Парк природи «Беремицьке»: берейтор Кирило Марченко та його улюбленці — коні
Коли дивишся в очі цієї тварини, то намагаєшся вгледіти в тому «великому» погляді зрозумілість її думок. Про що вона кмітує? Наскільки передбачає події, у вирії якої вона може опинитися? Як оцінює свого «компаньйона»-людину, що знаходиться поруч? А ще ж ‒ яка велична постава та грація! Так, так ‒ мова про коней. Звісно, що багато цих красенів люди утримують як худобу для упряжки й виконання тяжкої роботи. Але не тут. У цьому місці, де вони зараз перебувають, їм пощастило. І насамперед тому, що оточують їх ті, хто сприйняв свою роботу як хобі, у якому частинка свого співжиття поєднана з планидою неперевершених красенів.
Перебуваючи на території туристично-природничого парку «Беремицьке» (Чернігівська область), я уважно спостерігав не лише за поведінкою коней, а й за ставленням до них тих, хто за ними клопочеться. І чим більше мені довелося бути з ними (кіньми та їхніми тренерами), я все більше переконувався у важливості й необхідності поєднання принципу, який уособлюється в одному ‒ «не можу бути без тебе».
Тут кожен кінь приймає не тільки відповідну команду свого безпосереднього тренера-господаря, а й уловлює інтуїцією та розумом кожен рух, жест і… навіть погляд свого берейтора (вчителя, тренера).
Коли Кирило Марченко стояв поруч зі своїм улюбленцем Лаксом – чистокровним рисаком орловської породи, то на кілька секунд їхній погляд зустрівся ‒ обоє на якусь мить мовчки дивилися один одному у вічі. Саме в той момент мені здалося, що ця Людина і цей Кінь ‒ один єдиний образ, цілісність якого неможливо розділити. І напевно, що ще до початку надання якихось словесних вказівок своєму підопічному, Кирило мовчковим позирком вже надавав якусь установку. А кінь, у свою чергу, мовчазливо розумів цей важливий для нього погляд свого велителя. Тож наступні вербальні команди Лакс вже сприймав як корегування власних дій.
І ось настав практичний час працювати. Таку роботу кінь сприймає як і задоволення, і потребу.
… Гордівлива позитура, стрункість постави і ‒ вперед. Спочатку з деякою помітною затримкою, потім трохи швидше, затим ще скоріше, ще енергійніше і ось вже кінь як стріла мчить зі швидкістю вітру, немов переганяючи швидкоплинний час.
‒ Коли протягом дня ти робиш свою роботу, яка тобі подобається, то ти зовсім не помічаєш як проминає день, ‒ поділився судженнями кінний тренер. ‒ Уранці вивести коней для прогулянки в леваду, прибрати в стайні, роздати сіно й надалі займатися звичною роботою. Коні не повинні стояти на припоні без руху понад добу. А задля цього виводимо коней на манежі, а то й просто виїжджаємо у ліс на годину-другу покататися… В обідню пору завести їх у стійло, щоб вони поїли, а потім, якщо погода дозволяє, вивести знову.
Спілкуючись з берейтором, по-серйозному відчуваєш, що він не бачить іншого життя поза межами комунікації з цими прекрасними тваринами. Для нього вони, коли ти помічаєш, як він при зустрічі з кіньми запитує у них про їхнє самопочуття і чи не скаржаться вони на щось, ‒ це цілісне буття й світосприйняття, без якого напевно не уявляє самого існування.
‒ Час, проведений з тваринами, не можна назвати роботою у прямому розумінні, бо робота з кіньми ‒ це спосіб життя, коли ти без цього вже не можеш прожити новий день, ‒ зазначив у розмові зі мною Кирило. ‒ І це добре, коли хобі стає твоєю улюбленою роботою, коли задоволення поєднується з фінансовою складовою, а це, особливо у наш час, досить таки важливо.
У парку природи «Беремицьке» (так цей заклад правильно називається) ‒ понад десяток прекрасних коней різної породи. Але живуть тут, на території у 500 гектарів, не тільки коні, а й багато інших тварин. Про це ми розповімо у наших наступних публікаціях.
Сергій Кордик,
фото Миколи Тищенка
