Нема більшої біди у світі, ніж знівечені війною людські долі
Ніна Качура виїхала з Клюсів у Городню, рятуючись від обстрілів. Її та всіх інших клюсівчан вивіз з небезпечної зони городнянець Сергій Індучний.
Війна вбиває не тільки зброєю. Вона калічить долі, забирає життя рідних і близьких, примушує тікати з власних домівок, іноді залишаючи все нажите, і шукати прихистку в інших містах і селах.
Вже не залишилось жодного мешканця в розстріляній рашистами багато разів Сеньківці, покидали рідні обійстя жителі Берилівки.
Біда спіткала й інші прикордонні громади – виїжджають жителі з Хрінівки та Клюсів, що на близькій нам Сновщині. Не кожен наважиться допомогти людям, які тікають від щоденних жорстоких обстрілів, вивозячи їх та їхнє майно під вибухами в інші, більш безпечні населені пункти. Але знаходяться такі сміливці, які попри небезпеку сідають за кермо авто і фактично під прицілом ворога евакуювати тих, кого спіткала біда.
Практично всіх жителів Клюсів та Хрінівки вивіз городнянець Сергій Індучний. Серед них і Ніна Миколаївна Качура, яка нині живе в Городні і від імені всіх евакуйованих клюсівчан прийшла в редакцію, щоб висловити подяку Сергію. Вона ж і розповіла чому довелось тікати з рідних обійсть.– Свого часу Клюси були великим селом, більшим за Сеньківку, – розповіла вона. – Тільки пункту пропуску в нас не було. Зрозуміло, що за радянських часів взагалі мов ані про які кордони не йшла – умовно він позначався по річці Жеведа, яка протікає фактично по селу. У нас було два мости, які з’єднували Клюси з ближніми населеними пунктами росії – залізний з Новим Світом, дерев’яний – з Хоромним, що належать до Новоюрковичської сільради.
Новий Світ взагалі знаходиться за кілометр від нас. По мостах вільно перусувались туди-сюди люди, їздили колгоспні вантажівки. Після розвалу союзу вантажівки почали їздити через пункт пропуску в Сеньківці. А ми ( я на той час працювала головою Клюсівської сільради) добилися, щоб у нас зробили спрощений пункт пропуску. У п’ятницю й суботу сюди приїжджали представники чи то прикордонної служби, чи міграційної, й за наявності пред’явленого паспорту пропускали людей туди-сюди. Наші клюсівчани ходили через кордон в ліси за лисичками, а жителі Нових Юрковичів та інших ближніх сіл приходили до нас, щоб здавати свої лисички – у нас давали більшу ціну. Та й я особисто ходила в Новий Світ продавати молоко від своєї корівчини – там воно коштувало дорожче.
Все змінилось після 2014 року, як на сході розгорілась війна. Вздовж кордону виросла так звана стіна Яценюка з дроту. Проходила вона практично по селу. В людей позабирали городи. Від будинку Ніни Миколаївни кордон проходить менш, ніж за сто метрів. А від хати свекрів та дротяна огорожа опинилася за три метри.– Я сама народилася й все життя прожила там, у рідних Клюсах, – з болем веде сповідь жінка. – 11 років пропрацювала секретарем сільської ради й стільки ж потім – сільською головою. Вже на пенсії з 2001 року. На момент повномасштабного вторгнення у нас було з півсотні жилих хат, а проживало 102 людини.
Ніна Миколаївна каже, що 24 лютого Клюси прокинулись від вибухів. З її вікна було видно, яка заграва палає над Сеньківкою, яка знаходиться за сім кілометрів якщо по прямій від їхнього села. Рашистської навали Клюси, на щастя, не зазнали – чужинці навідувались у село, але лише з одним їм відомою метою, скоріше за все, розвідати обстановку. По хатах не ходили. Від обстрілів на той час Клюси теж не постраждали. Лише як назад повертались, три вантажівки випадково заїхали сюди – заблукали, шукали дорогу на росію, але обидва мости були підірвані, тож розвернулись і подались на Сеньківську трасу.
