Подружжя зі США здійснює свою мрію в українському селі

Дивні парадокси відбуваються у наш час – коли ворог змушує людей через постійні обстріли залишати свої рідні місця та виїжджати аж ген куди, знаходяться сміливці, які навпаки освоюють такі місцини.

Спілкуючись із родиною американців, які прибули в поліське село на Чернігівщині, я весь час намагався зрозуміти: що ж спонукало цю сім’ю приїхати в Україну, та й ще у прикордонний присілок? Дещо пізніше я зрозумів справжню мету такого відчайдушного кроку родини з Америки.

Американці «купили» природу

Коли кажуть, що на Поліссі – екзотична й неповторна природа зі своєю колоритністю, то природний ландшафт навколо цього села є удвічі дивовижнішим.

Уздовж населеного пункту розкинулося широченне водяне плесо – дехто з місцевих називає його озером, а хтось – річкою. Зрештою, це вже не так і важливо. Головне те, що водна прозора гладінь, виляючи за городами селянських обійсть, по-справжньому вражає – відбиває у собі, немов у дзеркалі, весь видимий навколо простір: і розкішні сосни, які мовби перешіптуються з нею, і сіро-блакитні хмарки, що біжать над водою кудись у далечінь, передаючи естафету іншим…

У цьому обширі якась особлива енергетика! Це місце когось, безумовно, закохує і водночас дивує, а інших – надихає і вражає, незважаючи на те, що всього за кілька десятків кілометрів летять смертельні ворожі ракети та вибухають снаряди.

… Блукаючи звивистими стежками уздовж річки та соснового лісу і милуючись місцевим привіллям, ми не переставали дивуватися нашій природі – яка ж бо вона особлива і чудодійна! Не дарма мій колега Микола Тищенко потім скаже: «Американці тут купили природу». І знаєте – в цьому щось таки є.

Як усе починалось…

Так склалася доля, що понад двадцять років тому життєві дороги привели чернігівку Наталію з сином аж до Сполучених Штатів Америки. Невдовзі вона вийшла заміж за американця Вейна Кіббі. А ще за три роки набула громадянства США.

Кілька разів приїжджали вони і в Чернігів. Аякже! Тут живе матір Наталії. І якось у розмові Вейн висловив свою думку, що подобається йому цей край. Отак потроху таке міркування привело до ідеї оселитися тут, в Україні. Багатенько об’їздили сіл та хуторів, і всюди – гарні місця. Але щось таки стримувало подружжя від осілості там. Та коли потрапили в це село, де нині проживає до 30 осіб, то пошуки привабливого місця для проживання припинилися.

– Оце те, що я хотів, – висловив свою думку американець своїй дружині. – І землі багато, і річка, і ліс…

Невдовзі придбали тут будиночок за три тисячі доларів. І хоча у хаті були дві грубки (лєжанками їх тут називають) та піч, але погодьтеся – для сучасного життя цього недостатньо. Та й Вейн не був би американцем, якби не спромігся покращити умови життя.

Перегодя знесли колишню хату, а на її місці почали зводити модерний будинок. Відтак у селі з’явився новомодний як для нашої місцевості особняк, де одна велика стіна повністю скляна і відкриває краєвид на красиве озеро та сосновий ліс.

Коли ми завітали до садиби американців, тут вже була готова до висаджування на город деяка рання рослинність. Прикрашають подвір’я декоративні та плодові молоді деревця. «Це мо’ з Америки доставили? – цікавлюся у господині. «Та ви що? – враз відповіла здивовано. – Звідти ніяк не можна вивезти дерев – категорично заборонено, там щодо цього суворий закон діє. В Україні купляли».

Але це, виявляється, не перша «заборона по-американськи» – can not (по-нашому – не можна).

– У США так «просто» будинок не збудуєш – там діє інституція, яка, окрім погодження проєкту, строго контролює його дотримання в процесі будівництва, – порівнює Наталія американські принципи-підходи і наші – українські. – Тут у цьому плані дещо простіше – більше свободи в плануванні та реалізації своїх задумів.

Пані Наталія розповіла, що в США не застосовують при зведенні будівель деякі матеріали, які використовують тут. От, наприклад, вже звичні й практичні для нас газоблоки в Америці взагалі не побачиш.

– Деякі роботи, що ми не змогли з чоловіком зробити, будівельна бригада виконувала, – продовжує далі розказувати дружина американця. – Вейн працює більше по дереву, а я займаюсь штукатурними роботами. Навчаємося вже по ходу з практик умільців, які діляться досвідом у Ютубі. Скажу так: якщо хто захоче, то неодмінно зробить.

