Коровай – це не просто білий хліб… Долі людські
Колись старі люди вчили нас вірити у прикмети. Одна із них така: коли жінка «дружить» із тістом, їй судилося прожити довгий і щасливий вік. Щодо щастя, то в кожного воно різне… Існувала давня традиція: весільний хліб у селі доручали випікати тільки тій жінці, яку односельці вважали щасливою у шлюбі. Звісно, не кожна щаслива жінка вміла пекти коровай, не кожна та, хто була майстринею випічки, була таки щасливою…
Коровай – це і весільний хліб, без якого й весілля не весілля, це і хліб, яким зустрічають дорогих гостей від рівня домашнього аж до державного. Беззаперечно, що коровай повинен бути і красивий, і смачний. Приготування його – це не простий процес.
Анастасії Кузьмівні Середі, мамі моєї подруги юності, днями виповнився 81 рік. Вона сміливо говорить про свій вік і не приховує його, як, буває, роблять інші жінки. Багато прожито, пережито… І на шлях, який позаду, вона дивиться без жалю, і в майбутнє – з вірою і надією! Весільних короваїв за своє життя перепекла тисячі. Раз, а то і двічі на тиждень і тепер пече вдома пироги. Обов’язково когось пригостить, бо так звикла. А ще Кузьмівна, так її всі кличуть, співає у народному ансамблі Талалаївського селищного клубу «Народні наспіви». Співати для неї, як і робити випічку, – задоволення для душі. Тому і одне, і друге вдається.
– Тепер часу вдосталь, щоб згадувати, – розповідає Кузьмівна. – Буває, те, що сьогодні було вранці, до вечора забудеться, а з дитинства все, як на долоні… Найбільшою та нездійсненною мрією мого дитинства була мрія мати батька. Він загинув 13 грудня 1943-го під час форсування Дніпра. Похоронений у Димері в братській могилі. А я народилася 5 січня 1944-го у селі Перемога Глухівського району на Сумщині. У мене на вулиці було аж шість подружок приблизно мого віку. І тільки у мене не було тата. А у такому віці ми вже вийшли на вулицю не тільки погулять, а і гусей пасти та корів. Подружки говорять «А мені тато…», «А мій тато…» Я ж тільки глипаю і починаю розуміти, що там, де є тато, дітям краще живеться. Звідки в дітей береться тато, я не знала. Як вчора було ніби, перед очима картина – я прошу маму і бабусю купити мені тата… Вони чомусь плачуть. Мама моя виросла сиротою, тато теж. Жили ми із татовою тіткою, яка його виростила, а мені була дорогою бабусею. Вони з мамою старалися мене всього навчити…
Є такі моменти у житті, які спливають у пам’яті, як епізоди із фільму. Мені років шість, не більше. Пасу корів, у нас було їх дві. Вони мене не слухаються – мабуть, не в авторитеті такий пастух. Я знаю, що вони бояться джмелів, тож я чіпляюся корові за хвоста і дзижчу, як він. Спрацьовує! Корови повертають додому!
Мама моя працювала у ланці. Одного разу, незадовго до жнив, взяла додому колосків – бабуся попросила принести, щоб визначити по їх стиглості, коли початок жнив. Впіймав її об’їждчик із тими колосками. Добре, що судили на місці, і, як вдові загиблого офіцера, покарання було м’яке – рік примусово працювати на фермі… Тоді моє дитинство і скінчилося. Вже у 4-му класі допомагала мамі доїти. Все вручну ж! 19 корів треба було доглянути й подоїти тричі у день. Відбула мама ту «примусовку», та на фермі так і залишилася працювати дуже довго. Вже коли я закінчила 5 класів, то влітку повністю працювала за маму на фермі, а мама ішла працювать у ланку, бо треба було заробити сінокіс для домашньої корови. Дуже важко мені було вранці підніматися. Та знала, що треба. Заробила мама 26 соток сінокосу. А він такий важкий, той сінокіс у болоті. Косимо із мамою, і вчить вона, як правильно: «Ти, Настуню, на «п’яточку» косу нажимай!» Каже мама, що вдовам сінокіс найгірший наділяли, та кому пожалієшся. Раділи тому, що є. Наприклад, за телятко, яке доярка мала прийняти від корови і виходити, випоїти, щоб не пропало, нараховували 12 трудоднів! То ми з мамою так уже старалися їх заробить! Мама моя була дуже акуратною, отож голова колгоспу брав у нас для своєї сім’ї молоко, вірніше, ми їм носили. Пам’ятаю, що він навчив маму, як різати порося, щоб ніхто не почув. Тоді ж був таки закон, що із свині треба здерти і здати шкіру. А яке ж те сало без шкіри?! Його мало вистачить на весь рік їсти. Різали порося, як і все робили мама, бабуся і я допомагала.
