«Люди та дерева – різні, як і хмари, зорі, небо…»

«Турбот і мрій відкритий кошик тримати й піднести вгору завжди звичайно допоможе той, хто цінує, той, хто поруч…»

Кошовець Павло Володимирович народився 9 травня 1974 року в місті Щорс (нині Сновськ), на Чернігівщині, в сім’ї вчительки музики та інженера-нормувальника. Він – професійний музикант, закінчив Чернігівське музичне училище та Донецьку державну консерваторію. Автор трьох поетичних збірок: «Бурштинові чотки миттєвостей», «Струни, що дзвенять у горлі» і «Штопаючи очі коханням». Лауреат обласного літконкурсу «Золоте перо».

Квітнева мить

погляд мріями туманить,

спокій і тепло – принада,

шепотом хвилин жаданих –

поспіх зараз – наче вада;

тінь акації вразливо

на руці малює струни,

дотик вітерця примхливий,

мов коханої цілунок;

сонце небокрай притисло

помаранчевим відтінком,

а на гілці, мов намисто,

молоді бруньки, як дітки;

сизий голуб ловить промінь,

гріє пір’ячко невпинно,

гомін тисячі симфоній

у повітрі м’яко лине;

аромат цілющий – зрання,

джміль цілує диво-квіти,

і одне лише бажання:

назавжди тут розчинитись.

Троянда

струнка і чарівна, мов леді,

бо справжній еталон краси;

даруємо ми їй сонети,

вона ж нам – ранок із роси.

від неї наче линуть струми –

тонкі, чарівні, ніби маг,

найкращі за усі парфуми, –

у квітки – завжди гарний смак.

неввічливих вона не любить –

у неї теж душа болить!

але обіймеш, приголубиш,

аж зашаріється умить.

і ось у імпозантній вазі

стоїть – тендітна, наче час,

та дні минають, і наразі

прекрасний цвіт прив’яв, пригас.

бо промені крізь скло не втішать,

не зцілять і не вбережуть;

і тиша вже не заколише,

і це повітря – наче ртуть…

бо їй таки не треба в клітку:

на волі – райські почуття;

бо кожна квітка – справжня жінка,

кохання – то її життя.

Відстань

явища, бажання, люди… –

навкруги до всього – відстань!

можна легко це збагнути,

поруч – і брудне, і чисте;

люди та дерева – різні,

як і хмари, зорі, небо…

думаєш, ти – поруч, звісно,

бо в ілюзії – потреба;

між краплинами є відстань –

хоч в очах чи річці тануть,

вітер обіймає листя,

адже щезне на світанку;

і хвилини – наче сестри,

в кожної є власна доля,

як і голоси – в оркестрі,

бо один – лиш пух тополі…

відстань – кілометри, метри,

час в долонях – теж вразливий;

є слова – скарби і нетрі,

тиша – недовіра й диво!

може, ліжко, дах і спільні –

начебто синиця в жмені,

як і час, що ніби глина,

бо бувають дні злиденні;

ось думки – вино ігристе,

легко втратити цнотливість…

будь-яку здолати відстань

при бажані все ж можливо.

Український сад

пакує квітень речі у дорогу –

ходу вже травня чути на порозі,

й дерева чепуритись мають змогу,

і сад – мов подіум, у чарівній облозі.

сестричок-вишень білі оченята –

такі, водночас, пустотливо скромні,

незаймані, принадливі дівчата,

що граються безжурно на осонні.

шановна, літня і велична груша

веде себе завжди, немов матрона, –

її гілля не кожен вітер зрушить,

навколо контролює все невтомно.

і абрикос легенько, самотужки

квітки рожеві прагне колисати;

блакитне небо вкриє капелюшком,

а сонечко – м’яке, неначе м’ята.

чудовий персик – то сама цнотливість,

південний стиль – божественні принади!

а стовбур – і тонкий, і чорнобривий, –

хвалити-веселити не завадить.

прекрасний – рідний цвіт наш яблуневий,

затишний і по-справжньому домашній,

бо яблуня – то наша королева:

така спокійна, горда і поважна.

гостинний сад, найліпший, український,

зворушливо щасливий, наче діти,

жадає одного лише від близьких:

любити.

Доторкнутись

креслення долоні – наче птах:

крила б’ються так несамовито –

відчайдушність і надія, страх

вниз зірватись і умить розбитись…

погляду замріяний узор

серце, наче хміль, іще туманить,

і блакить очей, небес повтор,

ніби шоколад, незримо тане.

