном, тому його й звали Скаженим. В аулі не знаходилося іншого такого «героя», подібного йому. Коли Таштан напивався до безтями, то не впізнавав навіть рідного батька, й міг убити будь-кого; та і сам легковажно, байдуже ставився до смерті, не відступав. Зараз він «гарцював», смикаючи за поводи, і нещадно бив батогом навсібіч. Його дружина «добре» знала свого біснуватого чоловіка, тому першою втекла геть. Решта жінок, яким дісталося, нестямно волали, а кому все-таки пощастило уникнути ударів, умить поховалися в сусідніх будинках… Один дурень – десяти мудрецям рівня?! – ось як виходить…
На вулиці швидко запанувала тиша. І дерево розбрату, і суперечки, пов’язані з ним, геть зникли з голів місцевих жителів. Бектур і Акмат, також залишивши своїх дружин, одними з перших втекли з поля бою. Не рівня вони Скаженому… Та пропади пропадом це дерево!..»
В оповіданні «Скотиняка» постає справжнісінький монстр, нелюд, хоч і в людській подобі, який радіє навіть зі смерті найріднішої людини – свого тата… Ця моторошна, викривальна сатира теж примушує замислитися над власними вчинками. Бо жодні статки та посади не варті батькової сльози!
«У дорозі до раю» постає дивовижний, колоритний дідусь, сільський-філософ, який не закінчував університетів і академій, однак висловлює власні непересічні думки:
«Наш давній богатир Манас говорив: «Я зібрав різноплемінних людей та зробив із них народ». Правильно?.. Манас об’єднав аж сорок дрібних племен, і тоді постав народ. Ось так!.. Саме тому киргизи й мають таку силу! Зміцнювали свій каганат, починаючи з просторів Алтаю, і до гирла річки Еділя побудували велику державу. Хіба одні киргизи могли освоїти та обробити стільки землі? Бо слово «киргиз» означає: народ із сорока племен.
А скільки тих, які до нас додалися зовсім недавно?! Ось так, як ти й казав, найсильніший бере гору над слабким. У різні часи по-різному. А щоб бути сильним та очолити багато людей, потрібен розумний і владний хан. Інакше будемо, як кипчаки, уйгури і дунгани, які не змогли створити або зберегти свою державу і взагалі злилися з іншими народами…
Авжеж, щоб дракон не розчавив нашого народу, треба зберегти свій дух, мову, традиції, звичаї. Адже народ тільки тоді збережеться і вціліє, якщо люди об’єднаються довкола сильних духом. А інакше – спочатку маленькі, потім середні, а з часом навіть великі народи стануть… кормом для дракона-супердержави!»
Цікаво? Так, книжка зачаровує своєю неповторною аурою-магією, не залишає читача байдужим. Вона – наголошую, геніально людяна, і в цьому особливість творчості справжнього Майстра, одного з найкращих сучасних письменників світу.
Сергій Дзюба,
президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, головний редактор газети «Чернігівщина», письменник, перекладач, журналіст, літературний критик
