«Люди – мій виток, моє багатство, моя надія!» – Олег Гончаренко

5 серпня моєму давньому другові і колезі, відомому українському письменникові Олегові Гончаренку виповнюється шістдесят років…

Чесно сказати, не віриться: наче ж зовсім недавно все тільки починалося для мого покоління, а ось уже й настає Божа осінь – час рахувати здобутки і робити висновки. Та, знаєте, озираюсь назад, і мені ні за кого з Людей Душі Моєї не соромно.

«Ми чесно йшли, у нас нема зерна неправди за собою…» – ніби про них сказав наш Провісник і Кобзар. Що ж до Олега, думається мені, сказане можна помножити на два, або й на три.

Ну, справді, бути українцем і поетом в зросійщеному, зчужілому Мелітополі – це ж зовсім не те саме, що, скажімо, бути ними ж у Івано-Франківську чи навіть у Чернігові. Все життя відгарувати робітником… І при тому написати більше тридцяти книжок поезії, прози, публіцистики! Тільки літературних премій, українських та міжнародних, за ним аж двадцять одна! А ще ж ним майже не виставляється на показ, не висвітлюється навіть в «автобіографіях» журналістика, краєзнавство, літературна критика, перекладацька діяльність, творчість самодіяльного художника – те просто робиться… та й усе.

Але ж скільки вже зроблено! На два життя – не менше. А ще за Олегом – багаторічне волонтерство, поїздки в АТО, загибель під Донецьком племінника і похресника Богдана, рання і нагла смерть через те двох молодших братів і батька (за один рік!) та власний інсульт, як наслідок. Але хто б здався?

Нащадок запорожців Задунайської Січі, що повернулися в Україну і підняли, оживили колись дикий таврійський Степ, є він, існує – живе! І, надіюся, ще довго буде жити і творити – цей народний філософ і Мудрий Сторож, заради України, яку любить він жертовно, заради людей (а якби ви знали, як їх багато!), котрі люблять його.

«Люди – мій виток, моє багатство, моя надія!» – мабуть, тому завжди й зазначає Гончаренко.

Представляючи нашим добрим читачам добірку його живих, жахких поезій, хочу ще раз щиросердно привітати поета й добродія зі славним ювілеєм та побажати йому наснаги і натхнення, фарту і гарту, нових звитяг та перемог! Божого захисту тобі, дорогий пане-брате!

Сергій Дзюба

Олег  Гончаренко

САГА ПРО БІЛУ СТІНУ

САГА ПРО БІЛУ СТІНУ

Змурував батько білу стіну –

стала тлом винограду й світлинам,

бо воно ж, як іти у світи нам

чи в свята, чи ізнов на війну

всяк в ясу причілкову ставав

і чекав смирно «вильоту пташки».

Всіх і досі побачить неважко…

Всі і досі всміхаються вам…

Мати хату вдягнувши в сніги

(у нас досі ще біляться села),

посадила «святу Ізабеллу»,

щоб далось Великодням снаги.

Будували для пам’яті схрон,

та й добром не обманиш природу:

усе менше там образів Роду,

усе більше нуртуючих грон…

Відсміялись, розвіялись десь

і забули, що Рід – Первооптах же!

Я – один… Коли туга наляже,

прибігає, бува, «братський пес»…

Ще з негодами міряюсь силами…

Й сподіваюсь, що істин сягну…

Й п’ю червоне вино і вину

під стіною, незаймано білою…

*  *  *

Начало книги – то гірке вино,

дарунок – тим, хто спізнюється пити,

чи тим, хто згоден спрагу був терпіти,

перехрестившись і сказавши: «Так дано…»

Чому, скажіть, свята не для поетів?

Чому ж ми спізнюємось завжди на свята?!

Приходимо, коли уже й світа,

коли й вінки вже пущено по Леті,

і відбулись польоти наяву?!

Замість вина нам наливають брагу,

благословивши на похмілля й спрагу,

на муку й неприкаяність нову.

Начало книги – то страшна провина:

началом книги біль наш воскреса!

Нам свято буде, коли тихо Україна

над нами (стихлими…) нахилить небеса.

ДАЛЕКИЙ  ПЕЙЗАЖ

Летіла аж з Литви розлючена зима,

та крила віднялись – тепер піхцем ітиме…

Немало на шляху чого іще злама,

окрім пейзажних див осіннього інтиму.

Морози розірвуть знов «золоте кільце».

Та Вічності хіба страх так багато важить?

«Минає все… Мине, забудеться і це!» –

не мудрі й не царі знов скажуть, як зав’яжуть.

Зима – ще той фанат батальних панорам…

Милуйся палом цим, згоряючи од грипу!

А і жадалось їй, аби ти помирав, –

щоб тіні на чолі могли хоч ласти гріти.

І дім твій, і твій сад горять, мов Карфаген…

У срібному вогні бліда імріє постать…

Шукай людей, хоч ти – «ніякий» Діоген,

бо і зотлієш так, в лихі утавши пости!