в скромних буднях безпорадних слів

десь ламка, крихка сховалась тиша,

клятий голос всі мости спалив,

втім, лише мовчання – найщиріше!

і (о, чудо) – відповіді мить…

випадковість, мабуть, це напевно?

кров у скроні знову б’є, дзвенить,

пальці – вже у пошуках натхнення.

Матуся

у високості птах той день малює,

блакить зі сріблом – з болем в унісон,

скорботний вітерець хвилює тую,

і проситься у душу, наче сон.

яскраві квіти – данина і морок,

думки – як море: випити й нема…

життя, несправедливість, радість, горе… –

простої відповіді, мов зими, – катма.

якби ж вернутись навіть на хвилину,

в минуле кольорове увійти, –

я зміг би стати, мамо, кращим сином,

заповнив би тобою всі світи!

як гірко ж так на твій портрет дивитись,

без жодної надії на тепло…

і тільки вітер все колише квіти,

й моїх очей ламає ніжне скло.

Бажання

турбот і мрій відкритий кошик

утримати й піднести вгору

завжди звичайно допоможе

той, хто цінує, той, хто поруч.

обіймів теплих справжнє коло,

долоні на чолі, як обруч,

і слів чарівних колискову

тобі дарує той, хто поруч.

ідеться легко, урочисто, –

підтримки відчуття, опора;

і сонце сяє, небо – чисте,

бо це малює той, хто поруч.

заповнить посмішкою вкотре

подвір’я ваше й дім просторий,

загоїть жартом сум, непотріб, –

осяє будні той, хто поруч.

несе з собою гарний настрій

сьогодні, завтра, навіть вчора;

прелюдія до світла й щастя –

джерельце тихе, – той, хто поруч.

хто змістом, пам’яттю наповнить

день швидкоплинний, ніч прозору,

дарує погляди, мов грона,

і поцілунки – той, хто поруч.

Ясен

немов вода ллє мерехтливий світ,

митець неначе бавиться із тінню,

шепочуть крони – і легкі, й живі,

а барви контрастують з небом синім.

задумливо, замріяно стоїть,

розкинувши гілля, величний ясен, –

змужнів давно, бо вистачає літ,

йому від долі нікуди ховатись.

притулок дасть у надважку жару,

від холоду чи поглядів укриє, –

не треба навіть простягати рук,

він неодмінно здійснить вашу мрію.

ні – лицемірству, а свободі – стяг,

фальшиві маски ясеню не личать;

життя його – це щирість в почуттях,

як пісні – про журбу, кохання й вічність.

Колискова

гойдає місяченько тихо зорі,

такі близькі, незримі, неозорі…

ласкава нічка – пресолодке чудо,

ти спи, серденько, поруч я побуду.

поправлю ковдру – ніжно знов на ніжках,

неначе з пір’ячка, тобі створили ліжко,

замріяно вуркоче кіт, мов Будда…

спи, моє сонце, поруч я побуду.

не потривожить вітерець фіранку,

щоб сни чудові снилися до ранку;

у далеч мирно відлітає смуток,

спи, ластів’ятко, поруч я побуду.

рукою легко лиш торкнуся скроні,

клубочок цей – мов котик на осонні;

та голос мій – все далі, вже й не чути…

спи, моє щастя, поруч я побуду.

думки розтануть миттю прохолодні,

і смуток зникне в зорянім полоні;

я прожену бабая і простуду,

спи, моя радість, поруч я побуду.

ти пам’ятай, що я – завжди з тобою,

хай стежка рівно стелеться, з любов’ю;

хай навкруги – лише хороші люди!

спи, моя доле, поруч я побуду.

я розум віддаю тобі і серце –

хай будуть незамуленим джерельцем;

душа хай розпросториться, розкута!

спи, дитинча, а поруч я побуду.

Вечір

думати про тебе –

ні, не заважають

тиша, радість, смуток

і життя скрижалі,

ні бурхливий чайник,

флегма телевізор,

ні дворняга грізна,

що скавчить поблизу,

дії і турботи,

гроші, комуналка,

дощ чи сонця промінь,

вітер – стрімко палкий,

росяне віконце

чи похмура стеля,

мовчазний диванчик,

шафа, наче скеля…

втомленість, напруга

і важкі повіки

думи не порушать,

бо ти – ні, не зникнеш;

ти – в моєму серці,

ти – в очах, долонях,

крихкими вустами

обіймаєш скроні;

просто ти сховалась:

може, у кишені, –

в хованку гуляєш –

тільки де лишень я?

