На шляху до національного прозріння тисячоліттями стоять можновладні міжусобиці
Останнім часом модними стають дослідження родоводів елітарних верств населення, спадкоємці яких прагнуть залишити друковану пам’ять про пращурів, котрі завдяки багатству, здібностям, знанням мали економічну та політичну владу над соціальними інститутами й окремими людьми.
Нинішнє покоління добивається в незалежній українській державі реабілітації давніх родичів, на яких більшовики свого часу приліпили страшне тавро: «ворог народу». Документально виправдавши представників давнього елітарного роду, спадкоємці прагнуть офіційно оформити свою приналежність до дворянства – іншого елітарного, тепер модного титулу, що в СРСР вважалися ворожими аж до найстрашнішого криміналу. На державному рівні дворянські титули не присвоюються, але збереглися спеціальні об’єднання.
З одним таким фундаментальним дослідженням елітарних верств населення ознайомився недавно у виданні під назвою «Шляхетсько-козацький та дворянський рід Ковтуновичів», автори – А.В. Морозова, О.Ф. Ващенко, які підкреслили: історія родини через історію країни.
Мету історичного дослідження пояснили словами видатного українського філософа Григорія Сковороди: «Пізнай свій край ….себе, свій рід, свій нарід, свою землю – і ти побачиш свій шлях у життя».
У цьому родинному дослідженні «червоною» ниткою проходять й історичні причини досі неналежного прозріння нації. От тільки ті причини випливають чомусь стосовно того часу української історії, в якому визначне місце займає, за оцінкою авторів дослідження, шляхта і козацтво. Водночас на задній план древньої історії відсунуті причини, скажімо, знищення Чернігово-Сіверського князівства, процес формування якого завершився за князя Ярослава Мудрого і його сина Святослава, і стало однією з найбільших держав Східної Європи. Але запопадливість наступних князів перед степовиками, зокрема половцями, у ХII-ХIII ст. обернулася катастрофою від степової Орди хана Батия. Йому почали покірно служити й місцеві князі. Ці факти мають місце і в родовому дослідженні, але згадані статистично: «Влада в руках шляхти та верховенства князів… Під час Смоленської війни (1632-34 рр.) між Річчю Посполитою та Московською державою Чернігово-Сіверщина зазнала жахливих спустошень (Батурин, Ромни, Борзна, Мена), взято в облогу Чернігів, що був на чолі 15 воєводств Речі Посполитої. Служив у польської шляхти і Адам Кисіль, королівський ротмістр, дипломат, котрий представляв інтереси Польщі в суперечках із Москвою за Чернігово-Сіверщину. Написав він і про тодішнє українське козацтво, що в українській історії «займало визначне місце»: «… гарна та громада людей і дух її сильний – якби все це було проти ворога святого Христа, а не проти Короля Речі Посполитої та Вітчизни своєї». Засуджував Адам Кисіль об’єднання козаків із татарами, які були мусульманами й боролися проти християн.
Наведені в родинному дослідженні факти ХII-ХVII століть, але скільки разів повторилися до наших днів, починаючи з «гуляння України по руках» князів Великого князівства Литовського, шляхтичів Речі Посполитої, князів Московської держави, німецьких шляхетських родів… Може, то і про нас написана, багато разів перевірена, народна мудрість: «Історія – найкращий учитель. Та їй не таланить на учнів»?
Хоча в дослідженнях шляхетсько-козацького роду Ковтуновичів зустрічаються й завзяті учні. На початку серпня 1648 року Чернігівський замок був захоплений шляхом зради, і козаки перебили 180 знатних шляхтичів, до 30 земських урядовців, ротмістрів і жовнірів. Місто перейшло під козацьку владу і стало центром козацького полку. Протягом 1648-49 рр. козаком міг стати будь-хто, треба було лише визнати козацьку владу і брати участь у військових діях. У книзі цитуються тогочасні дослідники Сосницького повіту: «… имея хлеба с избытком, достаточно рогатого скота, как равно вдоволь огородных овощей, живут богато и в изобилии».
