Не ятри мою душу сльозами. я за тебе закував своє тіло в кайдани

А СОНЦЕ ДИВИТЬСЯ НА ЛАВКУ. Віршовані роздуми про наболіле.

Усім нашим матерям присвячується

Найстрашніше, що відбувається під час війни, це те, що переживають наші матері. Їм найтяжче. Кожен день і час вони чекають повернення із війни синів. Чекають… А інколи так і не можуть дочекатись. Про це і поговоримо.

Розпочнемо із вірша Тетяни Махинки із с.Дзвенигород Борщівського району « Привіт із неба»:

Привіт, моя мила матусю,

На тебе із неба я часто дивлюся.

Пробач, що на світі мене вже нема,

Просто невчасно прийшла ця війна.

Ти не плач, моя мамо рідненька,

Я загинув за рідну країну,

За твоє щасливе майбутнє

Положили мене в домовину.

Я благаю тебе, моя нене,

Не ятри мою душу сльозами.

Я за тебе, моя єдина,

Закував своє тіло в кайдани.

Я молю тебе, рідна голубко,

Своїми синівськими устами,

Бережи себе, моя квітко,

Я ж хвилююсь за тебе без тями.

Пам”ятай, мій океане,

Ти у мене найкраща на світі.

І не плач, моя кохана.

Ти ж повинна за мене радіти.

А тепер почитаємо «Лист із фронту» (вірш Наталії Шарик із м.Тернопіль):

Привіт, дорога матусю!

Пишу я із фронту листа,

До тебе у снах пригорнуся,

І все – веселіші вуста.

І вже – оченята радіють,

Від цього співає душа.

Нене, я не втрачаю надії,

Що все наяву буде так!

Привіт, дорога моя мати!

Ми тут як одна сім”я,

Ми всі, наче рідні, солдати

Усміхнись, прошу тебе я.

Тільки не плач, не журися,

І не сумуй! Мамо, ти чуєш?

Краще до Бога щиро молися,

Своїми молитвами ти Україну врятуєш!

Мати чекає, а «Син на війні» (вірш Зої Качан із с. Гнидове Збаразького району):

Стоїть біля віконця і ридає

Старенька матінка сама.

І сина свого виглядає

Зраненька, лиш зійшла зоря.

І руки, зболені в роботі –

Ростила сина, працювала.

Ночей недоспаних не вернеш…

А сина вже забрали на війну.

Як тяжко матінці чекати.

З очей не висохне сльоза:

«Коли повернешся, мій сину,

Коли зрадію іще я?»

І сум на серці, і печалі,

Тривоги душу полонять.

А син на сході там воює,

Усіх він захищає нас.

Чекає матінка удома,

Коли дзвіночок задзвенить:

«Не плач ти, мамо, я здоровий,

Себе ти, рідна, бережи!»

«Ой сину, сину, я не в силі –

Здоров”я в мене вже нема.

Чи дочекаюсь я, мій рідний,

Вдома зустріти ще тебе?»

І просить матінка у Бога,

І молиться до всіх святих:

«Небесні ангели, рятуйте мого сина

І поверніть його живим!»

І так щодня стоїть біля віконця,

І руки зносить до небес:

«Ой сину рідний, не впади в дорозі,

А повернись додому ти».

«Не плач так тяжко, моя ненько,

Серденька свого так не рви.

Я через рік повернусь, мамо,

І знов зустрінемося ми».

Вже й літо теплеє минуло,

Осінь настала золота.

«Почекай ще трошки, мамо,

На зиму вже повернусь я».

Вірш М.Касіян із с. Мартинівка Бучацького району «Матерям»:

Повістка прийшла до нашого дому –

Збирайся, солдате, в далеку дорогу,

На схід воювати –

Батьківщину свою захищати.

Благословляла мати сина:

«З богом повертайся,

Буду тебе виглядати,

Вісточку від тебе чекати».

«Синочку мій рідний, чому ти мовчиш?»

«Не маю часу тобі, мамо, писати –

Треба тебе захищати.

Терористи нас хочуть усіх перебити,

Але ми не здаємося, чуєш, ненько Вкраїно!

Скінчиться війна, я прийду додому.

Схаменіться, брати, – земля

Вже горить і стогне від болю!»

Зустріла мати рідного сина,

Але вже в домовині.

«На кого лишив ти стареньку матір?

Сльози й жаль ти залишив родині».

«Прощай, рідненька матусю.

Не плач ти за мною, лише помолися.

Пішов я високо, до самого неба.

А там мені вже нічого не треба»

А тепер сумний вірш Петра Паньківа із м.Монастириська «Чорні дні»:

Ридає мати. Гірко їй.

Як далі жити, одинокій?

Бо син загинув на війні

У двадцять молодечних років.

Плекала кращі риси в нім,

Щоб разом віку доживати.

Невісточку хотіла в дім,

Хотіла внуків дочекатись.

Гуляти з ними у дворі,

В саду на лавочці сидіти,

Всміхатись мило дітворі,

Життю прекрасному радіти.

Все перекреслила війна!

Немає в мами більше сина.

Тепер лишилася сама.

Не прийде більш її дитина.

Не прийде і не запита:

«Як ваше, матінко, здоров”я?»

Не спиться їй, а вже світа.

Всі дні тепер для неї чорні.

Продовжити чергові роздуми про наболіле хочу віршем тернопільчанина, нині киянина Петра Ткача «А сонце дивиться на лавку»:

У храмі світло і просторо.

Відправа не почнеться скоро.

На лавочці попід стіною

Бабуся, спершися рукою,

Давно сидить і щось міркує,

Про щось згадала – і сумує.

А сонце дивиться на лавку,

На бабцю, хустку і на палку.

