Під окупацією. 25 днів пекла в ягіднянському «концтаборі» 

«Концтабір Ягідне» – саме так почали називати невелике, мальовниче село під Черніговом після звільнення його від російської окупації. Тут кати тримали у сирому підвалі понад 360 чоловік протягом 25 днів. Наймолодшому було три місяці, найстаршому – понад 90 років. Місця було настільки мало, що можна було лише сидіти. Повітря майже не було. Спершу у людей були ліхтарики, але за кілька днів сіли батарейки, і вони залишились у повній темряві без будь-якого зв’язку з зовнішнім світом. Жителька Ягідного Тамара Пінчук про ввесь цей жах загадувати не дуже хоче, проте жінка вважає: як би боляче не було, потрібно говорити, щоб про звірства рашистів знав увесь світ.

У селі Ягідне зламані майже всі паркани – росіяни заїжджали у двори, щоб сховати техніку. На деяких подвірʼях досі стоять спалені вантажівки та спецтранспорт. Між хатами викопані земляні укріплення, а на території місцевої школи – окопи та рови для танків та іншої важкої техніки. Росіяни перетворювали село на фортецю, адже явно планували залишитися тут надовго.

До того, як місцевих зігнали у підвал школи, аби ті послужили нелюдам щитом, російські військові декілька днів жили в людських хатах, а селяни ховалися від обстрілів, хто де міг.

«Ми сиділи в погребах від самого початку війни, бо сильні були обстріли, – згадує Тамара Борисівна. – У моєму погребі було шестеро людей: я, знайома і племінник з дружиною та дітьми. Коли вони зайшли до нашого двору, то закинули нам у погріб якусь димову шашку. Тоді ми всі відразу повиходили. Після того російські військові заселилися в мою хату, а нас знову відправили в погріб. Та коли були обстріли, то вони ховалися до нас. І в той час розмовляли з нами. Говорили, що хотіли йти на Київ через Золотинку, Друцьке, Ладинку, а там їм дали відсіч. І їм довелося вернутися в наше село. Та все одно казали: «Ми через пару днів візьмемо ваш Київ». На нашій вулиці, конкретно в моїй хаті, жили більш-менш спокійні. Єдине – шукали і вдень, і вночі горілку. Та я сама жила, нічого в мене не було. А в інших людей страшне що робили. У мене були саме росіяни, їхній командир покликав мене, щоб їм газ у хаті вмикала, бо вони не знали, як це робити. І каже мені: «Мать, потерпи два дня и ви будете хорошо жить». Я йому кажу, що ми без вас гарно жили. Навіщо ви до нас прийшли? У нас було маленьке гарне село. Люди були задоволені своїм життям. А тут прийшли ці «освободітєлі» і позбавили нас всього, що наживали все життя.

Знаєте їх така навала була, стільки техніки, страх! Були і росіяни, і тувинці, і якути. Я думаю, що майже всі з бідних сіл. Вони були шоковані тим, що в нас маленьке село таке, а є і асфальт, і газ в хатах. А в них всього цього немає. У нас взагалі гарне село. І в той же час були злі на нас, що ми живемо краще за них. Тому крали все підряд, виносили все, що могли, а що не могли – просто трощили».

У підвал зігнали все село

Понад 360 селян загнали у спортзал і в коридор, що у підвальному приміщенні місцевої школи. Було дуже тісно, люди усі 25 днів сиділи на стільцях, не маючи можливості бодай прилягти. З ними були й дітки, найменшому виповнився лише місяць.

«Вранці 5 березня нас усіх вигнали на вулицю і, як ті фашисти, погнали в підвал школи. Всіх: і дорослих, і дітей, і старих, і хворих. Хто йшов сам, кого везли машиною, кого тачкою, кого військові на своїх БТРах, – згадує Тамара Пінчук. – Всі, хто був на той час у нашому селі, потрапили до цього підвалу. Коли ми вийшли зі своїх дворів (а до того ніхто надвір не потикався), і йшли в школу, то побачили, що все село заставлене їхньою технікою. Ми жахнулися від того, скільки їх тут було. Вони, як та сарана, заполонили все село. А їх техніка з цими страшенними буквами «V» назавжди залишиться в пам’яті.

