Говорити українською мовою – це замало, щоб збудувати державу

17 квітня 1882 року у селі Затурці на Волині народився В’ячеслав Казимирович Липинський, видатний український мислитель.

«Липинського я вважаю за найбільший інтелект на Україні після Грушевського» (Євген Чикаленко).

«Завдяки Липинському саме консерватизм порівняно з народництвом, націоналізмом і комунізмом зробив найбільший інтелектуальний внесок у розвиток суспільно-політичної думки українців протягом ХХ століття» (Тетяна Осташко).

Походив із польського шляхетського роду. Хоча зростав у католицькому середовищі, під час навчання в Київській гімназії пристав до православної учнівської громади. Закінчив Ягеллонський університет в Кракові.

Від 1908-го розпочав діяльність, спрямовану на повернення до українства полонізованої шляхти Правобережної України. Великого розголосу набула його книга «Шляхта на Україні: її участь у житті українського народу на тлі його історії» (1909).

Завжди перебував на самостійницьких позиціях: «Я був самостійником, єсть і буду ним до смерті». Не підтримував участь українців у російському демократичному русі: «Російська революція годується головним чином нашими соками, нам же приносить тільки дальшу русифікацію».

Під час Першої світової війни служив у царській кавалерії. У 1917-му займався українізацією військових частин на Полтавщині. За деякими свідченнями, мав намір створити кінний полк, який би служив Центральній Раді, однак Генеральний секретаріат військових справ ідею геть не підтримав. Ходив у драгунській формі і був єдиним офіцером у Центральній Раді.

Тоді ж став одним із засновників Української демократично-хліборобської партії. Як критик українських соціал-демократів, яких звинувачував у браку державницької волі, зблизився з Павлом Скоропадським і сприяв його приходу до влади. Був переконаним прибічником гетьманської форми правління. «Наша нація – велика нація, і тишком-нишком, невеличким коштом чіпляючи наш державний та національний віз до чужих, хоч би і великих валок… здобути для неї волі не удасться», – писав у 1919-му.

Відмовився від посади міністра іноземних справ і в 1918-1919 роках очолював посольство Української держави у Відні. Боротьбу опозиції із Скоропадським вважав за «самоспалення, в якому згоряє наша хата». А після розстрілу полковника Петра Болбочана подав у відставку.

Надалі майже постійно мешкав в Австрії. За його ініціативи у 1920-му у Відні засновано Український союз хліборобів-державників (УСХД).

В’ячеслава Липинського вважають засновником та ідеологом українського монархізму, обґрунтуванню якого присвячена праця «Листи до братів-хліборобів» (1926): «Нація для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної держави, а не «пролетаріат», і не мова, віра, плем’я. Коли я пишу… – «ми українські націоналісти» – це означає, що ми хочемо Української Держави, охоплюючи всі класи, мови, віри і племена Української Землі. Ви, українські соціалісти, ототожнюєте поняття нації з пролетаріатом і партією. Для вас – не соціаліст – не є українцем».

Або: «Коли ви хочете, щоб була Українська Держава – ви маєте бути патріотами, а не шовіністами… Це значить, перш за все, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не на ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти».

Ідеальною формою майбутньої держави вважав класократію – монархію, яка будується елітою суспільства, національною аристократією.

Через загострення суперечностей із Павлом Скоропадським (коли той заявив про готовність визнання Підкарпатської Русі угорською територією) і розкол Українського союзу хліборобів-державників, В’ячеслав Липинський та його прихильники створили Братство українських класократів-монархістів, гетьманців.

Помер 14 червня 1931-го у санаторії неподалік Відня (Австрія) від легеневої хвороби, на яку страждав майже все життя. Похований у родинному склепі на католицькому кладовищі в рідному селі Затурці. В 1946-му його могилу пограбували невідомі, розбивши труну і викинувши кістки. А в 1976-му кладовище взагалі зрівняли з землею колгоспні бульдозери. Поховання відновлено вже після здобуття Україною незалежності.

«Драма в тім, що я надто хотів Української Держави, але не всіх людей можна перетворити на орлів», – писав В’ячеслав Липинський.

«Говорити українською мовою і репрезентувати народ – це замало для того, щоб збудувати Українську державу. Щоб збудувати державу, треба мати державний інстинкт, досвід влади і потрібні фахові знання».

Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті

На першому фото m.day.kyiv.ua: Молодий В’ячеслав Липинський