*  *  *

Немає ні прихистку і ні родини

у тих, хто даремно розтринькав Мету,

у тих, хто зневажив в собі Людину,

у тих, хто у вибору віщу годину

був, замість боріння, обрав самоту.

Нічого таких не чекає, не кличе.

Нема ні зірок таким, ні терен.

Що можуть? У схронах десь скніти вічно,

дурним сибаритам плювати в обличчя

і суті шукати… із ліхтарем.

Мій друже, хіба ми старці з тобою,

хіба нам не личить це щастя Митця –

родити дітей, не цуратися бою,

в майбутнє росою іти й травою

та хліб свій ростити у поті лиця?

Лиш крилами не скаламутиш воду.

Лиш віра надію не відбира.

Хто ж ницо «чекає свою нагоду»

і в злі «зберігає свою свободу», –

раб смерті своєї й рабом помира.

«Тіла наші – їжа гидкої черви»?

Хто думав отак, – в іпостасі і смерк цій,

завжди пригинаючись нижче трави.

Хто зрадив майбутнє, – не мав голови.

Хто зрадив минуле, – не мав і серця.

Так, справді, коротке людське життя, –

оцю аксіому я визнати мушу.

Але, якщо жив ти отут до пуття,

то, навіть пішовши у небуття,

навіки залишиш ще людям душу.

ДИВОВИЖНЕ  ПРО  ПОЕТА

Визнаю й признаюсь, що придумав і море, і лебедя,

і коня, і вогонь, і кохану, і степ, і траву…

Все то – несамохіть: лиш звучати навчився ще ледве я,

оживали слова й матеріли у суть наяву.

Із якихось незнаних, прихованих досі ще матриць

проявлялося зримо у світі живе й неживе!

Я тоді був титаном, й до сьомого неба аж мав зріст.

А тепер я – Вода, яка греблі і гори тут рве.

Ви мене боїтесь… Та п’єте мою душу і очі!

Та у мене вдивляєтесь, щоб осягнути себе!

Я боюсь ваших рук, і жертовних подачок не хочу, –

ваше вміння любити ще й нині на зраду слабе –

на жадання скривавити срібло мойого потоку,

на жадання всотати для завтрашніх воєн снаги.

Я боюся зболітись і стати Вселенським Потопом!

Я боюся покинути знову свої береги!

Я вас, люди, люблю! Мені хочеться вашого злету!

Ви – єдині, кого проявив своїм словом не я:

ви явили мене – цього дивного світу поета.

Ви – надія моя. Ви – жура непогасна моя.

Я течу і співаю вам… Ви вперто чините зле Воді…

Та зі співу мого ще начуєте віру нову!

Це для вас на майбуть я придумав і море, і лебедя,

і коня, і вогонь, і кохану, і степ, і траву!

НІКОЛИ  БІЛЬШЕ?

В началі-начал почалася війна

і триває, безжальна, й досі.

Міняє назви, але не мина…

Господь говорив тьми разів уже: «Досить!».

Так, Господь зупиняв і біду, і орду,

але в іншому місці з’являвся  фюрер,

й, добираючи хижості на ходу,

він, під схвальне дзявкання придворних фурій,

проголошував «Ordnung», «Blickrig», і «Aljarm».

Й на ристалищах гинули юні Поети

для забави хамла та екстазу лярв…

Й на ристалищах гинули Гречкосії,

Музиканти, Священики, Ремісники…

Затихало потому. Ховалось в Росії

чи деінде ще. Й знов розгорялось таки!

І, як завжди, котилося в Україну,

наче більш воювати не було і де.

Ось тче мати-голубка вже саван сину…

Ніч сумотна запала, згасивши день…

Зазираю в Безодню – не видно дна!

Тоне серце у смертному безголоссі!

У началі-начал почалася війна

і триває, (триває!!!) й досі.

* * *

Я випущу серце своє на свободу,

ще поки на цвинтарі – «проводи».

Казали, що Роду нема переводу,

а ось вже іду цариною біди –

окровками суті «останньої Січі»,

сумотними п’ядями злої весни.

Тут очі випалюють дивні «наріччя»

на помниках болю, журби і вини.

Розлючені літери жалять, як оси…

І вітер аж стогне, мов кинутий кінь…

Історія – «Соня дзвінкоголоса»

співає  «Причинну» над терням гробків.

Коня зупиняє (чи вітер?) і гриву

сльозами зарошує… і відпуска,

ревнива така і пре чесна така…

Що досі стояло похило і криво –

хрести (!) мов рівняються в мертвім строю.

І мов оживають діди за хрестами.

В багнюці козацького смертного стану

втонувши по крила,  я, смерклий, стою.

Куди ж бо себе й свою тугу подіти?!

