Коли воєнними дорогами поруч ідуть батько й син

Олег служив у мирний час у прикордонних військах. А у 2011 році закінчив службу за вислугою років й повернувся до цивільного життя, продовжуючи працювати в охоронних структурах. А в 2014 році разом з групою своїх товаришів, пенсіонерів прикордонної служби, пішов у військкомат.

– Ми вирішили не чекати, коли покличуть, – каже він. – Ми одразу зрозуміли що відбувається, чому почались військові дії на Донеччині та Луганщині й чим це може обернутися для нашої країни. Першого разу нас призначили охороняти прикордоння Чернігівщини. Відбувши контракт, у 2019-му ми з товаришами знову пішли у військкомат. Цього разу я потрапив в сумнозвісну Оленівк, що на Донеччині. Це там, де показово хотіли осудити наших полонених азовців. Несли службу ми там дев’ять місяців. Потім ще раз служив в зоні АТО за контрактом – знову пішов восени 2020 року. Ну що там розповідати. Зараз, аналізуючи той період і нинішній, складається враження, що вони вчились на нас воювати, а ми – на них. Ні в яке порівняння з нинішньою тотальною війною. У 2021 році весною я повернувся з Донбасу і поринув у цивільне життя. Ненадовго – до січня 2022-го.

– У мене було бажання побачити зсередини військову структуру, – розповідає воїн. – Тоді широко рекламували територіальну оборону, запрошували служити по контракту. Пішов у городнянський військкомат і таким чином невдовзі, а саме 12 січня 2022 року став служити. Мене призначили заступником начальника штабу з мобілізаційної роботи. Я займався укомплектованістю батальйону людьми і технікою. Служив на Ріпкінщині.

– Спочатку ми з Владом на службі були поруч, але потім мене відправили в учбовий центр, що був у Десні, оволодівати знаннями й навичками за новою спеціальністю. – каже Олег. – Саме там мене й застало 24 лютого. В цей день у нас повинні були розпочатись навчання. Натомість нас підняли о п’ятій ранку, видали зброю й відправили по лісах. Ми ходили по лісу, ночували під березами, не розуміючи що саме нам належить робити. Хаос і плутанина тоді панували всюди. Наступного ранку нам наказали здати зброю, віддали документи на руки і сказали добиратися куди хто хоче. Ми всі були з різних куточків України, хто прибув на навчання. Хтось так і залишився в Десні, а я знав, що мені треба до сина, адже він був на Ріпкинському направленні, де тривали запеклі бої. Хоча я розумів, що допомогти не зможу нічим, адже в таких умовах ти виявляєшся безпорадним, але хотілося у миттєвості найбільшої небезпеки хоча б бути десь поруч. Хоча добратися туди було дуже проблемно, бо кругом тривали бої, але в мене це зрештою вийшло.

– А потім ми опинились в районі чернігівського ЗАЗу, – згадує юнак. – Там вже сповна відчули роботу по собі ворожої артилерії. Панував суцільний хаос, було незрозуміло, де ворог, хто зліва, хто справа. Треба було налагоджувати зв’язок і координацію діяльності наших сил. І паралельно займатись мобілізацією.

– Сьогодні людей дали, я відібрав, розподілили хто як діє в якому випадку, провели інструктаж, а назавтра в мене їх забирають у другий підрозділ, – каже військовий. – Але то були тимчасові складнощі, з якими ми таки справились.

– І серед військових, і серед цивільних люди всі різні, – каже Олег. – Раз, заселившись в одну хату, підійшли до місцевого фермера, попросили пару картоплин і цибулі. Виніс рівно дві картоплини й одну цибулину. А нас 11 душ у хаті. Ще й, коли ми міняли місце служби, підійшов і спитав чи не залишилось у нас якихось непотрібних круп (бо постачання харчів вже налагодилось), щоб господарство годувати. Натомість інший, простий селянин привіз велосипедом прямо у двір сітку картоплі. Ми кажемо – давайте, розрахуємось, а він: «Та ви що, хлопці?! В мене брат у війську теж служить». А бабуся, яка в Чернігові нам під обстрілами несла, притискаючи до грудей, банку з кип’ятком, ще й вибачалась, що цукру нема. У людей була хлібина не зайва, а вони нам останнє несли. У такі моменти розумієш за кого воюєш і кого захищаєш.

– Ми повинні мати вищий рівень навчання і вмінь, адже маємо справу з добре підготовленим ворогом, – каже Олег. – Щодо забезпечення зброєю – не коментуватиму. Звичайно, хотілось би більше й новішого. Але шо поробиш – ми розуміємо, що воно більш необхідне там, де нині земля палає. Важко цивільним, важко й військовим. Я не таролог, не вангуватиму про кінець війни. Та впевнений – все залежатиме від усіх нас – як від командування, так і від партнерів, які надають зброю, і від нашої сили духу. Хлопці воюють після трьох-чотирьох поранень, контузій. Виснажились. Але армію не залишають – ті, хто не може йти в бій, служать інструкторами. Потрібна мотивація для мобілізації.

– Територіальна оборона потребує комплектації й належної уваги з боку керівництва ЗСУ. Це повноцінний бойовий підрозділ. Важко, коли ти докладаєш титанових зусиль, щоб скомплектувати людей, а через день приїжджають і частину з них забирають. Потрібна злагодженість і виважений підхід. Щоб мотивувати людей – треба належне забезпечення й соціальний пакет. Треба думати не тільки про військовослужбовців, а й про їхні сім’ї. Щоб син-солдат на передовій не турбувався, чи будуть його літні батьки або дружина з маленькими дітьми з дровами на зиму, особливо в селах. І тих, хто отримав поранення, повинні мати належне забезпечення і медичними послугами, й грошима. Багато, звісно, питань. Але ні в якому разі не слід піддаватись наративу «всьо пропало». У нас неймовірні люди – військові, цивільні, у нас потужна волонтерська армія. І в нас неймовірне бажання перемогти.

– Виходячи з вищесказаного, звертаюсь до кожного: якщо ви з Чернігівщини і хочете просувати нашу загальну перемогу над окупантами, то пропоную вам вступати до лав Територіальної оборони, а саме до «РІПКИНСЬКОГО батальйону ТРО» який саме і потребує значну кількість людей, які можуть нести службу згідно свого напрямку або навченості (тобто, освіти). На даний час в нашій структурі багато посад по різних напрямках – від діловода, медичного працівника до бойових посад. Спектр посад є, до кожного знайду підхід і поставимо на посади згідно з профілем та освітою, цим я і вважаю, що відрізняюсь від інших представників мобілізаційної роботи. Якщо ви дійсно хочете внести вагомий внесок у нашу перемогу та маєте навички та досвід який допоможе для вирішення всіх інших питань по службі, залишаю для вас контактну особу (номер телефону) з питань проходження військової служби в Ріпкинському батальйону ТРО «0966564355». Слава Україні!