Кохався у слові, не думав про славу, і це його возвеличує

Незабутні: Віталій Леус. Із перших днів мого знайомства з Віталієм Леусом я ніколи не помічав на його обличчі смутку, якоїсь зажури, і голос його чи то при зустрічах, чи в слухавці завжди звучав весело і впевнено. Ця людина була оптимістична, врівноважена і щира. А ще – достатньо талановита, скромна і працьовита.

Не дуже люблю починати спогади уже з традиційної фрази «ми познайомилися…», яка стала майже штампом, та й не пам’ятаю нині, в який день і рік те відбулося. Таке відчуття, ніби я Віталія Миколайовича знав завжди, бо увійшов він у моє життя ще в ті далекі радянські часи, коли я робив тільки перші кроки в літературі і частенько заходив до редакції газети «Комсомольський гарт», де вже працював журналістом Віталій. Навколо цієї молодіжної газети тоді гуртувалася творча молодь, проходили різноманітні диспути, літературні вечори, працювала студія. Та й можна було надрукувати початківцю свій вірш, нарис чи коротку новелу.

Відтоді ми постійно зустрічалися, спілкувались на різні теми – звісно, найбільше про літературу, ділилися своїми творчими планами. Він завжди позитивно відгукувався на мій той чи інший опублікований твір у пресі. Було, як побачить у «Літературній Україні» моє ім’я, то одразу зателефонує і бадьоро повідомить: «Вас надрукувала «Літературка». Ви вже бачили, читали?». І хоча ми не були близькими друзями, я з великою повагою ставився до Віталія Миколайовича, завжди радів кожній зустрічі з ним, слідкував за його творчістю.

Деб`ют

Згодом він перейшов до газети «Деснянська правда», яка тоді виходила п’ять разів на тиждень. Роботи було так багато, що доводилося, як він сам зізнавався, працювати у вихідні, а інколи й уночі. Однак він знаходив час для написання художніх творів, які спочатку друкував у періодичній пресі – в багатьох газетах і журналах, обласних та республіканських.

Коли у 1987 році побачила світ моя друга книга оповідань «Світле диво» – у видавництві «Молодь», Віталій зателефонував і попросив, щоб я зайшов до редакції. А коли з’явився, то дружньо обняв мене, привітав із виходом книги, а потім почав розпитувати, як це мені вдалося; адже письменників, що живуть в області, не дуже охоче видають. Чи довго рукопис пролежав у видавництві, чи сильно порізали? А потім зізнався, що й він підготував збірку оповідань і подав до видавництва «Радянський письменник». А вже через два роки, у 1989-му, вийшла і в нього перша книга «Час народжувати синів».

То був вдалий дебют. Після чого почався творчий бум! Віталій Леус видавав книга за книгою, по одній, а то й по кілька на рік. За своє життя він написав сотні статей, нарисів, десятки книг – романів, повістей, оповідань, більшість з яких мені подарував. Це був потужний письменник. Він мав на диво величезну працездатність. Я по-доброму заздрив його усидливості і наполегливості. Віталій сім днів на тиждень не випускав із рук перо. Писав свої твори під час роботи, безпосередньо в редакції, вдома, а найбільше на дачі, в Живинці, що неподалік від Десни. Писав, бо не міг не писати, бо виніс величезні враження зі свого бідного селянського дитинства і мав неабиякий талант оповідача.

З ранніх літ

З його розповідей я знаю, що він пробував писати оповідання ще у школі. Тоді ж зачитувався художніми творами українських письменників. Ходив під враженням від роману Григорія Тютюнника «Вир».

Якось зустрівшись, ми повели мову про літературу. І виявилося, що обоє безмежно закохані в твори Григора Тютюнника, рідного брата Григорія Тютюнника; що погляди у нас на красне письменство, його призначення для духовного розвитку української нації співпадають.

Після цього наші взаємини стали тіснішими і теплішими. Він похвалився мені, що після закінчення школи, як працював уже в колгоспі, надіслав Григору Тютюннику оповідання «Левко». Відомий письменник відредагував оповідання В. Леусу і написав листа, в якому дав кілька порад, як уникнути штампів, а насамкінець зауважив: «Ви вмієте, уже вмієте гарно писати, але вчитися ще треба багато чому. Хай Вам щастить, любий хлопче».

Незабутня зустріч

Згодом йому пощастило зустрітися з талановитим письменником. Це сталося у грудні 1972 року, коли він уже працював у газеті «Деснянська правда». Того дня Григір Михайлович прибув до Чернігова з групою письменників – Євгеном Гуцалом, Олексієм Довгим та Іваном Кирієм, які виступили в редакції. Тоді ж Григір Тютюнник зробив два дарчі написи на своїх книгах «Зав’язь» і «Деревій», які Віталій Леус придбав заздалегідь. Про все це Віталій Миколайович пізніше напише у спогадах, які увійшли до його книжки «Дами запрошують кавалерів».

