Наша Конституція: витоки державотворення
28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України.
21 рік тому Україна отримала першу Конституцію вільної і незалежної держави. Вона постала не на порожньому місці. Біля її витоків – «Руська правда», «Литовські статути», акти періоду Гетьманщини («Березневі статті» тощо) – конституційні акти, що ставили Україну в один ряд з іншими європейськими країнами. Особливе місце в цьому переліку займає Конституція Пилипа Орлика 1710 року – документ, який набагато випередив свій час і став великим кроком вперед на шляху до побудови справді демократичної держави.
У період Української революції 1917-1921 рр. конституційний процес розпочався відразу після проголошення Першого універсалу. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки. УНР проголошувалася суверенною державою, «самостійною і ні від кого незалежною».
На жаль, державотворчі процеси були нагло припинені тривалою окупацією українських земель східним сусідом. Абсолютна монархія Російської імперії взагалі не потребувала будь-яких конституцій. Натомість Радянський Союз, де авторитаризм і тоталітаризм досягли крайньої стадії, навпаки, за кілька десятиліть наплодив таку кількість основних законів, якої для цивілізованих країн вистачило б на тисячоліття. Втім, всі вони лише декларували певний набір демократичних цінностей, за ширмою яких поставала нова імперія, набагато страшніша за всі попередні.
Першу радянську Конституцію України прийняли на диво оперативно – вже в березні 1919 р. Її зкалькували з Конституції Російської Федерації, прийнятої роком раніше, а офіційний проект та остаточна редакція написані російською мовою. Світле майбутнє мала уособлювати диктатура пролетаріату і повна солідарність з іншими радянськими республіками задля «спільної боротьби за торжество світової комуністичної революції». Сьогодні окреслений ідеал видається занадто зловіщим…
Нова більшовицька конституція «ощасливила» людство всього за кілька років. У грудні 1922 р. утворився Радянський Союз. А оскільки це була подія «величезного історичного значення», то, зрозуміло, виникла потреба у зміні основного закону. В СРСР Конституцію прийняли в 1924-му, тоді як українці на перших порах обходилися лише корективами до діючої Конституції. Однак хіба можна було стояти осторонь, коли «утворення СРСР відкрило великі можливості для розвитку державності, економіки і культури України в сім’ї братніх республік, знаменувало торжество ленінської ідеології»? Тож у 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд рад таки оформив нову конституцію УСРР.
Поки українці скрізь призму колективізації, розкуркулення та Голодомору-геноциду на практиці знайомилися з «розвитком економіки» і тріумфом радянської демократії, в Кремлі не сиділи склавши руки. Геній всіх часів і народів, як тоді «сором’язливо» йменували Й. Сталіна, вирішив, що настала необхідність відреагувати на ще одну подію «величезного історичного значення» – побудову соціалізму в СРСР. І в грудні 1936-го постала нова, так звана «сталінська», Конституція СРСР. Прийняли її одностайно, тим самим законодавчо закріпивши перемогу соціалізму.
Конституція справді містила ряд демократичних новацій (щоправда, суто демагогічних): загальне, рівне і пряме виборче право; таємне голосування; право на працю і відпочинок, матеріальне забезпечення у старості; навіть свобода совісті, слова, друку, зборів і мітингів.
Вона була настільки бездоганна і прекрасна, що правити її було б повним кощунством. Відтак українські лідери повністю повторили всі основні положення союзного документу, нічого не вигадуючи, і вже в січні 1937 р., на диво оперативно, ухвалили нову Конституцію Української РСР. Яка максимально зменшувала повноваження республіканських органів та зводила до мінімуму кількість республіканських наркоматів (тобто міністерств). Натомість «все прогресивне людство» мало змогу порадіти за українців, чиї «великі соціалістичні завоювання» були закріплені законодавчо. Країни західного світу безнадійно застрягли в лабетах капіталізму, тоді як в радянській Україні не тільки завершували побудову соціалізму, але й відкривався шлях «поступового переходу до будівництва комунізму». Чи не найпершим кроком такого «будівництва» став «великий терор» 1937-1938 рр.
Ілюзії розвіялися за якихось два десятиліття. Доповідь Микити Хрущова на ХХ з’їзді КПРС і словосполучення «культ особи» явно вказували на недосконалість дітища Сталіна. Відтак на горизонті відкривалися нові обрії ідеального суспільства. Не відразу, але поступово мудрі партійні керманичі розгледіли десь далеко поза хмарами нові демократичні стандарти, недосяжні іншій частині людства (куди їм, невдахам, без марксистсько-ленінського дороговказу), і спочатку в СРСР (жовтень 1977-го), а там і в Україні нарешті винайшли рецепт суспільного ідеалу, оформленого в конституції Української РСР 20 квітня 1978 р.
Тут тобі і суверенна республіка, і право виходу з СРСР (однак будь-які дії в цьому напрямку майже автоматично кваліфікувалися як зрада Батьківщини – найбільш тяжкий злочин того часу). І «вся влада в Україні належить народові». Апофеозом «радянської демократії» стала шоста стаття Конституції, яка закріплювала монополію комуністичної партії. Багатопартійність у радянській державі до демократичних чеснот аж ніяк не належала.