– І кабана різати? – запитую.
– Так! Я нічого не боялася! І не розказувала нікому, що ми робили вдома. Робили це серед ночі. Ідемо крадькома у хлів. У бабусі в руках була вірьовочка із палкою. Моє завдання було чухати сонну свиню, щоб не сполохати. Бабуся тим часом вдягала на шию ту вірьовку, і ми потихеньку її закручували… Щоб без звуку. А мама завжди одним ударом у серце попадала… Тоді тягли свиню у хатину. Там і смалили і розбирали. Щоб ні звуку, ні запаху надворі. Тяжкі часи були…
Вчитися я дуже любила. І мама старалася з усіх сил, щоб я закінчила середню школу. Багато хто закінчував 7 класів і йшов працювати. А я пішла до середньої школи у сусіднє село. Я дуже любила математику, бо у нас були хороші вчителі цього предмету. Не повна відмінниця, але вчилася добре. До нас на випускний приїхав кореспондент із Глухівської районної газети. От я і наговорила йому, що стану дояркою, як мама, а моя подруга – що стане свинаркою, як її мама. Сказав – то треба виконувати! Мама не хотіла мені такої долі, та і тітка, татова сестра, підпряглася, вона у конторі працювала. Допомогла зробити довідку, бо ми ж у колгоспі без паспортів. Я і моя подруга Надя, яка теж гарно вчилася, поїхали до Чернігова…
– Вже визначилися, куди вступати будете?
– Хотіли подать документи на фізмат Чернігівського педінституту. Знайшли його… Зайшли в приміщення і… стало страшно. Дивимося, що там ходять усі гарно одягнуті «по-городському», а ми у таких благеньких платтячках… Постояли у куточку коридору і вийшли. Ледь не плачемо. Та зібралися з духом і пішли шукати технікум. Знайшли кооперативний. Звісно, про спеціальність «технолог» ми нічого і не чули, та вибрали тому, що треба було складать іспити з математики та написати твір. Я написала на «вільну тему» про свою маму, яка на той час була передовою. Порівняла її із Стахановим… Звісно, про «примусовку» не згадала. Чотири роки навчання промайнули дуже швидко!
Якраз шістдесят років тому Настя Кузьмівна приїхала в Талалаївку у відрядження як молодий спеціаліст. На той час Талалаївка була Роменського району Сумської області. Дівчина зарекомендувала себе як здібний, перспективний технолог на Недригайлівському хлібокомбінаті, куди відразу потрапила за направленням. Хлібозавод у Талалаївці тільки починав своє становлення. І дипломований спеціаліст був на вагу золота. Отож, керівники сфери кооперації у області вирішили, що Настя Савченко (дівоче прізвище) залишиться-таки в Талалаївці. А вона була й не проти. Сподобалося їй тут. Розбудовувалися цехи заводу, зростав колектив. Жила дівчина на квартирі у господарів, та роботи було стільки, що лиш ночувать туди приходила. Приїхав до неї в Талалаївку і наречений Віктор Шкуратов, якого Настя чекала з армії. Він водій, тож влаштувався працювати у нафторозвідку. Талалаївка і йому сподобалася і здавалася перспективною.
– Віктор був із сусіднього села, куди я ходила до школи, – згадує Кузьмівна. – Йому повезло, що мав обох батьків. Дали вони нам на весілля 76 карбованців! А справляли весілля ми самі тут. Було це 22-го лютого 1964-го. Тут уже друзів мали багато, колег. Без пригод не обійшлося. Надворі так мело, що наречений не міг із Андріяшівки, де був автомобілем по роботі, у Талалаївку доїхати. Гості прийшли, а жениха немає. Я бігала на телеграф і слала телеграми… Повернувся дуже зморений. Зате тоді два тижні гуляли весілля! Молоді всі! Згуляли молодіжне весілля, та й живемо. Як тут мене парторг викликає, мовляв, як так! Терміново одружитися! Та ми ж не проти, просто чоловік щодня у поїздках і я на роботі… То його з роботи відізвали і ми в селищній раді миттєво уклали шлюб!
