Підірвався на міні й переніс 27 операцій: історія воїна, який встановив світовий рекорд
Шість днів Михайло Дроботенко провів у ворожому тилу, а потім 110 кілометрів пішки виводив свою групу з десяти військових з оточення. І йому це вдалося. Та після повернення до своїх, під час виконання бойового завдання, старшина з позивним «Сєвєр», підірвався на ворожій міні й втратив дві ноги. 27 операцій, важка реабілітація і щоденні заняття спортом. Важко повірити, але вже за півтора року Михайло разом з іншими ветеранами встановили світовий рекорд зі стронгмену на Міжнародному фестивалі Арнольда Шварценеггера.
З Михайлом зустрілася у парку «Муромець», де для поранених воїнів відомий український атлет, президент Федерації зі стронгмену Сергій Конюшок проводить тренування. Ветеран Дроботенко не дає собі спуску. Навіть у дні інтерв’ю не пропускає занять.
Говорили про війну, яка для 20-річного Михайла почалася ще 2014 року, спецоперації й широкомасштабне вторгнення; як молодий заступник комбата вивів свою групу з ворожого оточення та що йому допомогло не здатися і пройти 110 кілометрів, аби дістатися українських позицій; про ворожу міну, яка забрала одразу дві ноги й спорт, який повернув до життя.
Борець у спорті – борець у житті
Спорт був завжди у житті хлопця з Кропивницького. Ще з дитинства він займався кікбоксингом і силовими навантаженнями. Після школи пройшов строкову службу в армії і влаштовував сімейне життя.
«Я навіть не думав косити від армії. Ну як так? На мою думку, кожен чоловік повинен мати навички, аби захистити свою родину, своє місто, Батьківщину. Після армії у мене стрімко пішло життя. Я одружився, влаштувався на роботу, невдовзі у мене народилася донечка. І того ж року почалася війна, яку дехто й досі називає АТО».
«Мені здавалося, що я загартований і нічого не боюся, але коли вперше потрапив під обстріл, зрозумів, що це – справжня війна. Чесно скажу, дуже злякався. Молодий-зелений. Але звикаєш до всього. Це вже згодом я почав спокійно реагувати на обстріли, хоч як би сильно ворог не гатив».
«З артилерії до спецназу: мені хотілося більше драйву»
Понад рік кропивничанин прослужив в артилерії, але, як він сам зізнається, йому хотілося більше активностей.
«Я майже не зустрічався з ворогом. Бо як працюють артилеристи: ти майже нічого не бачиш. Тобі дали координати, ти відпрацював по цілі, змінив місце. А мені не вистачало драйву, – розповідає захисник. – Тому після року служби я перейшов до окремого полку спеціального призначення імені князя Святослава Хороброго».
Починав Михайло розвідником. За два роки обійняв посаду заступника командира групи, отримав сержантські погони.
«Авдіївка, Мар’їнка, Піски, населені пункти, які були поряд. Ми виконували завдання різної складності. Здебільшого, це була розвідка. Заїжджали декілька разів і у Луганську область – Станиця Луганська, Щастя. Я звик до всього. До ночей без сну, складнощів під час виконання бойових завдань. Єдине, до чого не можна звикнути, – це втрата побратимів», – зізнається мій співбесідник.
За особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, і зразкове виконання військових обов’язків у 2019 році старшину Дроботенка відзначили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
«У піхоті дуже допомагали навички розвідника»
Михайло не звик сидіти на місці, йому завжди хотілося рухатися вперед. Навіть на війні.
«У спецназі в мене були нелегкі відносили з командуванням. Через те, що я хотів росту, а не можна було, бо я – не кадровий офіцер. Я закінчив “вишку” для того, щоб отримати офіцера. І так склалися обставини, що у мене якраз закінчився контракт у загоні спеціального призначення, а мені подзвонив приятель і каже: «Міша, не хочеш поїхати з нами на ротацію? У нас немає командира взводу». Я приїхав, поспілкувався з комбатом і після цього ми відправилися у Слов’яносербськ».
Повномасштабне вторгнення військовослужбовець зустрів у лавах 57-ї мотопіхотної бригади. Тоді підрозділ Михайла вже вісім місяців займав позиції неподалік тимчасово окупованого Слов’яносербська на Луганщині.