Не помічає, вся в думках,

В прекрасних, юних, світлих днях.

Була ж бо дівчина-краса:

До пояса густа коса,

Як терен, гарні чорні очі,

Чорніші від самої ночі.

Згадала, як була дитям,

Вклонялась батьківським рукам.

І як до ранку пахли вишні,

І вечори такі затишні,

І працю непосильну в полі,

Й окрайчик хліба на долоні…

І смак його вона згадала,

І… як уперше покохала.

Але життя, як мить, минуло.

Бабуся раптом стрепенулась…

Уже закінчилась відправа.

Пустою церква швидко стала.

Старенька, з лавки ледве звівшись

І щиро Богу помолившись,

Поволеньки пішла додому…

Не розповість вона нікому,

Як все життя ще раз прожила.

Немає сил, а так хотіла б

Піти до річки, попід гору,

У ліс, що так любила, в поле…

Натомість бачить лиш стежину.

Колись за мить – тепер годину

По ній додому треба йти.

Побільшало на ній трави,

Місяцями й зовсім заросла…

Як важко йти. Бринить сльоза.

Та не від болю – просто знає:

Ніхто удома не чекає.

В хатині, що давно сумна, –

Самотність, горе і …вона.

Прийшла нарешті. Все болить.

Сльозу втирає і тремтить.

Води взяла, але… розлила.

В вийти з хати вже несила.

«Приляжу трішки, полежу,

Води пізніше, принесу».

І прилягла. Тоді згадала,

Що палку з церкви не забрала.

«Ой лишенько! А як я встану?

До столу, може, ще дістану.

Мабуть, дістану. Потім спруся –

І так на ноги підведуся.

Але пізніше… Полежу.

На потім сили збережу».

…І знов неділя, дзвони б”ють.

Гуртом до церкви люди йдуть.

У храмі світло і просторо.

Відправа вже почнеться скоро.

А сонце дивиться на лавку

І на залишену тут палку…

Почитаємо «Лист із чужини» Надії Горішної і Лесі Кучинської із м.Підгайці:

Сонце заходить за обрій,

Вітер помалу стихає,

Чути, як пташки співають:

Вечір сумний наступає.

Знову самотня у парку

Пишу листа на Вкраїну.

Сум закрадається в душу,

Думками додому лину.

Жити у краї чужому нелегко,

Щастя шукаєш в роботі.

Мами сивіють, за дітьми сумують.

Ті ж помалу їх забувають.

Рідна моя Україно,

Тяжко мені на чужині.

Гірко, що десь там блукає дитина –

Бідна, нещасна, немов сиротина.

Часто у сні бачу батьківську хату,

Поруч садок бур”янами поріс,

А біля нього моя рідна мати –

Очі у неї повні сліз…

Спершись на плотик, мене виглядає –

Так захотілось до неї – біжу.

Ближче підхожу, а мами немає,

Важко повірить, що це тільки сон.

Я так хотіла її обійняти,

Лиш пригорнутись, про все розказати,

Тільки вона мене завжди жаліла,

Тільки єдина мене розуміла…

Я б розказала тобі, моя мамо,

Як мені тут одиноко,

Завжди в тривозі, ночами поплачу

Що на чужині своїх я не бачу.

Але не зможу я їй розказати,

Більше ніколи не пригорнуся –

Мама рідненька лежить у могилі,

Тільки прийду помолюсь і вклонюся.

Нині приснилася батьківська вишня,

Що розцвіла біля мого вікна.

Вишня схилилась, немов зажурилась,

Ніби чекає на мене вона.

Десь над морем журавлі курличуть,

Ніби до себе вони мене кличуть, –

Я заблукала у краї чужому…

З ними хотіла б летіти додому.

Тільки нескоро я повернуся.

З болем душі тут мій час пролетить.

Лиш коли ступлю на рідную землю,

Щастя відчую у тую ж мить…

І нехай «Червона калина» Івана Ваврика із м.Тернопіль все-таки розквітне на нашій Україні:

Біля мого вікна

Пломеніє червона калина.

Її мати садила,

Коли молодою була.

І калина росте,

Розквітає, як люба дівчина,

А матусі на білому світі

Давно вже нема.

Тільки ранок настане,

Я дивлюсь у віконце –

Там калина схилилась,

Нагадує матір мені,

Що квіти садила –

Півонії, ружі, палкі чорнобривці

І співала тихенько

Журливі й веселі пісні.

Плине час, і війна

Спопеляє Вкраїну.

За волю і єдність

Вмирають сини.

На їхніх могилах

Ми посадим червону калину,

На славу Героям,

Що тут полягли.

Синьо-жовті знамена

І грона червоні калини –

Символ віри і честі

Вкраїнських синів.

Йдучи в бій, стоголосять:

«А ми тую червону калину,

Гей,гей,гей – підіймемо»

І поборемо всіх ворогів.

Закінчити ці роздуми хочу віршем Михайла Облещука із м.Теребовля «А всьому винна та війна»:

Як ти ішов на ту війну

Край рідний боронити,

Навколо рясно все цвіло,

Цвіли весняні квіти.

А я стояла край воріт

І сльози витирала,

Вертайся, сину мій, живий –

У Бога я прохала.

Вже рік минув, другий іде,

А син не повертає.

За сином тужить вся сім`я,

З війни його чекають.

Не знали ми, що та війна

Розлучить нас з тобою.

Стою одна біля воріт,

Засмучена журбою.

Загинув син в важкім бою

Від кулі супостата –

Вкраїну рідну боронив

Від путінського ката.

Розлука з сином – мука моя,

Що в серці не згасає.

А всьому винна та війна,

Бо сина вже немає.

Підготував Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України