Гріх. Невигадана історія з життя двох людей
Збиралась, як до церкви. Все, що найновіше, найкраще одягала, ще і хусточкою білою випнулася. Хоч і стара вже, а любить, щоб усе біленьке та чистесеньке було. Заглянула у люстерко і… зупинилась. Якась, невідома їй раніше, власна несмілість заважала перетупити поріг і піти… Провела пальцем по зморшках, що, як сонячні промінчики, оточили її запалі карі очі.
Подумала про те, що занадто постаріла, і зовсім не схожа на ту Настю, яка дивиться із фото на стіні. На все свій час і в кожного своя доля… Не хотілося виходити з хати, хоч і гарний осінній ранок оповив землю, і павутинки бабиного літа грайливо снували вулицею. «Чи, може, все-таки не піти, думала, – сказать, що ноги болять, а іти далеко? Так можуть і приїхати забрати. Краще сама…» Та не любила брехати, і совісно ж якось перед людьми. Вона, Настя, на все село лишається однією бабкою, яка читає над покійником, яка рядить померлих в останню дорогу. З усіх кутків села гукають її.
Дівчиною ще так боялася похоронів, що не знала, куди сховатися, як несуть покійника. Та потім був голод, війна, померла мама. Не вернувся з війни чоловік, німці спалили хату, підірвався на міні синочок, та так, що нічого від нього не лишилося… Зібрала решточки його докупи і схоронила сама в саду під вишнею. А після того вже нічого і нікого не боялася: ні живих, ні мертвих, бо часто було їй байдуже – живе на світі чи ні. Літ під сорок мала, як народила собі доньку.
Що вже переговорили у селі! Та ніхто й гадки не мав, хто батько її Оксани. Вона ж із донькою ніби сама вдруге народилася. Все робила, за все хапалася, незчулася, як і виросла донька, ніби із води, вивчилася, заміж вийшла і давно вже з дому поїхала. Приїжджають частенько і донька, і зять, і внучки. Цього року і правнучок знайшовся, вже привозили і показати. Прискочать, нашумлять – і знову немає нікого, тільки вона та фотографії у хаті.
До минулої зими ще була, як молода, а це болять ноги, не хочуть її слухатися. Та вона впевнено переступає ними по опалому листу, що встеляє килимом стежку. Чого ж бо губитися?! Чому тремтіти їй перед цією чужою смертю? І молодих померлих рядила, і травмованих, і утоплеників, за якими все село тужило. А це чекає на неї тіло старого немічного діда, який давно віджив і, скручений паралічем, благав смерті не один рік. Їй за звичне одягти його у пронафталінений одяг, скласти на грудях висохлі руки і перехрестити. Серце ж б’ється, як не вискочить, скільки не заспокоювала його. Як тільки переступила поріг хати, де її вже виглядали, звичний спокій опанував її. Вийшли з кімнати син і невістка померлого, і вона у світлиці один на один із ним лишилася. Якби був він не мертвим, то, може, плюнула б йому у лице, а чи увіяла межи очей своєю сухою рукою, так, як давно хотіла це зробити. Та, дивлячись на виснажене тіло свого мучителя, жаль, який може бути тільки у душі жінки, ніби окропом розлився по руках, ногах і вони стали такими важкими, що Настя аж присіла. І, зовсім неждано для себе, розплакалася. Сльози аж лилися і падали на його останню сорочку. Вона, перш, ніж одягти її на небіжчика, пригорнула її до себе, заливаючи сльозами, і вже не боялася, щоб ніхто її не побачив. Кому знати, чому плаче стара Настя, і що бачить вона у мерехтливому світлі заупокійної свічечки.
…Він був серед небагатьох чоловіків повоєнного села красенем. Неушкодженим із війни прийшов, та ще й головував, свою владу над людьми відчував не тільки на роботі. Його не те щоб поважали – його боялися, як вогню. Пролетить верхи на коні вулицею, що буря, а вже як впіймає когось із клуночком, то так життя перепаскудить, що… Жінки сторонилися його лукавого ока, бо кого запримітить – під землею відшукає. Куди не кинь оком у селі – всюди вдови, підігнуть плечі і мовчать.