…Та враз опритомнюю. Й злу ще на зло,

йду геть: озивається Рідне Село,

яке ще належиться теж зрозуміти…

ПРАМАТІР

Крізь віки вона дивиться просто в очі…

Ти обличчя й у нелині не сховаєш:

і думки твої рвані – слова її ж,

сказані-гублені в простори вовчі.

Ти жодного разу її не бачив,

хоч крався, бувало, у Прав, мов тигр,

саме для того, щоб ця Праматір

запестила рани – «остачі собачі».

Ти – із сьогодення. Вона – з минулого.

Де ще, крім майбутнього, вам зустрітись?

Та приходили різні… Аж світ од рим тис…

Дивилися скрушно й зітхали: «Ну його!

Такому у Музи іди не йди –

все одно будеш довіку другою!

Він же й любов, бач, сприймає наругою

і вже сахається од Води!

Його гуманніше пристрелити…»

І кожна сердечно по кулі – в серце!

Лірично згадуєш так тепер це,

коли вже настало і зле «бистре літо».

Тепер ти, зрікшись дурних «таїн»,

вдивляючись у Вогонь,

молишся (аж заквітають не-весни!):

«Україно-Маріє! Царице Небесна!

замов слово перед Сином своїм

за сина свого…»

МИСЛІ  «СВЯТКОВОГО»  БЕЗСОННЯ

Сичать знов: «Празник! Нас не дражни ним,
бо історія-мама тебе прокляне!»
Мої два діди і два діди дружини,
спіть, вої, спокійно й пробачте мене.
От не танцюється на кістках
навіть сакральних, розмножених «відиками»…
Кров’ю мені Великодній піст пах
та й досі той дух ніяк не видихаю!
Прокидаюсь од рипу хрипких мостин
мосту на котрому час рве баяни
і ниє гидотно, мов піп-москвин,
трохи – розстрига, а трохи – п’яний…
Скільки ж було вже таких-от діб?!
Хвилини безсоння – і свідки, й слідчі!
Сьогодні ж прийшов ще й Рогозяний Дід,
старий кошовий Задунайської Січі:
«Дев’яте травня – запорожжя смерть…
Ти хоч на могилу плюнув Гладкого?
Як він там тепер цей проклятий смерд,
заклякнувши в камені – без нікого?»…
То кому гріють душу такі «маї»?!
В Небесах йдуть – ховаються в Божі Ниви
і два діди дружини і два мої,
і Рогозяний Дід, і мільйони – за ними…

ГОНЧАРІВНА

«…Хочете ще розповім вам старИну

про Красницю чи Козака Мамаригу?

Я часто, буває, думками рину

у даль, де вмерзли зірки у кригу,

де в травах ріки течуть незримі,

в яких не риби живуть – птахи,

котрі підспівують кожній римі

й сльозинці, згубленій на шляхи…

Колись було, що й любові – море,

таке, що зайдеш – і назавжди!

Мабуть, і я вже забуду скоро

Семирамиди-куми сади,

повні святої снаги невидимої

до світотворіння й творіння дітей.

Дурні мене називають «відьмою»…

Не знаю, чи їм проститься те й…

Всі, хто мене ображав, здохли

(Господь їх, неначе непотріб, прибрав).

Я житиму навіть не знаю – доки:

у мене в цім світі ще бездна справ.

І брат Ісус колись говорив нам…» –

на півслові розхлюпавши віщу суть,

посміхається Всесвіту Гончарівна,

задивляється знову крізь Вічність в Майбуть.

*  *  *

Я часто вдивляюсь в засмучені далі,

хоч Простір уже відвертає обличчя.

Здається мені, що мене досі кличе

луна не почутої світом печалі

(а інша, й не знаю, ще бозна яка є?), –

печаль цю митці називають «земною»…

Див сім-пар-нечистих чекає зі мною.

Див сім-пар-пречистих зі мною чекає.

Ми довго ішли. Ми жадали Потопу.

Стерня нас терзала. Нас мучила спрага.

Герої вселенського ареопагу –

Господні поети, Господні холопи.

Ох, скільки ж в путі учинили добра ми!

А все, як було, так і є по сю пору…

Звичайно ж, я вмію будити собори,

але не навчився в них в’ємлювать храми.

Що ж, так, я старію! Вже й ті, що зі мною,

спокійно і мудро вдивляються в тишу.

Тож стало безпечніше, легше, простіше:

ніхто вже не заздрить безсилому Ною.

До мене злітаються риби, як птиці,

забувши, що дихати небом не вміють…

Вовки знов заклично і радісно виють,

забувши сховати під мордами лиця…

ОСІННЄ  НАТХНЕННЯ

Скажіть, а з натхненням мороки не мали ви?

Стає воно ж легко словами і нами –

ну так… як у вірші вкрадаються мальви,

чи вишні, коли ти пригадуєш маму…

Не знаю, здається, не треба і мати Рим,

аби запалить його ради сонета,

вдивишись у очі Господньої матері,

й жалкуючи потім, що ти не Сенека,

і геть не жадаючи «слави» Нерона.