На жаль, 23 червня 1812 року армія Наполеона переправилась через річку Неман. Чернігівська губернія не стала ареною воєнних дій, але населення збирало грошові пожертви, продовольство, одяг, взуття, записувалося добровольцями до земського ополчення. Більше 10 тисяч солдатів і офіцерів з України воювали з армією Наполеона.
Після війни невдовзі на Чернігівщині почала розвиватися переробна промисловість: гуральництво, цукроваріння, тютюнництво, виробництво будівельних матеріалів, дехто почав ходити на заробітки у сусідні південні губернії, де заробляли від 40 до 780 рублів за літо.
Активну роль у покращенні життя людей Чернігівщини відігравали й представники козацько-дворянського роду Ковтуновичів. Всі їхні сини вивчилися на офіцерів, адже тоді діти дворян, офіцерів і чиновників вступали в кадетський корпус у п’ятирічному віці, де навчалися протягом 15 років.
Сучасники, досліджуючи участь Ковтуновичів у позитивному процесі розвитку рідного краю, водночас висвітлили й причини, чому бідний люд повірив більшовикам, що гарно брехали, мовляв, прийшли до влади побудувати змореному царизмом народу комуністичний рай у Росії. Повірили цій брехні, бо ніхто не садовив простолюд на уроки історії. Та й уже зажерливі капіталісти, поміщики, дворяни, спадкоємна козацька й шляхетська верхівка не помічали великого майнового розшарування, при якому навіть медична допомога офіційно ділилася: «Лікар – для пана, а фельдшер – для мужика». Сільське населення майже не користувалося медичними послугами через «непомірну плату для лікування». Бо навіть послуги фельдшера сягали до одного рубля за день, а денна зарплата хворого – не більше 50 копійок. Тож і при холерних епідеміях (шість було в 1830-1925 рр.) вимирали передусім селяни й бідні городяни. Посилювався на простих людей гніт поміщиків та заводчан, титулованої еліти нації. Яке «визначне місце шляхти й козацтва» в захисті простолюду від «рідних» гнобителів? За історичними «визначальниками» й слід захолов, їхнє місце в історії зайняли інші «патріоти».
Некерованою ситуацією в імперії скористалися більшовики-ленінці, котрі в найбільшій у світі Російській імперії легко прийшли до влади, і з перших днів запровадили репресивну диктатуру, поділивши народ на пролетарів і ворожу еліту нації. Для управління пролетарями написали свою історію й ідеологію, щоб задурити народу голову комуністичним раєм на землі. Хоча відомий французький історик П. Нора написав, коли його країна ще гралася в революцію: «Історія не повинна бути слугою політичної кон’юнктури, її не можна писати під диктовку. У вільній державі не одна політична сила не вправі присвоїти собі право встановлювати історичну істину і обмежувати свободу дослідника під загрозою покарання».
Звісно, це вчення не для більшовиків, при їхньому режимі говорити правду боялися навіть пошепки. Стосовно ж «героїчної» боротьби численних українських отаманів за самостійність Неньки правду написав тоді «народник» Є. Маланюк: «На зламі віків, коли у вихорі революцій народжувалися молоді національні держави, коли поляки здобули Польщу, фіни – Фінляндію, мадяри – Угорщину, а українці отримали соціалізм». Ще й з страшними наслідками: громадянською війною, голодоморами, сталінськими репресіями, півторамільйонними доносами один на одного, що стало на перешкоді національного прозріння ще століття тому. Та й самі «просвітні народники» віддано доклали мозків і довгих язиків до вульгаризації українського патріотизму, що призводило до деградації національної свідомості. Придумували паскудні стереотипи і на творчість Тараса Шевченка, висміюючи його як «кожушаного поета – співця жіночої недолі». Але не бралися за дослідження справжніх причин ними ж озвученого: одержаного українцями соціалізму. Не бажали визнати й свою вину.
