Історія – учитель, але в Україні їй не таланить на здібних учнів

Приватна думка. Від кого визволятися передусім треба – написала вірна дочка України Ліна Костенко: «…від чужих, що тебе скуповують, і своїх, що тебе продають…»

Та швидко осяйнула й можлива логіка появи моїх публікацій у «Визвольній боротьбі». Бо і моя безупинна, більш як піввікова боротьба за високопродуктивну працю на українській землі, проти злочинного ставлення до неї та недолугих реформ, а останнім часом – проти її розпродажу на вітчизняному базарі і світовій «товкучці», – вважаю, не менш важлива для нинішнього і майбутнього поколінь українців, ніж героїзація історичної визвольної боротьби, якій журнал приділяє багато уваги. Бо без землі немає ні волі, ні держави. Це застереження прийшло до нас від пращурів, підтверджене низкою Великих українців.

Звісно, потрібно розповідати й про наших героїчних історичних борців за визволення України. Але не треба затінювати їхньою боротьбою ту владну ідіотію, яка зсередини гнітить багатостраждальний український народ, не дозволяє йому сповна розправити крила.

Від кого визволятися передусім треба – написала вірна дочка України Ліна Костенко: «…від чужих, що тебе скуповують, і своїх, що тебе продають…»

Більше того, зарубіжні світила з державотворення, політики й економіки назвали головним ворогом українського суспільства, взагалі існування української держави, внутрішню корупцію і правовий безлад.

Президент США Дональд Трамп охрестив Україну світовим лідером з корупції. Нашу «національну» корупцію відчуває всім серцем і тілом переважна більшість українців! То яка визвольна боротьба повинна стояти на першому місці? Може, годі вже прославлятися історичною героїзацією, а якнайшвидше об’єднаймося навколо справжньої визвольної боротьби?

Мислячі українці усвідомили, що без перемоги у визвольній боротьбі з корупцією, правовою анархією й управлінською ідіотією в усіх гілках влади, про якесь визволення від зовнішнього ворога – не варто й рота розкривати для «патріотичного» базікання.

Але усвідомить-то усвідомили, нового президента й новий парламент обрали, а далі … «… знов свободу починай з абетки, а знову скрізь те саме, що було».

Це знову від Ліни Костенко, а скільки від народу: «Поти чоловік добрий, поки депутатом не стане», «Що твоє, те й моє, а що моє, то тобі зась», «Панові курка, а козаку шабля», «Хто закони пише, той їх і ламає», «Де цар, там і бидло», «У краю обіцянок можна вмерти з голоду».

Цій народній мудрості століття й століття, тільки про депутатів нова приказка, а насправді-то лише назва головних дійових осіб поміняна, а суть кочує із сивої давнини.

Варта осучаснення й приказка про обіцянки й смерть: «У краю обіцянок можна вмерти з голоду… й від медичної недопомоги».

Років через п’ятдесят, якщо не раніше, наші спадкоємці можуть назвати це геноцидом «патріотичної» влади стосовно українського народу. І проклянуть тих, хто замість боротьби з проявами «незалежного геноциду», окозамилювально боровся з більшовицькими голодоморами, святкуючи перемогу, якщо десь у світі хтось визнає це геноцидом.

На фоні ж самославлення українська нація безславно вимирає і розбігається по країнах світу. Наведу демографічне порівняння двох воюючих країн. Так, в Ізраїлі за рік населення збільшилося на 135 тисяч 527 осіб, іммігрувало до країни 4204 особи, а населення України навпаки – зменшилося на 290 тисяч 384 осіб, а замість імміграції – багатомільйонна еміграція.

За деякими підрахунками, з України за останні роки вже виїхало 11 мільйонів громадян, переважно працездатного віку. І цей згубний для української нації процес триває. Такі наслідки від діяльності команд всіх президентів, а після Революції гідності – від європейсько-патріотичних сил: Яценюкового «Народного фронту», Порошенкової «Солідарності» і «Євросолідарності», Кличкового «УДАРу», «Самопомочі» Садового, «Свободи» Тягнибока та цілої низки різнокольорових опозиціонерів.