Не знаю, а може, під осінь в Європі

десь в мозку складаються просто нейрони,

як скалки в дитячому калейдоскопі?

Чи сходяться просто мадонни і донни

в надії на сповідь й відпущення суму?

Не треба їм правди, а досить і дойни

з «доданками», що не складаються в «суми», –

з романською «чуйкою» ритму романсу.

Їм хочеться стансів… Їм хочеться терцій…

Одна з них готова в злих сутінках часу

ударити й ніж залишити у серці.

А саме її ти найбільше і любиш!

Поетові болю й жадається наче?!

Господь посміхається лагідно: «Люди ж…»

Господь, надихаючи лірників,  плаче…

*  *  *

Я знаю свій фатум: народжені в серпні –

в любові безжальні, в мистецтві нестерпні,

бо чесно жадають і справжньо, і часто

ба, навіть не щастя, а левову частку,

(якщо вже виходять під зорі – «на лови»),

і дива, і правди, і діла, і слова.

То й квітам дарують снагу: «Роси нате!»

То ж геть їхні й змучені Росінанти,

неначе мальовані «від руки»…

Давно їх цураються вітряки…

Самі вітряками й стають «донкіхоти»,

допоки не списані до піхоти –

іще на коні, а не під конем…

Я знаю: ми швидко тому і минем –

майнем в контражурі гарячого обрію.

Ми хочемо слави, як істини доброї,

як волі, як усмішки Дульцінеї.

Тому-то і платимо щедро за неї –

життям, не встигаючи досівати,

буттям, не встигаючи доспівати…

Судьбо, «не встигаючи бути і жити»,

якщо почала, так мені і скажи ти!

Я знаю свій фатум: «Народжені в серпні,

живуть і кохають, неначе безсмертні…»

КРІЗЬ ТЕРНИ – ДО ЗІРОК!

А думалось, сину, що легко літати,

коли я у юності в небо злітав.

Все важче мене вже тримати літам,

бач, стало, хоча і навчився багато…

Здавалось би, мав я уже й осягнути

принаймні хоч те, як не бути Ікаром.

Та й в зорях нелегко тяжкої минути,

бо й зорі в негоду ховаються в хмари.

Так, можна хоч Богом себе уявляти

і «високо вельми в житті цім нестися»,

але зрозумієш, що значить «імла» ти,

тоді сам-один там, де хоч покотися –

такі залягають пустеля і тиша…

Тож, майже здолавши буття свого відстань,

радію із того, що в мене є ти ще,

і в тебе сьогодні День Яви У Світ Цей.

Я вчора віддав уже ангелам крила,

хоч міг би ще пару крутнуть піруетів,

бо вчора й жура мене мудра зустріла

як всіх посивілих від неба поетів.

Тепер там вільніше вітри твої мчаться.

Лети! Поки вись іще зоряно-синя!

А я осягатиму батьківське щастя –

буттям милуватись й молитись за сина…

*  *  *

Ти, Боже, виявляється, романтик:

роздмухав Кущ Вогненний в злі пітьми

І правила нудних людських граматик

змінив на наголошені громи.

Німб місяця навісив над тополю,

помазавши лелек у ангели,

(хоча вони в бутті нудьги і болю

й так носіями доброго були,

додаючи мороки на дозвіллі

в сумні міста на березі Біди,

в яких осатанілі «люди білі»

спішили невідомо і куди).

І що тепер? Яке нам з того щастя?

Чи ж мертвими лишатися в миру?

Ні! До лелек податись на причастя,

замість «ходити в храми на журу!

Птахи у Небо вірять не «для тонусу»,

отож, не перетворять світ на хлів –

від Слова не відмовляться й від Томосу,

які «ніззя намазати на хліб».

І я колись-то крила теж праг мати,

та розгубив ту «блаж» не знати де й…

Ти, Боже, виявляється, прагматик,

коли дива стосуються людей.

В ДЕНЬ МАТЕРІ…

Свята неділя чи свята субота –

не віри чин їй – жарт «забави для»…

На жаль, така у матері робота –

буть матір’ю, хоч западись земля,

хоч небо упади на грішну землю,

хоч сонце запали усі моря…

Я необ’ємного також, ні, не об’ємлю,

як те уміла матінка моя.

Колись вмістити й храми на обрусі

вона змогла, розглаивши краї…

Півсвіту було видно з рук матусі…

Рай починався теж од ніг її…

Тепер уже й пішла в Рай споришами,

помежи мальв, під райдуг первоцвіт.

Ніколи більше не побачу мами,

та вічно пам’ятатиму завіт:

«Що б не далось – поразка, зрада, пута

чи смертний шлях – не переймайся цим!

Ти можеш все, розгромлений, забути,

лише не те – чий ти любимий син».

