– Це українська вишиванка? В сенсі, українського виробництва? – Ні, не українська. – А яка? – Китайська. – Неукраїнської не хочу. Маєте щось місцевого виробництва? Або так: – Який поганий результат! – Ніякий він не поганий! Це дуже навіть непоганий результат.

Як пройти випробування правописом не з прикметниками? Достатньо навчитися розрізняти префікси й частки. Бо загальна логіка написання не з прикметниками така:

• частка не пишеться окремо і вказує на заперечення (цей шлях зовсім не легкий, його погляд анітрохи не добрий),
• префікс не- пишеться разом і вказує на ствердження (він пройшов нелегкий шлях, вона відчула недобрий погляд).

Але як розрізнити частку й префікс? Для початку згадаймо просте шкільне правило: не з прикметниками пишеться разом, якщо:

а) прикметник без не не вживається: невблаганний, невпинний, негайний, неоковирний,

б) утворюється нове поняття, тобто в цьому контексті слово з не можна замінити іншим словом чи словосполученням: нелегкий (важкий) шлях, недоброзичливе (вороже) ставлення, недобрий (злий) погляд,

в) це прикметник дієприкметникового походження, що закінчується на -анн(ий), -янн(ий), -енн(ий): неподоланний, незрівнянний, незліченний,

г) не є складовою префікса недо-, що означає неповну міру: недозрілий.

Найчастіше, як показує практика, проблеми постають із добором синонімів та розумінням, чи то заперечується вже відоме поняття (не легкий шлях, не українська вишиванка), чи то стверджується нове (нелегкий шлях, неукраїнська вишиванка).

Існує кілька підказок-маркерів, які допомагають відрізнити перше від другого. Отже, окремо пишемо, якщо:

• прикметник із часткою не виступає в реченні присудком; між ними можна вставити зв’язку бути: цей шлях не (є, був) легкий; ця вишиванка не (є) українська;
• поруч із прикметником є заперечні слова ні, ані, ніхто, ніщо, ніяк, ніде, ніколи, нітрохи, далеко, зовсім тощо: ні, шлях анітрохи не легкий; ні, це не українська вишиванка;
• у реченні є протиставлення: шлях не легкий, а важкий; вишиванка не українська, а китайська.

Як бачимо, всі три вищенаведені маркери — синтаксичного порядку. Це засвідчує: самими лише лексичними засобами розібратися в смислових тонкощах важко. Чи не тому, що межа між запереченням і ствердженням тут надто хитка?

Звернімося ж до цих смислових нюансів. Чи не здається вам, що слова з не, якщо оцінювати їх за інтенсивністю, згущеністю ознаки, сприймаються як легші? Тобто що негативна ознака в них виражена менше, ніж у синонімічному слові? Нелегкий — це така собі проміжна ланка між легким та важким, а недоброзичливий — це ніби й ворожий, але ще не такою мірою, як власне ворожий. Ці нюанси ледь вловимі, але вони є.

Візьмімо для прикладу дуже актуальне тепер слово незалежність (іменник прикметникового походження).

Зрозуміло, що префіксом не- тут утверджується нове поняття, яке ґрунтується на запереченні залежності, відштовхуванні від її смислового поля й виведенні на поле нове. Синоніми на позначення цього нового поля нам дає словник: самостійний у міжнародних відносинах та внутрішніх справах, суверенний.

У наших реаліях (особливо теперішніх) згадане слово асоціюється перш за все з Днем Незалежності та Актом проголошення незалежності України. Цікаво, що в тексті Акту вжито і прикметник самостійна, і прикметник суверенна (ще й похідний від нього іменник суверенітет): «… здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави — України». Але так склалося, що словосполука незалежна Україна є значно поширенішою за сполуки самостійна Україна та суверенна Україна. Ось результати простого гуглення:

Як бачимо, різниця разюча. На те є причини, зокрема й той факт, що наведені вище офіційні назви містять саме слово незалежність.

Вчитавшись в Акт проголошення незалежності: «Територія України є неподільною і недоторканною», — зауважимо ще два прикметника з префіксом не.

Онлайн-словник Українського лінгвістичного порталу пропонує такі синоніми до прикметника неподільний (до недоторканний синонімів не надає, але тут працює правило, пов’язане з суфіксом -анн, а не з пошуком синонімів):

Не хочеться говорити про такі речі, як «несприйняття частки непідсвідомістю», «потребу позитивно мислити» тощо. Це баналізує розмову. Натомість пропоную подумати про суть заперечення в цьому контексті. Говорячи про незалежність, ми завжди говоримо про свободу від. Та чи автоматично свобода від означатиме для нас свободу для?

Хороша ілюстрація того, що серед панічних настроїв сьогодення назріла потреба не просто думати про щось конструктивне, а й формулювати, висловлювати його, — новий проект Першого національного телеканалу «Одна людина — Україна: Що я робитиму після війни». Слововжиток — лише один із рівнів (досить, утім, важливих), на яких нам слід проговорювати для себе те, що здається очевидним, але таким не є. Сформулювати, чим є для нас наша незалежність, для чого/кого, а не лише від чого/кого вона. Результат такого переосмислення обов’язково (неодмінно) відіб’ється в мові. Вдамся до грубої аналогії: апофатика ґрунтується на принциповій непізнаваності Бога засобами людського розуму, тому вона пропонує обмежуватися заперечними конструкціями — безгрішний, нескінченний, непізнаваний. Та водночас існує катафатика, яка знаходить ствердні конструкції. Не хочеться, щоби наріжний камінь нашого існування як держави залишався для нас білою плямою, чимось непізнаваним, розмитим, невідрефлексованим.

Про всяк випадок зауважу: в жодному разі не закликаю уникати вживання слів із префіксом не-. Лише пропоную бути уважнішими в доборі слів; робити це по можливості усвідомлено, розуміючи, що саме хочемо в них вкласти. І, традиційно, закликаю користуватися мовним багатством, вживаючи не лише ті слова, до яких звикли, а й згадуючи про синоніми.

Катріна Хаддад-Розкладай, «Культ мови»

P.S. До тези про непізнаваність дуже проситься іронічне поєднання тютчевського «умом Россию не понять» та кучмівського «Україна — не Росія».До речі, зазвичай між підметом і присудком, вираженими іменниками в називному відмінку, тире не ставиться, якщо є частка не: серце не камінь. Зазвичай — бо тире ставиться, якщо є намір інтонаційно підкреслити присудок, як-от в автора роману «Кров людська — не водиця» Михайла Стельмаха. Тож якщо Україна таки не Росія, можна сподіватися, що й «умом не понять» — теж не про нас. А отже нам ще належить осягнути Україну розумом і сформулювати, що ж вона таке. Бо чим Україна не є, ми вже знаємо.

Джерело