Чи хтось доніс йому, чи сам прислідив, що вночі збирала вона на колгоспному полі буряки. Не у мішок, в торбинку, щоб сховати скоріше. Він схопив її за руку біля землянки, де жила після того, як німці хату спалили. Накинувся на неї, ніби жінки ніколи не бачив, вмовляв, що заплющить очі на все, аби тільки була його. Настя, хоч і злякалася, та з усією злістю відштовхнула його. Не спала, чекаючи покарання, та воно не приходило. Він перестрівав її, залякував, і вона щодня чекала нещастя на свою голову.
Нещастя того було і так багато. Хлопчик її всю зиму перехворів у мокрій землянці. Весною колгосп будував вдовам хати, у кого згоріли, тільки не їй. Перестрів її знову голова і насмішкувато брав за живе: «Коли, дурна, красу свою не жалієш, дитину хоч пожалій, згниє у землянці». Настя випила при каганцю добру чарку і пішла туди, де чекав він… З тієї ночі ледь погукає – ходила! Виросла швиденько і хата, і вона з городниці стала ланковою. Їй якби тільки сина було виростити та у люди вивести. А хлопчик із однолітками знайшли міну, почали розкручувати, не знаючи, що то таке. Як бабахнуло на все село – жінки з ланки всі бігли туди. Вона побачила шматки його біленької сорочечки, що висіли на гілках вишні. І вже нічого більше ні чула, ні бачила. Як хоронили, тужила, та приказувала, що це її за гріх покарано. Ніхто і здогадатися не зміг, який гріх має строга, горда Настя.
Ходила до церкви, не зважаючи, що цього їй, колгоспниці, не можна було робити, молилася і плакала. Василь давно забув до неї дорогу, бо були молодші, веселіші, не такі, як вона, горем пригнічені. Одного разу приснився їй сон, що прилетіла ластівка, так б’ється, так влетіти хоче, вона і впустила її… Наступної ночі повернуло за північ, коли постукав він. Впустила. І сам не знав, що привело його сюди, казав, що живе вона в його серці, що забуть її не може, бо вона не така, як усі, яких у нього було та було… Пам’ятає Настя, як стукотіло її серце і підказувало їй, що і вона таки скучила. Може, звикла була, а може?… Він пішов на зорі, і вона, всупереч стукотінню серця, просила забути до неї стежку, бо сама піде і розкаже дружині, яка вже не раз підлякувала його «по партійній лінії». А це для нього було найстрашніше. Міг і партквитком поплатитися!
…Минали літа. Повз його двір ходило до школи голубооке дівчатко, а він так боявся на нього навіть поглянути. Бувало, спеціально присідав за парканом і дивися у щілину. Запам’ятовував риси. А коли голився, аж торкав себе перед дзеркалом за губи, за брови. Невже схожі? Невже хтось колись дізнається?! А він же перша людина у селі!
Настя аж раділа з того, що тепер не вона його, а він її боявся. Про велику таємницю ніколи нікому і словом не обмовилася. Бувало, на зборах, чи на концерті у клубі, словом, десь межи людьми, вона знаходила момент зазирнути йому в очі і отримувала насолоду від того, що він боявся. Навіть жартувала. Їй здавалося, що це помста за її страх. Їй хотілося, щоб він ховав очі від усіх, як вона колись після того, коли випивши оковитої, пішла до нього у ліс.
Коли росла донька, вона вже й сама не знала, що хотіла від нього. Любила її до безтями і шукала у ній його риси. Навіщо? Іноді хотілося помсти за всі приниження, іноді хотілося його обійняти. Та з часом обоє постаріли, колгосп давно розпався. В одному селі, а не бачилися роками…
…Ось і зустрілися! Одягала заклякле тіло свого мучителя, обмиваючи його сльозами. Одні кості! А був же який! Розказала йому подумки все-все, що давно хотілося… Хто його ще оплакуватиме так?! Сплакне завтра за ним син, а більше нікому.
Вона витерла хусточкою свої сльози, запалила в його руках свічечку і перехрестила покійника.
Олександра Гостра