Чим більше ми розмовляли з подружжям, тим виразнішим ставав сенс переїзду зі США в Україну. І любов до природи та пригод тут теж зіграла не останню роль. Дядько Вейна – теж неабиякий сміливець і ризиковий чоловік. Все життя утримує ранчо. Нині у нього – тринадцять коней. У свої 90 років захотів покататися на скакуні. Та роки дали своє – впав з коня і поламав ребра, тож довелося лікуватися.

– Ви що думаєте – його це зупинило? – здивовано запитала і тут же відповіла дружина американця. – Ні! Він все одно після лікування знову заліз на коня і гайда кататися…

До речі, дядько Вейна мав майстерню з ремонту автотехніки. Тож племінник навчався, працюючи у нього, такому ремеслу. А в свого діда вчився досконалій роботі з деревом. Ось звідкіля і потяг ще й до таких робіт. І ось тут, вже в Україні, знадобилися навички, що колись перейняв у свого дідуся та дядька.

Три проблеми: дороги, сміття і… документи

Не все так просто вирішувалося з переїздом та наданням права проживати в Україні.

– Я ніколи не думала, що так складно буде отримати дозвіл на проживання в Україні, – говорить Наталі. – Дуже багато волокити бюрократичної. Мені простіше було, хоч я і американка, але ж все одно свого часу тут мешкала, а от щодо Вейна, то ду-у-у-уже багато документів і часу знадобилося… І якщо говорити, що нам не сподобалося тут, в Україні, так це стан доріг, сміття і… до-о-о-окументи.

І хоча набуття громадянства та отримання відповідного статусу на проживання в США теж не з легких етапів, але саме щодо збору документації, то там, як розповіла українська американка, простіше. В Америці все знаходиться в одному місці, й тому не доводиться бігати з одного відомства до іншого.

– У нашому місті в Америці невеличке приміщення, в якому працює всього чотири спеціалісти, – деталізує Наталі. – А в Чернігові величезне двоповерхове приміщення центру адмінпослуг, а нічого розумного не доб’єшся – туди-сюди, з кабінету в кабінет доводиться бігати і безрезультатно, а потім ще й треба їхати в інші структури, що розкидані по місту, щоб отримати певні документи.

Це – щодо нашої «спадкової» бюрократії. І кому як не нам, українцям, це добре відоме явище ніяк не вдається перебороти й досі, навіть з появою нових інституцій та оптимізацією адміністративних послуг, комп’ютеризацією та інформатизацією.

Для американської родини стало шоком те, що в кінці кожної вулиці села, а подекуди навіть і не в кінці, – гори сміття. А тому з першого дня перебування в цьому селі подружжя почало вести «боротьбу» з цим явищем. Для початку купили в обласному центрі декілька десятків мішків і самі вивантажили в них сміття. Але воно з’являлося знову і знову.

І це також є проблемою «національної» особливості.

Коли я зі своїм колегою прогулювався вулицями невеличкого села, яке вже майже стало хутором, ми зустріли одного чоловіка. Розговорилися. Він нам запропонував провести своєрідну «екскурсію». Та коли дійшли до в’юнкої вулички, яка прямувала до річки, вгледіли купи сміття. Тож коли колега почав фотографувати, житель села попросив не знімати. «Ой, не треба фотографувати, а то ще приїдуть, приберуть та заборонять, а куди нам тоді сміття викидати?», – здивував своєю логікою місцевий житель.

І цього чоловіка, як, власне, й інших, не турбує те, що в дощ оте сміття опиниться поступово у річці. І справді, ну, коли вже ми викорінимо з нашого менталітету отакі «засмічені» підходи?

Життєва проза

У центрі села, яке поступово збіднюється людьми, – закинуте приміщення, заросле чагарниками. Підійшли ближче. І якось помітно задумливо мій колега став оглядати його.

– Це – колишній сільський будинок культури, – несподівано перервав мовчанку Микола Олексійович. – Ось тут колись, в юності, я зі своєю знайомою сидів у задньому ряду… Дивилися індійський фільм… Уся зала була заповнена…

Роки… Роки…

Свою розповідь я розпочав з парадоксів. А, може, й справді, коли українці виїжджають з насиджених місць, то інші люди нехай приїжджають, і таким чином оживлятимуться наші села? Це принаймні краще, ніж мати мертві зони. Хіба не так?

Ось буквально через дорогу, де живе тепер американська родина, придбало будинок подружжя з Голландії.

– Вони поки що приїжджають сюди на все літо, а з виходом на пенсію думають влаштуватися назавжди, – уточнює Наталя.