Сьогодні обрій дихає бідою…

Але вітри даремно виють злі, –

син матері своєї золотої,

Я Є І БУДУ НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ!

ВАЖКЕ ПОВЕРНЕННЯ

Схоже, рідне-своє я беріг погано,

надихаючись тирлищем див і діл…

Десь мене виглядають мій кінь і Кохана.

Десь чекає з останнього Вічний Дід.

Вже давненько й стоять у світів на розі…

А я там ще марнуюся (справи – швах!),

де ідеш по глевкій і пливкій дорозі –

наче тягнеш дорогу на підошвах.

Де та Бездна безкрая, того й не знаю –

недалеко й не близько – в краю пропаж.

Може, то вже й не водорість із Дунаю

так реально насправді кривавить Сиваш

(завезли би щось путнє, вернувшись, предки

із Добруджі у Таврію цю гірку)?

Ген, волошки, бач, стелять сумну веретку

у ярку на чиємусь гробку…

Та Кохана всміхається лагідно: «Скоро вже!»

Коник обрій копитом до себе гребе!

Вічний Дід матюкається: «Мудрий Стороже!

Де у ляда судьбина колотить тебе?!»

І… я знов проявлюсь іще з туману!

На сім бід злих у мене один одвіт:

«Десь мене виглядають мій кінь і Кохана.

Десь чекає з останнього Вічний Дід».

*  *  *

Ми думаємо, що у нас іще є час,

а часу у нас уже немає.

Нічого нам обрій уже не намає,

яким «мов Мамай сотні раз  промчавсь»

(не той – наш козак, а могол жорстокий,

з яким в дружнім леті – уся Орда).

Черешні з минулого тягнуть соки…

А в ягодах видно, що то – не вода!

Ніхто і не каже уже: «Прощу…»

Нас знають, мов кіз на півбока луплених

чи заробітчан ніде не люблених,

за спиною котрі ховають пращу,

за пазухою котрі ховають камінь.

Сліпі нами обрані поводирі!

Здається, уже занімів і Канів…

Танцюють відьми на Чернечій горі…

А ми щоп’ять років себе зраджуємо,

«міняючи вектор виття на вітер»…

Злу волю не кропимо кров’ю вражою…

Церкви – без хрестів… Криниці – без відер…

Надія кривляється : «Щастя? Да щас…»

Самі гетьмани… Всяк живе як знає…

Ви думаєте, що на дурню є час?

ДІЙМО!  НАВІТЬ  І  ДУМАТИ  ЧАСУ  НЕМАЄ!

ВИЗНАННЯ  І  ОСВІДЧЕННЯ

Ви зійшлися в космічний огром   України

із усіх неможливих далек –

розтривожили спів, освятили гаї ним,

завели чорногузів-лелек,

мов курей (!), на самому капризному: «Хочу!»

Та й буття ж – забаганка жінок.

«Я хотіла, щоб світ чимось радував очі,

от і кинула в річку вінок…»

«Я хотіла, щоб серце моє не боліло –

з виріїв нагукала весну…»

«Я учора не знала, чого я хотіла –

ангелів запросила зі сну…»

«І до мене премудра приходила думка,

та її геть не думала я:

вишивала доньці кольорові ладунки

і намарила сину ім’я…»

«А у мене знайшлася намітка чудова –

я її й застелила на степ…»

Наречені невісти. Жалільниці-вдови.

Вам би подарувати усе б!

Але в мене є трохи любові й нічого, –

так «гординя» далася взнаки:

я ніколи з колін не звертаюсь й до Бога…

лиш до вас, мої любі жінки…

*  *  *

Хіба ми раніше були такими?

Дивився – не передивився б на нас колишніх…

Летіли цим Всесвітом сміло, та й кіньми,

та й коли радісно, та ще й коли сніг –

зорі, що сиплються, як на засів

чистого поля родючим сріблом.

Хто і коли прогугнявив: «Зась їм!»?

Де ми дивам не всміхнулись рідним?

Знаєте, я вас не знаю злими…

Я в вас не вірю як ви печальні!

Я – той орелик , що в небі – зліва

лине одчайно до вас… Хоча ні!

Я вже не лину – я вмерз у висі,

боячись виринути з минулого,

де ще такі аж пресвітлі ви всі!

Наші лелеки-хати майнули ген,

теж відлітаючи в синій вирій,

де наші панни і пані – р’яні,

де козаки – всіх ікон окраса,

де все ще істинне й не на грані,

де всі левкаси ще – Tabula rasa.

Та була раса ясна колись й ми –

всім перворідна, і первородна.

Вічний Годинник знов рипнув колісьми…

Чи не пора прокидатись, Народе, нам?!