– А хто Вам коровай на весілля пік? Дотримувалися якихось прикмет?
– Не дотримувалися. Я сама собі коровай пекла. Кажуть, що не можна. Я один спекла, не сподобався мені, то другий перепікала. Казали, що це поганий знак, прикмета, що двічі заміж ходитиму. Не вірила у це… Справдилося, тільки через багато років, тоді і згадалося… Десять років ми прожили у старій хаті, прямо у центрі, яку дали за квартиру. Там народилися донька і двоє синів. Могли отримати квартиру, та що б ми там робили! За чотири роки збудували свій дім і перейшли. Допомагали чоловікові батьки, і ми своїми руками робили все…
– Важко було дуже? Робота не проста ж – технолог, заввиробництвом, інженер-технолог, головний інженер… Один вихідний, будівництво, троє дітей…
– Нелегко, але то був найкращий час у житті. Ми ще ж і господарство завжди тримали. І свині, і кролі, і нутрії. У суботу я завжди щось пекла вдома. Збрешу, коли скажу, що не приносила з роботи якісь булочки, але мої любили домашнє.
– Експериментували вдома технології з роботи?
– Скоріше ні. Це інші об’єми, технологія визрівання і випічки інша. Вважаю, що вершиною досягнень хлібопекарського колективу було налагодження процесу виготовлення саме короваю. Люди стали жити заможніше і на весілля почали робити замовлення на коровай. Думаю, що нікого не підвели. Звичайно, як і на все у той час, була черга. Коштував коровай, в середньому, 5 карбованців. Це тоді, коли хлібина – 16 копійок. Замовляли і з інших районів. Чудовий колектив тоді працював на хлібозаводі у цьому напрямку. Була така марка продукції «Коровай талалаївський», а ще «Рулет з маком», «Березове поліно». Вся ця продукція була запропонована для Всеукраїнської дегустації харчових продуктів, яка відбувалася у березні 1996-го року у Києві. Ми представляли продукцію Чернігівської області. Яка ж то була радість, коли ми отримали І місце в Україні за всі ці вироби. Після того, як представила продукцію нашого виробництва, зі мною спілкувався виробник з Німеччини. Він бажав співпрацювати з нами… Але то був рік 1996-й, і такі ініціативи не були потрібні моїм безпосереднім керівникам. Було, як було…
27 років свого життя Анастасія Кузьмівна присвятила розвитку хлібопекарської справи на Талалаївському хлібзаводі. Та склалося так, що залишила підприємство і ще 10 років працювала у ІІ відділенні райвійськкомату, та знову повернулася до улюбленої справи. На жаль, наближався час, коли хлібозаводи, типу цього, просто зупинялися…
А от короваї Настя Кузьмівна пекла і вдома на замовлення, особливо, у той час, коли були порожні прилавки в магазинах. Та люди продовжували одружуватися, і без короваю просто ніяк. І щодо щасливого сімейного життя їх пара таки підходила. Багато працювали. Діти виростали, то збудували іще одну хату, потім у селі, на просторі, купили для себе та повністю переробили іще одну. Ставок там просто у дворі, посадили сад. Було у подружжя одне спільне захоплення: вони обоє – мисливці! Кузьмівна любила ходити на полювання разом із чоловіком. Тільки б пожити на пенсії. Та чоловік захворів і швидко залишив цей світ. Для Кузьмівни світ просто перевернувся… Та вона дуже сильна людина, витримала цей удар долі. Допомогла… пісня.
У юності вона дуже любила художню самодіяльність, співала у народній хоровій капелі у районному будинку культури. Тоді райком змушував іти в самодіяльність. Їй і самій подобалося, та часу не було. Коли залишилася одна – як за соломинку, вхопилася за пісню. І так у ансамблі вже понад 22 роки. До війни «Народні наспіви» стали учасником телепередачі «Фольк-мюзік» з Оксаною Пекун. І коровай гостям, звичайно ж, пекла Кузьмівна.
Справдилася і прикмета щодо її весільного короваю, у яку вона не вірила. Та долю свою не обійдеш і не об’їдеш. Так і зустрілися дві самотності. Вже 18-й рік живуть у шлюбі з Іваном Гавриловичем Середою. Обоє віку солідного, та старими їх не назвеш… Люблять доглядати молодий сад, город, кізоньку, а ще – спілкуватися із родичами та друзями. Та це вже інша історія…
Олександра Гостра