Тепер у боротьбу за свободу України включилася команда Зе. Але назвати і їхню боротьбу визвольною для українського народу – язик не повернеться. Втім, героїзуватися на історичних поразках стає вже ледь не національною рисою. Тож цілком логічно, що вже й діяльність Порошенка почали активно героїзувати. Не здивуюсь, коли рошенівська братія проголосить його отаманом найсучаснішої «визвольної боротьби». Але ці «патріоти» визволятимуть Україну не від російського агресора, і не від головного ворога суспільства – корупції, а ще прискорять вичищення Незалежної від українського народу – двієчника в учителя Історії.

Українці, а ви впевнені, що в нашої вдовиної Неньки при владі українська влада?

Це риторичне запитання вичитав у одному вітчизняному періодичному виданні. Але здивував не зміст запитання, оскільки він не новий, а інший факт – його оновлено вже на 29-му році незалежності, вже після небувалої раніше підтримки на виборах нової команди, названої в народі «зеленою» надією.

Для мене особисто «райдужна надія» залетіла кудись за хмари. Причому, підстави для такого песимізму бачу як у столиці, так і на місцях.

Днями читаю «доленосне» для українського народу повідомлення: «Всесвітній банк підтримав плани українського уряду відкрити ринок землі. Там вважають, що ця реформа покладе край рейдерським атакам на фермерів і припинить корупцію на ринку сільськогосподарських земель. Реформа для того, щоб українські фермери могли купувати і продавати землю, щоб мали доступ до кредитів, для підвищення рівня життя українського народу шляхом розкриття сільськогосподарського потенціалу країни».

Передусім запитання собі: «Для яких ідіотів і дебілів це написано?», «І які дебіли це пишуть?» Вони думку Всесвітнього банку узаконюють важливішою для українського уряду, ніж думка самого українського народу – єдиного конституційного джерела влади? Більше того, та зовнішня думка – суцільна брехня. Як брехнею виявилися й рекомендації зовнішніх партнерів стосовно створення цілої низки, найдовшої в Європі, антикорупційних органів із спеціальним судом і європейськими зарплатами, мовляв, тоді буде поборена корупція. І побороли… до світового лідерства.

Щодо піклування про розвиток фермерства – ще більш цинічна брехня: для селянського «щастя» уряд виділяє лише гарні, на рівні фантастики, обіцянки. Справді, не схоже, що й новий Зе-уряд, за суттю свого старання і вміння, є українським. Бо й він, видно, не збирається поширювати своє слугування народу на всіх щаблях владної вертикалі. А цього ой як бракує на місцях!

Хоча така ненародна позиція нового українського уряду повністю співпадає з позицією практично всіх попередніх урядів. І у владних мужів є вагомі виправдання для заспокоєння мізерних залишків їхньої совісті: навіщо старатися для тих, хто сам про себе не дбає? Навіщо вкладати душу в тих, кому достатньо дати трохи грошей?

Передусім це помітно на виборах. Чи багато хто задумується, для якої державної діяльності обираємо депутатів парламенту? Правда, і для цього риторичного запитання є своє пояснення : в Україні з першого року незалежності не виконується головне завдання нації – учити народ мислити.

Тож ось уже скоро тридцять років мине, як українські «незалежні від Росії» керманичі тішать себе думкою, що немислячими дурниками, ще й із запудреними героїзацією мізками, легше управляти. І на майдани легше збирати, піддурюючи єврощастям, а насправді одержуючи для себе владне золоте корито. Одиниці потім прозрівають та ставлять самі собі запитання: чи український уряд при владі в Україні?

Для прикладу, на останніх парламентських виборах наш 210 округ взагалі побив рекорд: за три тижні зробив своїм депутатом зовсім незнайомого банкіра, ще й з незакритим кримінальним провадженням за підозрою розкрадання двох мільярдів народних грошей. Як продавалися йому виборці округу – вже писано-переписано. Але з багатого депутата – як з гуски вода. А хто обрав його депутатом: Путін, Зеленський, чи, може, сам Трамп із-за океану?

Проголосували за злодійського депутата виборці округу, але чомусь не адресують йому запитання: за який уряд він голосував у парламенті? І коли він почне захищати права сільських учнів на одержання робітничих професій у міжшкільних навчальних комбінатах? На територіях Козелецької і Новобасанської об’єднаних територіальних громад закриваються такі заклади – один із наслідків поспішної децентралізації.

