Олег Ольжич – незламний поет і патріот

10 червня виповнюється 80 років загибелі в нацистському концтаборі Заксенхаузен видатного археолога, талановитого українського поета й одного з провідників Організації Українських Націоналістів Олега Ольжича.

Народився Олег Кандиба (Ольжич) 21 липня 1907 року в Житомирі в родині поета Олександра Івановича Кандиби – випускника Харківського ветеринарного інституту, який поєднував обтяжливу службу в різних установах із плідною літературною діяльністю. Мати – Віра Антонівна Свадковська, випускниця Бестужівських курсів у Санкт-Петербурзі, вчителькою іноземні мови. Рід Кандиб походить від Корсунського полковника Федора Кандиби. Щоправда, наприкінці XIX ст. рід Кандиб збіднів і поступово занепав.

На початку січня 1907 року Олександр Іванович з Вірою Свадковською, а на початку літа молода дружина переїхала зі столиці до батьків в Житомир, де й народився красень-хлопчик Олег. Народження сина стало для батьків справжньою радістю. Батьки любили первістка і ласкаво називали сина Лелекою. Батько без тями любив малюка і написав для сина майже 150 колискових та абетку «Алфавіт віршами, писаними для сина». Завдяки батьківській турботі хлопчик в три роки уже читав, у чотири – склав першого вірша, а за рік – невеличку п’єсу на три дії, із шести років грав на фортепіано й скрипці. В 11 Лелека співав напам’ять Кобзаря.

В жовтні 1909 року батько почав працювати за фахом ветеринара на Київських міських скотобійнях, а наступного року переїхала до чоловіка й дружина з сином. До 1917 року родина жила заможно, знімаючи помешкання в центрі міста, але згодом родина переселяється в Пуща-Водицю, де й проходять дитячі та юнацькі роки Олега Кандиби. В лютому 1918 року батька заарештовують більшовики, але йому дивом вдалося врятуватися. На початку 1919 року, перед новим наступом червоних він отримав призначення культурного аташе українського представництва уряду УНР в Будапешті. Сім’я залишилась в Пуща-Водиці і пережила всі жахіття тих часів. Олександр Іванович піклувався долею дружини та сина, і завдяки його клопотанням через Міжнародний Червоний Хрест вдалося домогтися дозволу на виїзд сім’ї за кордон. В грудні 1922 року мати з сином виїхали в Берлін, де 3 січня вони воз’єднались з батьком.

Майже одразу родина переїхала до Праги, а влітку родина мешкала під Прагою. Восени мати з сином повернулися до Чеської столиці, де Олег поступив на платні річні матуральні курси Українського громадського комітету в Празі, які закінчив 11 грудня 1924 року з відзнакою. Це надавало йому можливість записатись вільним слухачем на безкоштовній основі у будь-який вищий навчальний заклад.

Того ж року він вступає на філософський факультет Карлового університету й одночасно записується на літературно-історичний відділ Українського педагогічного інституту імені Драгоманова. У Карловому університеті спеціалізується з археології та історії мистецтва. В педагогічному інституті Олег також слухає лекції з української літератури, археології, історії мистецтва та просто історії.

Під час навчання Олег Кандиба написав чотири праці: «Перегляд поглядів на мальовану неолітичну кераміку», «Розкопки в Галичині 1928 p.», «Галицька мальована кераміка», «Погляди Грушевського на початки людської громади». Перші три праці органічно переросли у докторську дисертацію. Ще перед закінченням університету O. Кандиба опрацьовує зібрання старожитностей у кількох музеях Львова. Після того, як Наукове товариство ім. Шевченка надало кошти, Олег Кандиба у 1928-1929 pp. провів розвідки та розкопки на пам’ятках трипільської культури, серед яких найцікавішими є Більче Золоте (Парк, печера Вертеба), Вигнанка, Городниця над Дністром, Бучач, Заліщики, Касперівці, Кошилівці, Ланівці, Новосілка-Костюкова. У 1930 p. O. Кандиба захищає докторську дисертацію «Неолітична мальована кераміка Галичини», що ґрунтувалась на детальному вивченні керамічних комплексів трипільських поселень.

З жовтня 1930 р. до травня 1932 р. доктор Олег Кандиба служив іменованим асистентом при кафедрі археології Українського вільного університету з щомісячною платнею 500 крон. У лютому 1931 р. молодий вчений отримав від Слов’янського інституту в Празі грант у розмірі 2000 крон. Кошти видали на подорож до Німеччини та Австрії, для збору матеріалів для дослідження неолітичної кераміки. Результати досліджень були надруковані в Чеських наукових журналах «Prehistorická revue» і «Památky archeologické».

Навесні 1932 р. в Празі відбувся II Український науковий з’їзд, в рамках якого працювала підсекція археології та історії мистецтв, в роботі якої брав участь Олег Кандиба. Він подав дві доповіді, присвячені мальованій кераміці, і в одній із них – “Українська мальована кераміка у європейському неоліті” – дійшов висновку, що розвиток цього виду прикладного національного мистецтва є безперервним, послідовним, тривалим. Це призвело до розбіжностей з послідовниками канонічної школи чеського археолога й історика Любора Нідерле. Молодому вченому довелося залишити кафедру археології Українського вільного університету та археологічного відділу Національного музею у Празі.

