Наші повернулися з полону

Вербичі, війна, Нові Яриловичі, повернення з полону, полон, Ріпки, росія, РФ, Україна, Чернігівщина

5-6 березня в рамках «великого обміну» повернулися з російської неволі 500 полонених. Двісті полонених прибули на Батьківщину першого дня, а ще триста ‒ другого.

Серед звільнених з російської неволі військових є й цивільні особи.

Серед тих, хто повернувся з недружньої країни є й бранці з Чернігівщини.

Наймолодшому захисникові ‒ 26 років, двом найстаршим ‒ 51 рік.

Найпершими зустрічали з російського полону наших людей мешканці села Нові Яриловичі ‒ це за п’ять кілометрів від україно-білоруського кордону.

‒ Усі вони ‒ наші: хлопці, сини, чоловіки, батьки! Всі, хто повертається з полону ‒ це наша сім’я, наша Україна, ‒ говорить місцева жителька Людмила.

‒ Дивишся на таке і душа радіє за наших воїнів, що вони повернулися нарешті на нашу рідну землю, ‒ каже Валентина з Нових Яриловичів, ‒ але водночас і дуже боляче. Важко дивитися, що такі молоді, а життя у них не складається через оту прокляту війну. А тому ми завжди виходимо і шануємо тих, кого вже немає поруч з нами… Думаю, що перемога все ж таки, не дивлячись ні на що, буде за нами.

Прийшов підтримати звільнених бранців з російської неволі і військовий Іван, у якого в полоні й досі знаходяться його побратими.

‒ Можна тільки уявити як переповнюватимуть емоції тих, хто повертається з полону та їх рідних, ‒ висловлює свою думку Тетяна з селища Добрянка. ‒ Ми не можемо не прийти, щоб не зустріти наших мужніх та незламних…

‒ Неможливо це все передати своїми емоціями ‒ ми тільки можемо уявити той стан, у якому перебуває рідня та тих, хто з полону повертається, ‒ доповнює слова своєї землячки з Добрянки Ярослава. ‒ Ми щоразу плачемо від радісної миті, коли бачимо як нам махають руками у відповідь наші захисники, що повертаються до рідного дому.

Юрій, який теж був серед місцевих мешканців, побажав усім присутнім, аби вони усі дочекалися своїх рідних.

Тетяна з Нових Яриловичів прийшла зі своєю дитинкою до місця зустрічі, щоб продемонструвати підтримку нашим воїнам. І в цьому, без сумніву, і є наша спільна сила, оскільки така підтримка позначує, що прості люди, громада в цілому, а отже й держава не залишають своїх. Полон і звільнення є частиною реальності війни…

У Ріпках для зустрічі колони звільнених з полону люди розділилися на кілька груп по 5-10 осіб і розмістилися вздовж траси селища. Вийшли з прапорами не тільки ті, у кого в полоні й досі знаходяться рідні, а й просто небайдужі ріпкинці.

‒ Мій брат був у полоні два з половиною роки, якого забрали росіяни, коли він перебував на території Чорнобильської АЕС, ‒ розповідає жителька Ріпок Анна, яка прийшла підтримати як полонених, так і своїх односельців. ‒ У мене чоловік також військовий. Щоразу, коли ми дізнаємося про повернення наших полонених, ми кидаємо свої домашні справи і мерщій сюди… Ми своєю позицією такою висловлюємо нашу вдячність воїнам, що захищають нас, що дають можливість нам хоч так, але жити…

‒ З самого початку ми згуртувалися і тепер кожен божий день, коли повертаються наші воїни, наші захисники, ми виходимо зустрічати їх, ‒ розказує мешканка селища Тетяна.

У селі Вербичі жителі зустрічали звільнених полонених з 60-ти метровим жовто-блакитним стягом.

Олена Іванівна у руках тримала плакат, на якому зображений її син Євген Уланович.

‒ Ось вже три роки і три місяці як син зник. ‒ з болем оповідає пані Олена. ‒ Служив у 57-й бригаді. Останній раз його бачили у бою під Бахмутом. І ми й досі не знаємо ‒ де він є?

Зрозуміло, що повернення з полону ‒ це надзвичайно важливий і непростий етап у житті кожного, хто опиняється на рідній землі. А ще сильніші внутрішні емоції оволодівають, коли бачиш як люди зустрічають своїх захисників. Такі моменти переплітаються з радістю і розгубленістю, сподіванням і тривогою, але з надією на мир та нашу Перемогу.