Крізь товщу століття (до 160 років від народин Франка)
Огонь франкового слова: актуальні імперативи
Мова – це наша національна ознака, в мові – наша культура, сутність нашої свідомості.
Іван Огієнко (м. Іларіон)
Оцінка неосяжної постаті Івана Франка перебуває в украй різновекторному діапазоні: від титана-Каменяра, генія й націоналіста до москвофіла й соціаліста – «типового представника драгоманівщини в Галичині». Не розглядатимемо цього чоловіка крізь призму політики: еволюціонував він під упливом Драгоманова від соціаліста-космополіта до соборника, ліпше сфокусуймося на мовному заповіті Франка, адже, знаючи 14 мов, він, доктор філософії, послуговувався винятково українською з усесильною мотивацією: «В якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою».
Саме цей велет духу рухався дорогою поступу не лише як політик, а і як носій мови від москвофільського язичія (штучного витвору шляхом поєднання живої народної та церковнослов’янської з метою уподібнення української та російської мов) до народної мови (звернімо увагу, що ці процеси відбувалися паралельно – от він, живий приклад націєтворчої функції мови). У своїй статті «Двоязичіє і дволичність» Франко блискуче знищив-випалив розніжене почуття тих, хто вбачав у мові лишень функцію комунікативну: тут автор звернув увагу на досі малодосліджені тайники, а саме: «зв’язок людської психіки з тими нібито конвенціональними, а проте так дивно органічними системами звуків, що називаємо рідною мовою». Відірвання від рідної мови, твердить Іван Якович, неодмінно проектує фатальні наслідки на весь психологічний уклад особистості й усю літературну (чи будь-яку іншу) працю: опертям цього для автора були долі Миколи Гоголя й Тараса Шевченка – двох геніїв, двох синів українського народу, які мали принципово різні позиції й бачення на мовне (а отже, і політичне, національне) питання. Наслідки мовного вибору очевидні: у Гоголевім шляху Франко розгледів «прудкий хід на недосяжні височини артизму, та на тих височинах заворот голови, внутрішнє роздвоєння, чорні сумніви і упадок у дебрі містицизму», у Шевченковім – «рівну, ясну дорогу все вгору та вгору, все на вищі, світліші височини, до таких гармонійних акордів гуманної євангелії, як «Марія»». Тарас Шевченко був не лише учителем, не лише політичним лідером своєї доби для Франка, а й мовотворцем від Бога, палким захисником мови, що, найімовірніше, і перейняв у нього Каменяр: «І мову, на котрій співав і плакав,/ І кляв ти кривду, й віщував любов,/ Вони цькують, мов оленя собака…».
Кров’ю українців на скрижалях вирізьблені слова великого І. Франка: «Слова — полова,/ Але огонь в одежі слова —/ Безсмертна, чудотворна фея,/ Правдива іскра Прометея»; кров’ю синів, які були січовими стрільцями; кров’ю героїчних людей, які сьогодні йдуть на війну. За мову! Не підозрюючи цього, не читаючи Франка (ба навіть Шевченка): тут діє історичний інстинкт…
Вихором увірвалося в життя українців Каменяреве й Тарасове слово, спалахнуло й запалило тогочасну памолодь, яка в наступному, ХХ, столітті «пролилася крапелькою крові на священне знамено» нашої Вітчизни в боротьбі за національну державу, усвідомлюючи, що нація бере свій початок із мови й історії.
Ілля ЛЕВЧЕНКО, м.Семенівка, Чернігівщина