Не визнають вини на історичному шляху розбудови незалежної держави й сучасні спадкоємці еліти нації (шляхти й козацтва), що займали свого часу визначальні місця в українській історії. Та й жодна владна команда, яка була при владі протягом останніх ста років, не визнавала й не визнає своєї вини за ту долю України, яку передбачав, застерігав і засуджував Великий пророк Тарас Шевченко.
Спадкоємці як елітної нації, так і «червоних» пролетарів не признаються на люди, що то їхні пращури підтримували жовтневий переворот і довели багатющу імперію до голоду 1921-22 рр., а раніше, 27 січня 1918 року, делегація УНР підписала у Брест-Литовську ганебний мир, щоб зберегти владу, але не втримала. А хто у березні 1922 року кинувся за декретом Леніна відбирати в церквах цінності «с самой бешеной и беспощадной енергиєй»? Хто насправді відбирав останній шматочок хліба в українських селян в 30-ті роки, а хто рятував людей від голоду?..
Взагалі-то, до пращурів еліти нації й більшовицьких пролетарських активістів історія тримає багато запитань, на які жодна незалежна владна команда не дала справжньої відповіді, не назвала реальних винних, як і реальних рятівників українського люду від голоду і репресій. Не менше таких запитань і до лідерів незалежної України, починаючи з 1991 року. Вони не родилися патріотичними демократами, вони в них перефарбувалися, і за 32 роки Незалежності – далеко не в одну політичну фарбу, для якої кожного разу придумують нові брехливі обіцянки.
Є запитання і до одноразового простолюдного електорату, поставлене свого часу нині покійним Борисом Олійником: «І взагалі: якби не було рабів, цікаво, чи з’явилися б тирани?» Замість відповіді і на це запитання шукаємо винних теж десь за кордоном.
Свого часу полковник Армії УНР Яків Гальчевський написав: «Войовничі мужі перш за все шукають чужої сили, чужого захисту». Але Україна давно вже вирвалася з описаного Тарасом Шевченком стану бідної вдови, і армію має європейського рівня, якщо не найсильнішу. То чому навіть у воєнний час не відчувається давно бажаного національного прозріння? Чому увесь демократичний світ показує нам пальцем на корупцію, розкрадання народних і партнерських мільярдів та гуманітарки, недостатнє управління економікою і соціалкою, на можновладні міжусобиці, паскудну міжпартійну гризню?.. І не тільки закордон, а й вітчизняні ЗМІ періодично пишуть про ці ганебні недоліки, є й певні результати в боротьбі з ними, але, мабуть, ще недостатні. А український простолюд з першого дня повномасштабного вторгнення російської навали заспівав: «У лютому, не забутому, вся країна натяглась, як струна. І піднялася з Богом в серці за своє. І відразу об’єдналась, і відразу люто б’є».
Численні партнери з усього світу дають високу оцінку українським відважним захисникам. А послухаймо самих воїнів, що вони думають і відверто говорять про названу вище ганьбу. Невже після перемоги саме їм, виснаженим війною, доведеться і в тилу наводити лад? Нарешті прозріймо, якщо не до кінця на національному рівні, так хоча б почнімо із суспільного життя!!!
Не піддаваймося на заклики продажних фарбовано-перефарбованих «патріотичних» ідіотів, що сидять на теплих диванах і зіштовхують українців лобами, як це робили свого часу їхні пращури – продажні слуги князів, поміщиків, ленінських-сталінських більшовиків, іншої зажерливої знаті. А прислужливий дурень, як гласить народна мудрість, небезпечніший за ворога. Тож і зараз таким прислугам потрібна не перемога над Росією, їх непокоїть те, чому ще не всі міста і села розбиті окупантами, і вітчизняна економіка продовжує працювати на допомогу ЗСУ. Стосовно ж нерозбитої Бобровиці відверто зляться з піною на губах. І жодного запитання від спецслужб: кому служать такі прислужливі «патріоти»? То давайте хоча б громадами їх прозрівати, пояснювати, що продажність назавжди хоронить совість. А як без неї жити, дітей виховувати, Вітчизну, національне суспільство поважати й любити, розбудовувати й охороняти від ворогів?
Григорій Войток