«За три дні до повномасштабної війни, ми мали виїжджати, але нас попросили затриматися на кілька днів. Вночі 24 лютого на наші позиції повалили російські танки. Їх була велика кількість. Ми стояли біля населеного пункту Трьохізбенка. Мій і сусідній взводні опорні пункти буквально одразу опинилися в оточенні. Була думка, що ми приймаємо свій останній бій.
Я наказав рознести бензин по бліндажах, щоб раптом щось, то спалити все, аби нікому нічого не дісталося. Ми мали 82-мм міномет, я розвернув його в бік дороги, відстрілювався, поки не закінчилися міни. В наш бік почав працювати танк. І в останню мить, коли із заступником комбата з бойової підготовки ще був зв’язок, я отримав наказ відходити. Перед відходом на позиції, ми ще встигли знищити всі документи і сховати озброєння, яке не змогли забрати. У зброї не було сенсу, бо ми не мали бойових комплектів. Я зафіксував координати, які потім передав комбату».
Шість днів у ворожому тилу
Перед заступником командира взводу, головним сержантом Дроботенком постало завдання – зберегти життя кількох десятків людей. Окрім воїнів 57-ї мотопіхотної бригади, до групи доєднались бійці Нацгвардії. Поранених, а також літніх військових і тих, хто не міг швидко пересуватись, Михайло вирішив посадити на бойову машину.
«Я розумів, що деякі люди не зможуть подолати великої дистанції. Тому командиру відділення дав команду прориватись на БМП, а сам із групою з десяти людей залишився, аби викликати вогонь на себе та відвернути ворога від машини. БМП прорвала оточення, вискочила й полями проривалась до своїх під постійними обстрілами. А ми спочатку чотири доби переховувались у посадках. Усі дороги були перекриті, по них довжелезними колонами постійно рухалася ворожа техніка».
Михайло кожен крок продумував до дрібниць. У цьому, як він сам зізнається, йому дуже допомогла служба в розвідці.
«Я лишав свою групу на кілька годин у посадках, казав, щоб вони сиділи тихо і не висовувалися, а сам йшов у розвідку, щоб далі спланувати наш шлях».
Зі слів співбесідника, за ці дні доводилося йти й на небезпечні авантюри. Наприклад, забрати воду з під носа у російських окупантів.
«Людям треба було щось пити. Тому підповзав до ворожого схрону, там, де вони все зберігали, спостерігав і у влучну хвилину забирав воду. Раз на день я виходив на зв’язок із ротним. Більше ні з ким. Задля безпеки. Йшли ми два дні лісами та полями. Я точно знав, що виведу людей, хоч у групі були різні настрої».
Місяць у реанімації: кожні три дні – операція»
Михайлові таки вдалося виконати місію, група вдало вийшла під Сєверодонецьк. Після повернення Михайло добу відпочив і почав допомагати командиру роти обладнувати позиції.
«24 березня поступило завдання зайняти позицію. Була інформація, що територія там замінована, бо якийсь час стояли окупанти. Я пішов розміновувати, зняв кілька МОН-50 і на крайній підірвався. Чому кажу на крайній, бо потім приїздили сапери й більше там нічого не знайшли».
Захисник лишався у свідомості до приїзду медиків і навіть зміг самостійно накласти турнікет.
«Це сталося миттєво, відчув біль, упав на спину. Це вже потім побратим розказав, що я підлетів у висоту на три метри й мене відкинуло вбік метрів на два. Я ще намагався піднятися на ноги, але, коли глянув, зрозумів, що не вдасться. Наклав джгути: один моментально, другий не зміг нормально затягнути. Підповз побратим і допоміг. Це й врятувало від смерті, яка могла настати внаслідок великої втрати крові. По рації викликали евакуацію. Медики прибули десь за двадцять хвилин. Евакуювали мене в Лисичанськ, потім гвинтокрилом – у Дніпро».
Там робили переливання крові й плазми. Тоді відправили у Вінницю. Почала відмовляти нирка, але, на щастя, запустили. Тоді одну за одною робили операції. Скажу так: сам підрив був не таким болісними, як
післяопераційний період. Жодні знеболювальні не допомагали. Місяць я пролежав у реанімації. Кожні три дні – операція».