Крах радянської імперії став крахом і основного закону, який, попри всі гучні епітети, узаконював тоталітаризм і був непридатним для побудови правового, демократичного суспільства. Процес творення нової Конституції розпочався із прийняттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 р.
Справу прискорив розпад СРСР у 1991-му. Декларація про державний суверенітет змінилася Актом проголошення незалежності України, підтримку якому засвідчив всеукраїнський референдум. Більшість країн світу визнали Україну суверенною державою. Тож потреба в новому основному законі стала особливо нагальною. Однак протистояння між президентом та парламентом істотно затягнуло конституційний процес.
Конституційна комісія підготувала проект Конституції України, в 1992 р. відбулося його всенародне обговорення і 26 жовтня 1993-го він набув остаточного варіанту. А далі через політичні процеси справа забуксувала майже на рік. У листопаді 1994 р., після дострокових президентських і парламентських виборів, нові народні обранці створили ще одну Конституційну комісію. Черговою віхою стало 8 червня 1995-го – день підписання Конституційного Договору між президентом і Верховною Радою про організацію державної влади та місцевого самоврядування на період прийняття нової Конституції України.
Попри локальні успіхи, процес затягнувся до непристойності: Україна залишалася останньою із держав колишнього СРСР, яка не мала власної незалежної Конституції.
Ситуація загострилася наприкінці червня 1996-го. 26 червня Рада національної безпеки і Рада регіонів при Президентові України різко засудили будь-які зволікання з прийняттям Конституції. Президент тут же призначив референдум щодо прийняття Конституції на 25 вересня. А наступного дня своє слово сказала інша владна гілка: Верховна Рада прийняла постанову «Про процедуру розгляду проекту Конституції України в другому читанні». І розпочався справжній марафон, тривалістю майже 24 години. Із них останні 14 – без будь-якої перерви. О 9.18 ранку 28 червня 1996-го країна отримала нову Конституцію.
Це були непрості і драматичні 14 годин. Як не дивно, серед питань, які викликали найбільші дискусії, опинилися державні символи. Ліві категорично не погоджувалися на тризуб і синьо-жовтий стяг. Останній, на їх переконання, назавжди дискредитований колабораціоністами. На щастя, депутатам вистачило мудрості для знаходження консенсусу. Бо за двадцять років по тому дискусія навколо кольорів державного прапора взагалі виглядає абсурдною і безпідставною.
Багато списів було поламано навколо питання про статус Криму. Частина народних обранців (насамперед, праві) вважали, що достатньо обмежитися наданням півострову статусу звичайної області. Після неодноразових голосувань таки дійшли компромісу: ліві голосують за синьо-жовтий прапор, праві – за автономію Криму.
Натомість доволі легко вирішилося мовне питання: українська стала єдиною державною мовою, але Конституція гарантує вільний розвиток та використання російської і інших мов національних меншин.
Власне, попри всі непрості обставини, що супроводжували конституційний процес, прийняття нової Конституції стало для народних депутатів справою честі. Двері ніхто не запирав, ніяких кордонів не ставив, але майже 400 депутатів добросовісно витримували марафон і голосували все нові й нові статті. Іноді – всупереч власним принципам, бо над усе зуміли поставити інтереси всього суспільства. За 14 годин депутати проголосували майже 150 статей Конституції України. Наприкінці процесу в залі з’явився глава держави і пожав руку спікеру – це означало, що протиріччя подолані.
12 липня депутати вперше в історії нашої держави склали присягу на вірність Україні, а в Маріїнському палаці відбулося урочисте підписання тексту закону «Про прийняття Конституції України та введення її в дію». Так завершився черговий етап складного конституційного процесу в суверенній Україні.
Конституція 1996 р. стала першою Конституцією незалежної України, закріпивши правові основи держави, її суверенітет і територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян. Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість, безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.
На відміну від радянської тоталітарної держави, Конституція України має не тільки декларативний характер, але й містить норми прямої дії. А вся законодавча система не може суперечити основному закону.
Одним із ключових положень стала 5-а стаття Конституції, згідно якої «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ». Сприяв більш активному включенню українців у процеси державного управління і перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки
Конституція сприяла примиренню та консолідації політичних сил, подоланню глибокої економічної кризи, розвитку національної духовності українського народу. Правильність обраного шляху засвідчили Помаранчева революція 2004 р. і Революція гідності 2013-2014 рр., коли народ став на захист Конституції, твердо зупинив спробу узурпації влади і засвідчив свою щиру відданість ідеалам демократії, свободи та справедливості.
Власне, конституційний процес не завершився прийняттям Конституції 28 червня 1996 р. Він триває увесь час, поки існує держава і розвивається суспільство.
Сергій ГОРОБЕЦЬ, Український інститут національної пам`яті, спеціально для speckor.net