Перед тим, як відправити в підвал, нас усіх перевіряли, забирали мобільні телефони. Які розбивали, які собі лишали. Звісно, комусь вдавалося сховати і пронести телефон з собою, та росіяни швидко вирахували. Не знаю, як: чи то чули з підвалу, чи, можливо, якась техніка в них була. Та якось зайшов один їхній з автоматом і каже, зараз будемо виводити по п’ять чоловік і розстрілювати, якщо не віддасте телефони. Ну що поробиш, віддали. В мене тоді приймач забрали, по якому ми слухали новини. Деякий час були ліхтарики, хто встиг з собою взяти, але в них швидко сіли батарейки і ми сиділи в повній темряві. Місця, як і повітря, не вистачало. Я була в приміщенні, де дерев’яна підлога, то сиділи і лежали прямісінько на ній. Дітей клали на маленькі ліжка, які там були. Найгірше було тим, хто сидів у коридорі на виході. Там цемент і пісок, так люди й сиділи на ньому».

Жінка каже, що російські військові інколи випускали їх надвір, але ненадовго, і відразу самі ж починали стріляти у них над головами. Так вони розважалися.

«Спершу кинули нам свої сухпайки, потім давали по черпаку якоїсь юшки, яку варили на польовій кухні. Їсти хотілось, особливо дітям. Батьки віддавали діткам свої порції, – згадує пані Тамара. – Потім вони почали нас потроху випускати, щоб їсти готували. Готуємо, а потім вони починають стріляти у нас над головою – люди лякалися і бігли назад у підвал».

Зятя вбили одразу

Зятя Тамари Борисівни росіяни розстріляли буквально в перші дні, як тільки зайшли в Ягідне. Про це стало відомо, коли всіх зганяли в підвал, бо серед людей його не було. Та й чутки пішли, що чоловіка немає серед живих.

«Донька з внуками ще в кінці лютого виїхала в село на Козелеччині, а зять лишився. Не хотів хату лишати, – розповідає Тамара Борисівна. – Коли росіяни заходили, то у їхній двір заїхали своїм БТРом, виваливши паркан повністю. А його розстріляли прямо на порозі. Ми навіть не знаємо, за що. Йому всього 50 років було. Розстріляли і лишили в дворі, а самі в їхній хаті жили. Уявляєте!? Ми ж спершу нічого не знали. Коли нас гнали в підвал, то зятя не було, а люди почали говорити, що розстріляли. Потім вже виявилося, що вбили його 3 березня, а десь 25 березня вони його прикопали за хатою – там, де грядки були.

Зятевого брата немає по сьогоднішній день. Він довго був прив’язаний у школі в коридорі, на колінах. Ми його бачили там, коли іноді виходили. Коли росіяни пішли, то його документи знайшли в лісі, що поряд зі школою, а його самого – ні».

Газ лишили навмисне

Тамара Пінчук після того, як рашисти відійшли з їхнього села, як і всі жителі, пішла додому. Та від нього майже нічого не лишилося.

«За клубом у нас стояла їх машина з боєприпасами. І коли вони відходили, то чи наші поцілили, чи вони самі її підірвали, і ті боєприпаси почали детонувати, – згадує жінка. – Один снаряд прилетів у мою хату. Все вигоріло дотла. Добре, що лишився сарай і літня кухня, то тут зараз і живу. Відразу після цього жахіття, коли я побачила, що хати немає, то пішла до доньчиної хати. Там увесь час жили російські військові. Напевно, коли вони відходили, то лишили увімкненою газову плиту. І коли я почала підпалювати газ, він вибухнув. Я чудом лишилася жива. На мені був болоньєвий плащ, який миттєво спалахнув, а мене від вибуху викинуло надвір, прямо в двері».

Дивом живу пані Тамару відвезли в Козелецьку лікарню, де жінка пробула майже 40 днів, і свій 65-тий день народження святкувала там.

«Я довго була в лікарні, і всі допомагали. Санітарки, медсестри, лікарі, волонтери, – говорить Тамара Борисівна. – Я ж приїхала без жодних речей, то мені там і халат, і одяг принесли. Все-все дали, за що їм дуже вдячна. На день народження квітами мене вітали. А ще коли я потрапила в неврологію, дівчата зібралися і розпитували про все, що ми тут пережили. І я, як би боляче не було це згадувати, все розповідала. Люди повинні знати, що ці нелюди з нами робили. Весь світ має про це дізнатися».

Марія Пучинець, фото автора