Влітку 1932 р. він долучився до американської археологічної експедиції у поселення Старчево, Югославія, а восени брав участь у розкопках печери Доміка на Словаччині під орудою доктора Ярослава Бема, директора Державного археологічного інституту. Наступні 8 років Олег брав участь у роботі Американської школи доісторичних досліджень. Там протягом 3–4 тижнів він знайомив американських студентів з особливостями проведення розкопок і культурою регіонів Європи в епоху неоліту. Ця робота давала пристойний заробіток (близько 1000 доларів), який давав змогу скромно прожити до наступного сезону. Він і надалі розвивав положення власної дисертації, працюючи в музеях Відня й Берліна.

З молодих літ Олег Кандиба став учасником українського націоналістичного руху. З 1929 року — член Організації українських націоналістів. Виконував ряд відповідальних завдань Проводу ОУН, особисто Євгена Коновальця. В 1937 році очолив культурно-освітню референтуру Проводу українських націоналістів.

Важливе місце в житті O. Кандиби посідає поетична творчість та суспільно-політична діяльність. Коли в 1936 р. Міжуніверситетський інститут у Римі запросив вченого до Італії, O. Кандиба, крім поглиблення наукових досліджень, готує видання творів української літератури в перекладі на італійську мову. Там же він знайомиться з головою Проводу ОУН Євгеном Коновальцем. У 1935-1939 pp. водночас з появою головних наукових статей O. Кандиба (Ольжич) друкує свої вірші, що прославили його як визначного українського поета (збірки «Рінь», «Вежі»). Тоді ж він організовує культурну реферантуру ОУН і закликає українську інтелігенцію до співпраці. Відгукнулись митці О. Стефанович, M. Чирський, Л. Moсендз, Є. Маланюк, M. Михалевич, P. Лісовський, У. Самчук, O. Теліга та багато інших.

У 1938-1939 pp. на Закарпатті розгортаються державотворчі процеси, що призвели до проголошення самостійної Карпатської України. Як уповноважений заступник голови Проводу ОУН А. Мельника, O. Кандиба разом з P. Шухевичем, M. Колодзінським, та іншими перебуває у вирі подій і стає одним із засновників Карпатської Січі. Після розгрому угорськими військами Карпатської України він потрапляє в полон і опиняється у концентраційному таборі. Друзям вдалося визволити його, і після цих подій O. Кандиба повністю занурюється у політичні та революційні процеси. Після нападу німців на CPCP А. Мельник призначає O. Кандибу організаційним керівником на східноукраїнських землях. Він переїздить до Кракова, потім до Львова, Рівного і разом із похідними групами опиняється у рідному Житомирі, а згодом – у Києві.

Наказом з Берліна в листопаді 1941 р. діяльність ОУН було заборонено і O. Кандиба вже нелегально продовжує боротьбу. Він намагається врятувати захоплених гестапо своїх соратників, але у лютому O. Телігу, І. Ірлявського, M. M. Телігу та багатьох інших було розстріляно у Бабиному Яру. O. Кандиба намагається налагодити контакти з бандерівським крилом ОУН і веде переговори з P. Шyхевичем. За його ініціативи відбуваються зустрічі патріотичних сил, в результаті чого постала Всеукраїнська національна рада, до якої влилась Українська народна рада Закарпаття.

2 серпня 1943 р. у віддаленому хуторі Яблінка-Вижня на Львівщині Олег Ольжич одружився з Катериною Білецькою, донькою, професора Леоніда Тимофійовича Білецького, яку він знав з її п’ятирічного віку, бо не один раз бував удома у ректора Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова.

Після арешту O. Кандиба потрапляє у табір смерті Заксенгаузен і опиняється у спеціальному блоці для наднебезпечних ворогів рейху, де на той час уже було майже все керівництво ОУН та УПА – Бандера, Мельник, Стецько, Бульба-Боровець та ін.

Закутого в кайдани Олега Ольжича тримали в камері №14, де перебували в’язні-смертники. Брали на допит щодня. Повертали волоком – лише на ніч або на обід. На співпрацю він так і не погодився, а заявив:

– Українські землі є життєвим простором для українського народу. Тому будь-якого окупанта ми били й будемо бити!

Загинув Олег Каниба (Ольжич) під час чергового допиту в ніч із 9-го проти 10-го червня 1944 р. Подейкували, що фашисти боялися цього оунівця. Навіть мертвого. Тому на ранок тіло Олега Кандиби наказали спалити в крематорії. Дим із попелом патріота України розвіявся у сірому небі Третього Рейху. Ось чому місце загибелі й поховання невідомі. Існує лишень кенотаф, пам’ятний знак без поховання, на Ольховському кладовищі в Празі.

Дізнавшись про загибель сина, 22 липня в Празі помер Олександр Олесь. Буквально за тиждень, 31 липня 1944 року Катерина Білецька народила сина Олега Ольжича. Задля безпеки вдова записала немовля на власне прізвище. Тільки із часом Катерина Леонідівна переписала метрику сина, і тільки тоді став він Олегом Олеговичем Кандибою.

Василь Вельможко, член Національної спілки краєзнавців України, м. Одеса, спеціально для видання speckor.net