все – немов повітря,

все це – як потреба:

тихо і мрійливо

думати про тебе.

Хочу

я хочу, щоб світанок був привітним,

і сонечко всміхалося чудово;

щоб за вікном цвіли прекрасні квіти,

і затишно було, чарівно вдома.

щоб зорі мріяли Чумацьким шляхом ясно,

слова любові в тиші зазвучали;

щоб перехожі променились щастям

і якомога менше сумували.

щоб жив по-божому – порядно, благородно,

не кривдив і не зраджував нікого;

і щоб дівчата (вічно мила мода!)

розкішні коси заплітали знову.

здоров’я – всім: здолати тінь недуги,

ділилися не злом, а теплотою;

надійних друзів, найщиріших в світі,

щоб на землі не стало лютих воєн…

щоб сумніви зникали, мов хмаринки,

як вишитий рушник, стелилась доля;

і поруч ти – найкраща в світі жінка,

і з нами – Божа ласка, казка й воля!

Ніжність

спокій-рівновага на чолі,

як ваги – що може ліпше бути?!

несподіванок і вражень млин

борошном у сні наповнить груди.

як поля безкраї – почуття,

і такі високі, чисті зорі!

а до них, мов журавлі, летять

враз думки – незримо неозорі.

радісний вогонь запалить кров,

і від п’ят до серця – тепла хвиля!

зробиш перший та солодкий крок

у жаданий, дивовижний вирій…

хмарку в небі погляд прожене,

і долонь здіймуться чудо-крила,

розтопивши коло крижане,

подихом ласкаво вільним, милим.

ні пітьми, ні сумнівів нема,

тільки вдячність щедро плеще в руки;

й пам’ять не скидається у снах

болями можливої розлуки…

ніжність – це коли не треба слів,

і вагань жаских упали ґрати;

ніжність – це коли немає сліз,

й хочеться від щастя аж заплакать!

Троянда ружа

голка слів зшиває простір

краплями сльозинки й смутку,

розпачу в руці ніж гострий

свічку серця ріже хутко.

криком чайки рветься обрій,

дзеркало малює тінню,

біль у грудях тисне, вторить,

як м’яка в долоні глина.

ноги – мов бетонні плити,

очі долу лиш прикуті, –

сил забракло просто жити,

бо, неначе вир, – майбутнє.

кальку щастя як забути?

може, допоможе злива?

тільки пам’ять – вічні пути,

прикре слово – «неможливо».

небеса тихенько плачуть:

«прощавай, самотній друже»;

«тебе більше не побачу…» –

на вустах троянди ружі.

Дорога

кардіограма кілометрів –

тату життя б’є серце наскрізь;

душа повітря – стислі нетрі,

обличчя – суміш крику й маски.

дерев, мов естафета, – віти,

бо гострий, не м’який ніж часу;

як масло ріже віку сіті,

йому не можна дати впасти!

адреналін лоскоче струмом,

коктейлем холоду і жару;

і вмить навалюються думи,

немов борги, – жаским ударом.

немає вже сьогодні, завтра –

є лише ніч, і тільки зараз…

ще більша швидкість, в горлі – мантра

того упертюха Ікара.

примхливого прицілу – фари,

та темряви – прудкі статуї…

а шлях наліт знімає хмарний,

та посмішку вуста малюють.

Можливо

можливо, руки мої – мов лахи,

і втримати дощ не подужать;

можливо, очі – неба клаптик,

то й розчиняються в калюжі.

можливо, ніс – не прямокутник,

до геометрії далекий;

можливо, до щоки прикута

нав’язлива та вірна спека.

можливо, посмішка сховалась

в тій лінії, де стислись губи;

можливо, обрис вух невдалий –

то й що? – їх сонце приголубить.

можливо, житнє це волосся –

ламке і стигле, мов дитяче;

можливо, ножиць брови про

весь час з повіками їх бачиш.

можливо, думка – мов пекарня:

вже підгоріло щось із ночі…

можливо, і не дуже гарний,

але тебе кохати хочу.

можливо, мозок – як вбиральня

чи келія одноосібна;

можливо, я не ідеальний,

та дуже ти мені потрібна!

Павло Кошовець, м.Чернігів