Та зустріч із талановитим новелістом у сімдесятих роках минулого століття окрила В. Леуса. У нього з’явилися впевненість і віра в себе. Твори Григора Тютюнника чи не найбільше вплинули на подальшу літературну долю Віталія Миколайовича. І не дивно, що перші оповідання і новели Леуса досить відчутно перегукуються з творами Григора Тютюнника – такими ж колоритними персонажами, деталями, запашною українською мовою, не штучними, а дійсно природними діалогами, вихопленими з самого життя. В них найповніше розкриваються складні людські долі. Вони глибоко вразливі, ліричні, образні, що притаманне українській класичній новелі.

Мені подобаються короткі оповідання Віталія Леуса, зокрема такі, як «Натомилось Мотрине чекання», «Ой, я, я, я», «Помста», які увійшли до першої книжки «Час народжувати синів», а також – із книги «З мертвих воскрес», що вийшла у видавництві «Український письменник» – «Обирали голову», «Новосілля», «На полювання» та однойменної повісті «З мертвих воскрес». Коли він подарував цю книгу, я написав на неї рецензію «Твори з гущі життя», яка опублікована в книзі «На зламі століть».

У цих творах, що я згадав, та й багатьох інших, ота безмежна любов до природи, до простої людини просто зворушує. Ота тонка спостережливість, народна мудрість вражає. І мова наша поліська, милозвучна! Для тих, хто не читав ранніх творів В. Леуса, наведу один невеличкий уривок з його новели «На полювання», в якій розповідається, як онук-студент ходив із дідусем на полювання.

«Дивимось на плесо. Жодної підбитої качки. Я мовчки спостерігаю, як кривиться дід: так, ніби солоного скуштували. Через кілька кроків настрій у нього поліпшується: ми натрапили на кущ шипшини. «Давай нарвемо, – кажуть вони і дістають із кишені торбинку. – Взимку чай питимеш у своєму гуртожитку. Пользітельна штука. І при виразці шлунка і при кам’яних хворобах допомагає. На склянку кип’ятку столову ложку кластимеш. Тільки ж потовчеш перед цим. Затямив?». Один тільки абзац, а ми вже уявляємо образ дідуся.

Індивідуальний стиль

Безперечно, не всі твори у Віталія Леуса – рівнозначні, трапляються й прохідні; проте письменник створив величезну плеяду образів, які живуть серед нас і хвилюють. У нього виробився свій стиль, і проза його ні чим не схожа на іншу – то проза саме В. М. Леуса! Вона часом трохи розхристана, не пригладжена, можливо, поспішна, однак правдива, адже списана з самого життя.

У нього був, є і буде свій читач. Йому писали листи, дякували за той чи інший твір, зізнавалися, що читали, не стримуючи сліз. Якось він мені похвалився: «Михасю, оце днями побував на своїй батьківщині, заходив до бібліотеки. Знаєш, люди читають мої книжки! В деяких сторінки затерті до дірок. Це для мене найбільше визнання. Ось покажу». Він дістав із портфеля невеличку книжечку ( назву її вже забув). Вона справді ледь трималася купи.

Коли В. Леус працював у газеті «Чернігівські відомості» і очолював всеукраїнську дитячу газету «Ліхтарик», я заходив тоді до нього у редакцію дуже частенько, приносив свої нариси, рецензії, дитячі оповіданнячка, і він завжди їх друкував. За що я щиро йому вдячний!

«Не вистачає його доброти та оптимізму»

В останні роки Віталій Миколайович дуже часто телефонував мені, повідомляв якісь новини, ділився прочитаним у « Літературному Чернігові» і жартома завжди казав: «Я ж передплачую журнал, то друкуйте мене хоч двічі на рік. Я вже підготував цікаве оповідання». Згодом, коли ми зустрічалися на якомусь заході, то передавав свій твір. Я щиро поважав Віталія Леуса за його інтелігентність, врівноважену вдачу. І сьогодні, коли Віталія Миколайовича не стало, мені не вистачає його доброти та оптимізму.

Він був людиною доброзичливою, скромною, тихою. Не випихався, як кажуть, наперед. Не любив виступати, навіть твори свої рідко презентував… Кохався у слові, не думав про славу, і це його найбільше возвеличує. Вірю: твори нашого славного земляка Віталія Леуса житимуть довго! Люди завжди читатимуть їх, згадуючи непересічного творця добрим словом.

Михась Ткач,

голова Літературної спілки «Чернігів», головний редактор журналу «Літературний Чернігів», заслужений працівник культури України