«Коли мене перевели з реанімації, я попросив гантелі»
Ветеран пригадує, що в нього регулярно були температура і перепади тиску, але важким було не лише фізичне відновлення, а й психологічне. Мотивацію чоловікові надавав спорт. Лікарі постійно казали: «Куди тобі займатися? У тебе – шви, в тебе – перепади тиску», але Михайло продовжував займатися спортом.
«Я попросив друзів, і вони привезли мені гантелі. Але коли я почав робити навантаження, почали розходитися шви, тому медики їх забрали. Але поступово я таки вводив спорт у свій лікарняний режим. Це давало мені можливість відключатися від дурних думок».
Після реабілітації Михайло приєднався до Сильних України (всеукраїнські спортивні змагання з адаптивних видів спорту серед ветеранів – ред.)
«Потрапив на “Київ Незламний”. Зайняв перше і друге місця – жим штанги лежачи. Там мене помітив відомий спортсмен і президент Федерації стронгмену України Сергій Конюшок і запросив мене до участі у міжнародних змаганнях у Мадриді».
«Михайло – один із лідерів, на якого рівняються інші», – Сергій Конюшок
Сергій Конюшок поспілкувався з нашою журналісткою і розповів, що адаптивні види спорту – дуже важливі для реабілітації ветеранів.
«З Михайлом ми познайомилися рік тому на відкритті спортивних змагань “Київ Незламний”. Він тоді посів призове місце, але не вийшов на нагородження. Я забрав ці медалі й поїхав у військовий шпиталь, де Міша проходив реабілітацію, вручив йому їх і відтоді ми потоваришували.
Дроботенко – дуже наполегливий чоловік із лідерськими якостями й величезним бажанням жити та надихати інших. Я запросив його взяти участь у встановленні світового рекорду. Не дивлячись на те, що Михайло – єдиний учасник команди, у якого – подвійна ампутація, він був дуже активний і позитивний. У всіх глядачів, які бачили цей рекорд, просто перехоплювало подих».
Ветерани з ампутаціями протягли чотири вантажівки
У жовтні 2023 року команда українських ветеранів встановила світовий рекорд зі стронгмену на міжнародному спортивному фестивалі Арнольда Шварценеггера Arnold Classic Europe в Мадриді. Українці, серед яких наш герой Михайло Дроботенко, протягли за канат сидячи чотири вантажівки загальною масою 35 тонн на 20 метрів за 30,69 секунди.
У змаганнях взяли участь вісім захисників із різних куточків країни, які дістали важкі поранення та травми під час бойових дій, і які є призерами першого всеукраїнського туру змагань з адаптивних видів спорту серед ветеранів «Сильні України».
«Коли Конюшок мені запропонував взяти участь у встановленні рекорду, я, звісно, погодився. Але в цей час у мене було протезування в Естонії. Проте я ризикнув і все встиг. Трохи підганяв медиків. Повернувся в Київ і через 12 годин ми виїхали у Мадрид. Після рекорду я повернувся до столиці і трохи відклав спорт, бо освоював протези, а нині знову повернувся до щоденних тренувань».
Про плани, мрії і Перемогу, яка обов’язково буде
Наразі Михайло не тільки тренується, а й допомагає іншим ветеранам повертатися до життя і до спорту. Він відвідує військових у госпіталях і тренує ветеранів. А ще вступає до Національного університету фізичного виховання і спорту на магістратуру і має на меті встановити ще не один рекорд.
«Попереду ще багато планів. Мрію відкрити власну кав’ярню, також хочу ще дітей. Так склалися обставини, що з дружиною ми розійшлися. З донькою звісно я спілкуюся і в Київ до себе її забираю. Але у мене зараз нові стосунки. Ще коли лежав у лікарні, познайомився з чудової дівчиною Наталією. Її не злякали мої поранення, і вона приїхала з Одеси до мене в госпіталь. Відтоді ми разом. Уже рік живемо, тому звісно мрію про дітей», – посміхається Михайло.
Дроботенко має військові нагороди та «Золотий Хрест» від Залужного, багато спортивних медалей і світовий рекорд, але мріє лише про одне – про нашу Перемогу.
«Хочу, щоб не гинули більше люди. Щоб всі захисники повернулися додому, до своїх сімей. Я вірю в нашу Перемогу. Вона обов’язково буде», – підсумовує розмову на оптимістичній ноті наш Герой.
Сніжана Божок
Фото Олексія Самсонова та з архіву Героя