*  *  *

Сонце зійшло, але вдарилось знову об дим

і об вогонь – об війну, якій краю не знаю…

Батьку сьогодні виповнилося б вісімдесят один…

А батька вже більше, як п’ять років немає…

Тоді ще майданилось, і люди були ще Людьми…

Тоді всі брати… ще живими… хилились над гробом…

Там сипались іскри під кайлами серед Зими…

І дехто зійшовся з колишніх «удягнених-в-робу»…

І трохи було тих, яким «подавай Україну»…

Й багато юрмилося тих, кому все «всьо равно»…

Я плакав… А вітер у серце стогнав мені: «Сину!

Ти чуєш?! Ти бачиш?! Тримаєш іще знамено?!

Часи нам далися – які, бач, даються й не часто…

Шляхами пройди ж… до кінця, до кінця (!), дорогими ти…

Такий наш народ, що за нього і душу закласти…

піти за Дунай… і вернутись з Дунаю… і гинути

ще п’ять поколінь… усім Родом… і майже дощенту…

Все варте всього – і краплини, й сльозини, й кровини!

Такої землі у світах і віднайдеш же де ще ти?»

Сьогодні ось вітер ізнов озивається: «Си-ину-у…»

Стою сам-один… Наді мною – нікого, крім Бога…

Своє по дещиці ізнову у серце збираю…

Все чую! Все бачу! Все знаю. Готовий до всього.

Не раб і не буду: рабів не пускають до раю.

МОЇЙ  УКРАЇНЦІ

Ось, ти стоїш, вагітна, гідна пісні,

там, де залюблено притихли й віщі віти…

Вдивляєшся у далеки зловісні,

долоні склавши на вагіті світу…

Я рук твоїх жадать не перестану,

хоч зранені й правиця, і лівиця

іще безчассям польового стану,

де топлять злючим кураєм кабицю.

Над ними плакати, їх, як дітей, жаліти,

на них молитися, коли заснуть ікони.

вони – то спомини з «не-бабиного» літа.

Їх й під тортурами не зраджу я ніколи!

Мої дві злякані пташини-перепілки

яким од болю і од зла сховатись ніде,

які вже літ і невідомо скільки

відводять від гнізда повзучі біди –

злетять… й знов припадають до планети…

ледь спурхнуть вдалину… і упадуть…

Прости за те бентежного мене ти,

що, часом, я і є – та смертна путь!

Всьому добру ти в цьому світі – мати.

Зі мною весь тебе віншує Рід!

Тобі і «подвигів» не треба учиняти:

кінь сам прийшов , бо хата не горить…

НЕ  ПРОВОДЖАЙ  МЕНЕ

Не проводжай мене, моя трояндо,

закутавшись у шелесткі  дощі:

там, тихо лише мріялось про Яв де,

мене уже не буде «ні душі».

Тебе любив – од квітки до листочка –

й найтонший корінець, й найменший шип.

Повернення вже проминулась точка…

Якби ж ми разом в невідоме йшли б,

нам не було б ні згину, ні упину!

А так між нас – негода і стіна,

й та перша б’є вітрами злими в спину,

й та друга – і міцна, і… не одна.

Не я тебе купляв за тридцять срібних.

Не я тебе в неволі злій садив.

Та я тобі там грунт з каміння згріб (зміг!),

жадаючи і в безпросвітті див.

Злі ні тобі і ні мені не раді:

ми в млі – чужі-чужинці без мети.

Тож ти мене не звинувачуй в зраді

й не проклинай мене хоча би ти!

Надії трохи нашим ще краям би,

і трохи би відсунути Межу…

Не проводжай мене, моя трояндо:

тепер – і слава Богу, що ходжу.

СОБОР СВЯТОГО ШТЕФАНА

При всій своїй зразковій готичності

Собор настільки схожий

на древню карстову печеру,

що навіть ікони і фрески

видаються в ньому петрогліфами,

а скульптури, колони та пілястри –

сталактитами і сталагнатами.

Лякають своєю вагою люстри.

І шибки дивних кольорових вітражів

у високих вікнах сяють недосяжно,

як зорі серед степу.

Зате під тиском арочних склепінь

одразу ж пригадуються всі гріхи –

всі до найменшого!

Хочеться відмолитися, як відмитися.

Молишся. Але навіть українська мова

звучить тут латиною!

Іще пригадується раптом,

що знав ти у дитинстві святого Стефана –

він був сільським юродивим

і пастухом, годував із рук птахів,

та й цигикав на саморобній скрипці…

Збираєш себе по атому і спішиш

під сонце – у своє золоте православ’я.

*  *  *

Хотілося б почути дихання,

а не хропіння і не гарчання.

Просто слухати і вникати.

А ви забули, що дихання –

вселенське есперанто,

мова «довавілонська-допотопна»?!

Хотілося б зрозуміти:

чому трикутники складаються в прямокутники,

прямокутники – лише в прямокутники,

а круги взагалі не складаються?

У чім тут фокус?

До речі, чому у слова «фокус»

два змістових навантаження?

Слово – химера… Одне з багатьох!

В нім – трохи схлипу,

трохи зітхання, трохи скавуління.

