Недопалок: «Пам’ятаю все і всіх, нічого й ніколи не забуду»

Мій недопалок виросте й змужніє. І помститься кожному, хто здогадається, звідки він насправді взявся і ким – вірніше чим – насправді був. Він буде мстити всім і вся, і маленькі букви, що духовно крокують-марширують з натрудженими колінами, полюблять його за це...

Михайло Блехман. Недопалок

1

Я, як повелося з давніх-давен, вірніше, як повів я, звично піднявся набридлими  сходами. Мене оточували все ті, кому було невтямки, що це – я оточив їх, а не вони мене. Мені одному – а я завжди був один – оточити їх було простіше й природніше, ніж навпаки.

Втім, дивитися на них не було жодної охоти, та й хто мене може заохотити, крім мене самого?

На додаткове свято, не зазначене в календарі, ці, бадьоро крокуючи там, у мене під ногами, тисячі стражденних на підвищену духовність повинні заслужити. Я помахав зверху, і вони, як завжди, прийняли мій жест на свій рахунок і відповіли мені не заслуженою ними взаємністю. Маленькі літери старої абетки, розсипані мною по бруківці – на що взагалі вони заслуговують?

Цього разу я вирішив порушити традицію і не розпалювати мою люльку. Вони все одно нічого не бачать, хоча розповідають один одному про все в небачених деталях. Ось що значить напад духовності – тим, далеким бездуховним, цього не зрозуміти. Аби зрозуміли, потрібно буде зробити їх близькими. Нехай переймуться духовністю і крокуватимуть піді мною.

Я посміхнувся, знову помахав і закурив цигарку, хоча зазвичай висипав тютюн у люльку. Люлька чекала на мене вдома – бездуховна і тому практична.

Вони бачили, що я посміхаюся, але не знали, чому. Думали – їм.

Докуривши цигарку, я кинув недопалок далеко вниз, під ноги самому собі, туди, де вони радісно крокували-марширували по присипаній першим снігом бруківці. Крокували, вміло стукаючи по камінню своїми звичними до маршу колінами. Натхненно махали мені незліченною кількістю рук і сміялися незліченною ж кількістю ротів та очей. Вони були щасливі, їхні коліна їм приємно боліли.

Численні крокуючі стукачі гостро відчували свою бездонну духовність, про яку я не дозволяв їм забувати навіть уві сні, не кажучи вже про реальність.

Вони втоптували мій невидимий недопалок у бруківку, не знаючи – звідки їм щось знати? – не знаючи і не здогадуючись про його долю.

З мого недопалку будуть люди. До цигарки йому, звичайно, не дорости, не кажучи вже про люльку, але цим, вічно духовним і вічно ж маршируючим, буде цілком достатньо вигаданих спогадів.

Спогади ці будуть передаватися – як там у них? – з вуст в уста, а якщо бути точним – я люблю точність – з вуст у вуха, з вух – у нові уста, і так – нескінченно.

У цієї духовної маси – особлива місія: вірити в люльку. Спогади, що передаються туди й назад, рано чи пізно стають легендою, а вчасно, немов з ланцюга спущена на духовні голови директивна легенда буде здаватися їм, стукотячим марширувальникам, правдою, істиною в першій і останній інстанції.

Мій недопалок виросте й змужніє.

І помститься кожному, хто здогадається, звідки він насправді взявся і ким – вірніше чим – насправді був. Він буде мстити всім і вся, і маленькі букви, що духовно крокують-марширують з натрудженими колінами, полюблять його за це.

У глибині душі, десь під спудом духовності, у них прокльовуватиметься розуміння того, хто він, тобто – звідки. Але їхня духовність – така глибока та бездонна, що розуміння потоне й задихнеться в ньому, не встигнувши дозріти.

Холоднішає. Я підняв другу руку – час закінчувати. Підвищена духовність є заразною, можна підхопити нежить.

2

Припікало. Піднявшись традиційними сходами, я глянув униз, на маси натхненно постаючих на ноги з колін, котрі погано гнуться в необхідний бік. Колінам боляче на бруківці, вони затекли, і тільки висока й глибока духовність – і я – дозволили зігнутим розігнутися. Ну, або перейнятися упевненістю в тому, що встали й розігнулися. Кому, як не мені, знати, що згорбленість – це стан душі, а не тіла. Підвищена духовність і духовна згорбленість – синоніми. Це слово я запам’ятав ще в школі, але головне – не навчитися, а правильно застосовувати те, чого навчився, і тих кого навчаєш.

По обидва боки мене оточували близькі й далекі друзі, яким було та є невтямки, що насправді не вони оточують мене, а я давно оточив їх. Що їх оточили мої незліченні духовні – останнє слово називається, здається, іменником, ми це теж вивчали. Треба ж – скільки зайвого запам’ятав. Хоча потрібного пам’ятаю набагато більше. Пам’ятаю все і всіх, нічого й ніколи не забуду.

Я знав, що духовності моїм друзям бракує, але зарадити цьому горю – це ж горе – нескладно, адже он скільки її там, внизу, такої необхідної духовності. Вона є заразною і передається різними шляхами.

Я посміхнувся. Вони не знали, що я посміхаюся не їм і не оточеному мною оточенню, а моєму почуттю гумору – недоступному тим, ким ще не опанувала духовність. Нічого, обов’язково опанує, я подбаю.

Сил мені вистачить. Адже він виплюнув мене не в бруд, а на бруківку, а в неї втоптати не вдасться, скільки не тупцюй по ній – по мені – мільйонами підборів і підошов. Мільйонами чортових – ось саме, чортових дюжин – знову посміхнувся я собі, а не їм, тим, що обожнюють мій стиль. Мене вчили якщо і посміхатися, то нікому, крім себе. Час навчатися давно минув, тепер – час навчати. Мій час.

Та й чого, якщо вдуматися, мене навчили такого, з чим я свого часу не зустрівся на моїй вулиці? Кожного разу, виходячи з підворіття, я дізнавався такого, чого більше ніде мене не змогли навчити.

– Он бичок іде! – вітали мене одні, коли я з’являвся на вулиці.

– Який же він бичок? – заперечували інші. – Він і на теля не потягне.

Вони сміялися з мене – звідки їм було знати, що коли-небудь – у мій час – я, нічого не забувши, буду сміятися з них, а вони, разом з іншими мільйонами духовних – будуть зі скрипом підніматися з понівечених бруківкою колін.

Точно! Здається, вчителька казала “іменник”. Чи ні? Стільки всього було – хіба запам’ятаєш? Та й навіщо, як виявилося.

– Авжеж, його тому й називають бичком, тобто недопалком.

– “Недопалок” краще, щоб уникнути двозначності.

А навіщо її уникати? Адже вона не суперечить духовності – навпаки, підкреслює її.

Одного разу, повертаючись з вулиці в підворіття, я вирішив, що доведу всім: Я – не Недопалок.

Я в черговий раз поставлю їх на коліна, а їм, через їхню підвищену духовність, буде здаватися, ніби вони, завдяки мені, з них підвелися. І всім моїм близьким і далеким друзям – тобто всім, кого я обдарую цим званням і спокушу тим, чим мене навчили спокушати, буде здаватися те ж саме.

Він знав, коли і куди мене виплюнути. Не даремно ж він у той день закурив не люльку, а цигарку. Бути його недопалком – найвища честь.

Так, я – Недопалок, Недопалок з великої літери, але не для них, а – для нього. Для них я – той же, хто він – для мене. А вони для мене – те ж саме, ким я був для нього, причому з маленької літери.

Ми всі – недопалки його цигарки.

Монреаль,

Вересень 2019 р.