Хоча люди й були нажахані, бо снаряди, якими обстрілювали Чернігів і пізніше, після звільнення, Єліне, майже всі летіли через їхнє село з російської території. Однак піддавшись оманливій ілюзії безпеки, клюсівчани продовжували вести устаткований спосіб життя – тримали господарство, порали городи.– Минулого року ми посадили й зібрали весь урожай, – каже Ніна Миколаївна. – Тому й навесні знову заходились біля городів. Але з середини літа рашисти добрались і до нас. Почались спочатку нерегулярні обстріли. Снаряди падали на городи, потрапив і в будинок Немировських. Але обійшлось без людських жертв. Стало зрозуміло, що небезпека дихає в спину. Вже тоді багато хто почав замислюватись про виїзд. Думали так: до осені ще корівчин потримаємо, а там видно буде.
Але не тільки довелось швидко худобу за безцінь здавати, а й городи повбирати свої клюсівчани вже не змогли. Обстріли частішали й жорстокішали. Від снарядів згоріло чотири хати. Родна Биткових, наприклад, ввечері виїхала на Сновщину, а вранці від їхньої хати нічого не залишилось.
— Нещодавно, тижнів три-чотири тому, й Ніни Лагути хату розбомбило. І в мою снаряд втрапив, як я вже тут жила. Залізний дах пробило, але снаряд не розірвався – так і залишився на горищі стирчати…
Ніна Миколаївна каже, люди почали виїжджати хто куди. Хтось у Старі Боровичі, що на Сновщині, хтось в Корюківську, хтось у Менську громаду. І всіх їх вивозив Сергій Індучний. А в Городню чи не найбільше.– Нині у Хрипівці дві наші клюсівські родини живуть, одна в Політрудні, дві в Пекурівці, Є в бутівці та Поліссі. Це ті, про які я точно знаю, – каже жінка. – Мені ж онуки давно наполягали – виїжджай, бабусю, виїжджай! Вони ж мені і хату цю в Городні знайшли та купили. Тут, у Городні, живе одна моя донька з родиною. Інша в Києві, а син то в Березному на заробітках, то зі мною тут. Чоловік мій Віктор вже три роки як покійний. Але я тут, у Городні, самотньою не почуваюсь – сусіди просто золоті. Прийняли мене так. Наче я все життя тут жила. Та й саме місто мені не чуже – я ж у старші класи тут ходила, в школі-інтернаті. Та майже всі діти з Клюсів вчилися в 9-10 класах у Городні. Тоді ж яке автобусне сполучення було: тричі на день з Клюсів автобус до Сновська ходив і двічі– до Городні. А сюди ж нам ближче було. Коли ми на 60-річчя школи-інтернату приїжджали, там фотостенд зробили з випусками усіх років. Так не було жодного, мабуть, випуску, де б не було наших клюсівчан.
Ніні Миколаївні у листопаді буде 69 років. 68 з них вона прожила в Клюсах. Не скаржиться ні на що, розраховує тільки на себе. Каже, Городня прийняла привітно, ніяких проблем з оформленням документів і виплат не виникло. У будинку є все – багато речей вдалось забрати дякуючи тому ж Сергію Індучному, якому не втомлюється дякувати. Каже, вже тричі з ним їздила, навіть заготовлені дрова перевезли. Останній раз були 12 вересня. Й ще б треба, бо ще кури там, у Клюсах, залишились, і троє котів. Їх, каже, забере обов’язково.–Хоч і страшнувато туди їздити, – каже. – Ми намагалися раніше поїхати картоплю викопати, але поки стали копать, чотири рази довелось бігти з городу, від обстрілів ховатися. То рукою махнули – хай так і залишається. І не тільки картоплю – люди й зернові свої не поприбирали, бо аспиди не дають. Одна тільки родина нині в Клюсах залишилась. П’ятеро їх там – двоє батьків та троє дорослих дітей. Але, мабуть, таки зважаться – дуже небезпечно там жити. Але ж я не про те хотіла поговорити. У мене доручення від усіх клюсівчан – висловити подяку Сергію Індучному. Якби не він – хтозна чи ми б знайшли когось, хто б ризикнув туди їхати а всіх нас рятувати. Молимось тепер, що вдалось уникнути біди. І сподіваємось, що війна колись таки скінчиться. Нічого так не чекаємо як миру та перемоги. Бо нема більшої біди у світі, ніж знівечені людські долі.
Спілкувалась Світлана Томаш