Слова-придихи… Слова-хрипи…

Слова-стогони… Слова-рики…

Хотілося б  почути спокійне дихання.

Хотілося б зрозуміти «геометричну ахінею».

Хотілося б показати і навести

Справжній фокус.

Хай… може у грудні, коли

ночі стануть довшими.

*  *  *

В далекій Індонезії

існує плем’я,

яке насправді

полюбляє печений

із землі хліб.

Вони не вбачають

у тому нічого дивного.

І вони отак ні в чому

не клянуться Землею.

Можливо, вони просто –

дивні «землеїди»,

що походять не від мавп,

а від дерев,

які навчилися ходити,

утікаючи від мавп,

що ніяк не хотіли

спускатися на землю?

Може, всі хороші люди –

з того племені,

а всі погані –

мавпи, які наздоганяють

дерева?

Чи не хочеться вам

земляного хліба?..

*  *  *

Ми – сад…

Ми – сад?

Ми – сад!

Не ліс, не гай,

не діброва,

не парк,

не джунглі,

не тайга,

А саме – сад!

Той-Хто-Створив-Нас

мав чудовий план,

розкреслюючи Всесвіт,

на чіткі ряди

квадратно-гніздових

порядків.

Проте, він не подумавши

оживив саджанці

власним духом.

І навіть останній пагінець

тепер почувається Богом,

піддаючись спокусі крикнути:

«Ми – сад!»

А ряди вже давно переплутано…

Ми – сад?

*  *  *

Стовбур цієї черешні

схожий на

оголену жінку.

Це диво створила

сама природа,

мабуть, для мене

сьогоднішнього.

Натруджений

і болящий

сиджу під кроною

Матері Дерев.

Кожна тріщинка

мого серця

співпадає

з тріщинами на її

дереворитній корі.

Вникаю у сенс спокою.

Вчуся просто жити.

І крапають ягоди

в очі мої –

ягоди чорні

й червоні.

Воскресаю.

Ні, народжуюся заново!

*  *  *

Сад тече у вікно

уперто,

невпинно.

Сад тече у вікно

запахом перестиглого

абрикосу,

смаком вогнистої

малини,

кольором рідної мальви.

Сад тече у вікно,

несучи з собою,

як ріка після

весіннього паводку,

загублені кимось

слова,

кинутий на роздоріжжі

«на відкуп гріхів»

дріб’язок грошей,

і сонячних зайчиків,

яких не зміг врятувати

мій сусід – Дід Мазай.

Сад тече крізь мою явність:

сад витікає крізь вікно

з протилежного причілка хати…

*  *  *

Я зачерпнув саду,

але він протік і у мене

між пальців –

важким задушливим

забуттям.

Отож,

можливо, сьогодні

я вперше зрозумів,

що таке «сон кромішній» –

це so called (так звана)

life story (житейська історія) –

вимір, у якому нема перемог і поразок,

а є лише місце,

де ти можеш до кінця

більш-менш успішно

тримати оборону,

маючи в обоймі останній патрон

і знаючи лише

двійко відгуків до паролів:

«How are you this morning?»

(«Як почуваєтесь цього ранку?»),

«Are you enjoying the view?»

(«Чудовий краєвид, чи не так?»).

Такі от games of chance (азартні ігри)…

*  *  *

Незвідане

ловить нас у свої тенета,

не питаючи згоди,

без благословення,

без прокляття –

просто і жорстоко.

Нас манять примари

величі і слави,

багатства і влади.

Наше нахабство

нуртує в жилах,

замість крові,

і, замість крові,

тече із наших

смертельних ран!

Рвучись у невідомість,

прорубуємо двері

у шедевральних фресках,

зневажаючи Бога

та геніальність художника…

А випавши з пробитої стіни,

ми раптом потрапляємо

на справжню Тайну Вечерю,

грішні і голі…

МОЇ  ПІСНІ

Мої пісні… Їх дарувала мати:

«Візьми останнє, синку, – на Початок!»

Тому їх легше прохрипіти, простогнати,

мов над Безоднею Страшною, – прокричати.

Мої пісні буденні, як… «на ось хліб!»

Я, мов свічки, лишав у Храмах їх,

хоча, так часто, сам ішов наосліп,

на звук – на плач, на слово і на сміх.

Мої пісні – Надії і Привіти,

Роса-між-рос або Трава-між-трав:

я, як татарин, просто дихав Світом –

жив просто і… що бачив, те й співав.

Їх уже й діти, взявшися за руки,

ячать, де вітер – від чубів і кіс!

Я їх лишав деревам, як зарубки,

щоб не блукать, вертаючись звідкільсь.

Те все дарма: не збурили «ідеї»,

не приманили зрадники у кров.

Я – плоть од плоті від землі цієї,

збирався часто йти, але не йшов.

Мої пісні – то сага про провину…

Надія – ось і все, що в мене є, –

на те, що ці карби згодяться й сину,

коли вертатиметься знову у своє.