До речі, такі питання не порушувалися й перед депутатом попереднього скликання. А якою брехнею годувала команда колишнього депутата виборців Бобровицького району, обіцяючи медичне обслуговування ледь не світового рівня у новому чотириповерховому центрі! Скільки десятків мільйонів народних грошей угатили в ту цинічну брехню, а що район одержав? Оновлений пам’ятник довгобуду. Тримісячну затримку з виплати зарплати медикам, яка фінансується з державного бюджету.

Ініціатор «грандіозного» будівництва пішов на пенсію, його ставленик на посаду виконувача обов’язків головлікаря сам себе відпустив у відпустку, залишивши добротне велике приміщення райлікарні без опалення через невчасну заміну газового лічильника. Небувалий дефіцит персоналу.

Колись би таке недолуге ставлення до медичного закладу було б кваліфіковане як злочин. Тепер – довелося мені, на прохання медиків, втручатися у вирішення ганебної проблеми. Коли ж я приїхав до них на збори, то не побачив там «найріднішого» народного депутата. Видно, у нього своє піклування про виборців: навіщо боротися за права тих, кому достатньо дати сотню-дві гривень на всю каденцію…

У цій ганебній історії є й інший бік медалі, який потьмянів теж не без вини виборців, передусім Новобасанської громади. Вони проголосували не лише за кандидата в народні депутати з кримінальним провадженням, а й голову громади обрали теж з кримінальною історією. А ще захотіли відокремитись від Бобровицької громади, щоб їхній голова став самостійним князьком. І він ним став, але не збирається перераховувати з бюджету громади гроші районній лікарні, де обстежуються і лікуються громадяни Новобасанської громади. Виходить, що за медичну допомогу новобасанцям нехай платить Бобровицька громада? А якщо і та в позу стане? Районний медичний заклад з профільними відділеннями може закритися?

Немало інформації з’являється про те, що найкраще збереглися й працюють районні медичні заклади в тих районах, які взагалі не поділені на князівства, а також ті, де князьки не розривають район, гребучи все під себе.

На жаль, негативними результатами від ідіотичних реформ народовладдя Україна аж світиться. А запалає Матінка-вдова, коли в ході запровадження дикого ринку землі передадуть всю державну землю в управління ідіотично реформованим, «недоколиханим» об’єднаним громадам, щоб вони розвивали фермерство.

На території тільки Бобровицького району знаю більше десятка прикладів, як одержані безкоштовно від держави 50 гектарів угідь для фермерського господарювання розділяли по два гектари своїм родичам і друзям, щоб потім за дурнякові землі непогано заробити.

У судовому засіданні Бобровицького суду розглядали справу голови Новобасанської громади Володимира Левченка за підозрою у хабарництві. Демонстрували там і відеозапис негласного спостереження, де чітко зафіксовано, як голова розпоряджався землею й майном, як своїм власним. Не забув він про родичів – по два гектари земельки їм виділено за селом. А іншим – зась?

І таких прикладів маса по Україні, навіть кримінальні провадження зареєстровані, але вироки оголошують лише тим, з кого нічого витрусити.

Неважко уявити, що творитиметься із землею, коли викинуть її на дико-корумпований ринок. Ще й з ідіотичним глузуванням, мовляв, щоб фермери купували-продавали свою земельку для «розкриття сільськогосподарського потенціалу».

Давно зняті завіси від світової цивілізації, є вільний доступ до інформаційної мережі – Інтернету, і, незважаючи на це, так нахабно кидаються брехати про мету запровадження злочинного ринку землі! Куди тим більшовикам з гаслом «Земля – селянам!» Думаю, без визвольної боротьби на цьому надважливому фронті не обійтися.

Заодно хочу нагадати всім, і персонально керманичам, прописну істину: «Легко піднятися з грязі в князі, але повинен пам’ятати кожен князь, що князь не вічний, вічна грязь – будь-кого може не тільки обквацяти, а й засмоктати».

Леонід Яковишин,

Герой України, генеральний директор ТОВ «Земля і воля», публіцист