ГІРСЬКОМУ  ПОТОКОВІ

Вже сивина осяває чуб…

Тільки ж здаватися ще не хочу:

шум твоїх вод так далеко чуть,

мій непоборний гірський поточе.

Що ти пророчиш? Аби ж знаття…

Тайн не розгадано сокровенних.

Так,  мов струмує кудись життя –

повз ойкумени мої, повз мене.

Скільки ж незвіданих ще світів?

Скільки ж неторканого ще неба?

Як я, поточе, колись хотів

бути у юності схожим на тебе!

Теж вирував. І гримів також.

Теж намагався підмити скелі.

Ти мені пам’яті не тривож:

наслідки повені – невеселі…

Доля, напевне, далась така,

котрій і Мрія – «погана звичка».

Що ж, я давно – степова «ріка»

(вичахла річечка невеличка).

Тихо течу собі крізь югу,

майже без виблиску і без голосу, –

ще намагаюсь нести снагу

спраглому дереву, спраглому колосу,

що, може, й дивом отут живі.

Так і служитиму й далі, сливе

птиці, гадюці, бджолі, траві:

я їм – надія і я їм – диво.

Що ж, мій поточе, течи-лети!

Ми нерозлучні з тобою поки:

навіть могутні такі, як ти,

річці найменшій – лише притоки.

Олжасу СУЛЕЙМАНОВУ

ХВИЛИНА МОВЧАННЯ НА КРАЮ СВІТУ

Я, недопалений у вогні

Храм без-дзвонний,

тужу над силу.

На мені

осіли тонни

попелу й пилу.

Мені якби ще

поменше ран

і менші пута.

Я – може, й більше,

аніж Храм:

просто забутий.

Я знов шукаю своє ім’я.

Та й тут лиш – гасла повчальні…

карби… міти…

«Сіра людино, це твоя

хвилина мовчання

на краю світу!» –

бачу

петрогліфів мурашник

на Думній Скелі.

Вітер прах істин повз мете…

Плачу.

Мені страшно.

Налягають думки невеселі

про те,

що висями не крилатими

в млі тимчасовості

я плутав слід –

що все, як дрантя, перелатано

про мене в «Повісті

временних літ» ,

що «Слово о полку Ігоревім» –

«новодєл» списаний

у ще булгарських болгар

вихрестами-кипчаками

на палімпсесті вигорілім,

що украли в нас душу – Пісню Нив,

що «Переяславська рада» – бруд, нагар

чужої «історії», купча й камінь

за пазухою  лукавого «братця»,

якому все – трин-трава.

Ген у того «братця» виглядає ратиця

зі «спустя рукава»…

А небеса на краю світу – криваві!

Та хочеться бути, бо

«Salus populi suprema lex» –

«Спасіння народу – найвищий закон»,

а я ж – народ по страшній розправі.

Мовчи, тривого! Мовчи, журбо!

Це лише так… покаянний текст

що намироточив у душу з ікон

козацьких церков осліплих

у каховськім болоті,

у чигиринськім плачу,

у батуринськім стогоні.

Бог тутка плаче також: «Ось – хліб лих

з крові і плоті,

з брехні «я речу»,

з «Богові – частки Богові»,

з єресі про Рай та Ірій,

з віри углиблої в пітьму!»

Шепочу: «Досить…

Хочу знати на все одвіти…

Я – НЕ СІРИЙ!

Я й Українець тому,

що буття моє досі –

хвилина мовчання на краю світу

в глибинах золота…»

Вовком з примовки і самоти

вию –давлюся чорною ніччю,

тону у ній, як в мальвазії

(за відсутності Ріки).

І з-під серпа та молота

пробую марно перетягти

стовпчики пограничні

з Європи в Азію

(чи… може… навпаки?),

де, здається, ще всі – пророки,

бо й досі ніби мислять

і мислять неначе й нині.

Роса русява

спада на «винних»…

Шепоче лагідно світу край:

«Багряним оком
проявився місяць
і на мокрім камінні
відбилося сяйво,
і в пальмах виник
пташиний грай…»

*  *  *

Над квіткою задумливо схилюсь,

що між руїн палає тут одна.

Здавалося б, і не моя вина

в її самотності, а сумно так чомусь…

Ізнов сюди я не доніс води,

розхлюпавши у безкраях снагу.

І віру розгубив десь на бігу.

А зачерпнув у прірвах лиш біди.

Мені давно нічого не болить –

все відболіло страшно і до тла.

Приляжу… Квітка кинута чола

торкнеться, оживаючи на мить.

І я на мить для неї оживу.

І ми на мить згадаємо старе.

А далі? Ні, ніхто з нас не помре!

Утанемо у іпостась нову –

у даль, у шир, у синь височини,

у сни синів і донечок пісні.

А оживати будем навесні.

Приляжу… дочекатися весни…

Олег Гончаренко