Повернулося до своїх родинних витоків і подружжя з Чернігова – Олена з Миколою. Свою квартиру чоловік з дружиною залишили дітям, а сюди ось, у батьківську хату, переїхали…

Краще жити в Україні

Попри труднощі, які є в нашій країні, жити тут легше. У цьому переконаний американець. Не дивлячись на бюрократію та війну, багато проблем, які є в щоденному житті США, в Україні не існує. Особливо, що стосується життя для пенсіонерів. В Америці, що пенсіонер, що працездатний – обов’язково плати податки. А тут жодних тобі додаткових доплат, ще й пенсію отримуй.

В однієї знайомої американського подружжя помер чоловік, а сама вона одразу захворіла. Місяць пролежала в лікарні, але їй треба було і далі лікуватися. Тож адміністрація лікарні виставила рахунок на сплату 20 тисяч доларів. Жінка не могла заплатити податок на житло, оскільки треба було лікуватися далі. Тому відповідна інстанція виставила її власний будинок на продаж. І все – нічого не вдієш. Питаю: «Так а приватна ж власність хіба в США не є недоторканною?».

– Так, приватна власність є недоторканною – туди так просто не зайдеш, але коли це не стосується податків. Там з цим дуже-дуже строго, – зазначила Наталія. – Якщо ти місяць хоча б не сплатив, призначається штраф, який майже вдвічі перевищує заборговану суму. Якщо людина не сплатила і штраф, і потрібну податкову суму, будинок виставляється на продаж. У цій ситуації добре хоч, що кошти за проданий будинок жінці повернули.

Таких «привілеїв» американського життя – не на один приклад. Взяти хоча б те, що у дворі приватного будинку не можна ставити туалет, а тільки як декорацію, не більше. У нас же, як тільки отримують землю для особистого будівництва, то одразу встановлюють туалетну кабіну. І це при тому, що коли місцеві органи влади надають дозвіл на будівництво, то зазвичай у документах прописуються умови про обов’язковість підключення туалету до загальної каналізації. Це тому так, аби ґрунт не забруднювався. Це по документах. А насправді куди ж підключатися, якщо в більшості українських сіл каналізаційні системи відсутні?

У продовження – ще один приклад, але вже з нашого життя. Подружжя американців придбало за свої кошти електролічильник. Встановили. А після деякого часу довелося придбати інший, який витримує більше навантаження. Знятий прилад представник компанії вилучив. А коли Наталія запитала у нього: «Навіщо ви забираєте лічильник? Адже ми його купляли за власний кошт», – він відповів, що незалежно від того хто купляв, електролічильник після встановлення є власністю компанії. Такі підходи для американської родини теж не зовсім зрозумілі, як і нам самим.

Усупереч оцим от усім труднощам, американець Вейн Кіббі говорить так:

– В Україні я почуваюсь дуже щасливим! Тут найкраще місце для пенсіонера. Красиві місця, тихо, смачна натуральна їжа…

Щодо війни росії проти України Наталія висловлюється лаконічно, але й недвозначно:

– Ой, скоріше б вже прогнали їх звідси – вже сил немає… Ми ж купили будинок, який тут був, ще до війни. Тож напередодні вторгнення нам двічі з американського посольства надходило повідомлення, щоб ми евакуювалися терміново. Ми не виїхали, а вже коли танки російські проїжджали сусідньою дорогою, то якось і лячно стало… Але коли наше село було в облозі росіян, і виїхати звідси кудись не було можливості, то місцеві люди так сильно згуртувалися, що не можна навіть і передати словами (отут співрозмовниця заплакала, – Авт.). Обмінювалися продуктами, які у кого були, допомагали в тій біді один одному. І місцевий фермер допомагав їжею.

А її чоловік Вейн додає:

– Ми захоплюємося мужністю й стійкістю українців, і насамперед – військових. І віримо разом з вами в перемогу!

Американське подружжя також вірить у перемогу Трампа у майбутніх президентських виборах. І кажуть, що Трамп, на відміну від Байдена, – людина дії. Він рішучий, тож коли прийде знову до влади, не буде віддавати перевагу словесним переконанням і дипломатичним перемовинам, а чинитиме жорстко і дієво.

– Такий американський лідер корисніший і для самої України. Путін створює в багатьох регіонах світу осередки напруженості, своєрідні нариви, – розмірковує Наталія Кіббі. – А епіцентр цієї напруги знаходиться в москві. І якщо вирізати оту головну пухлину кремлівську, то решта втратить живлення. Це здатен зробити тільки Трамп.

– Українці дуже сильні люди, згуртовані, – висловлює свою думку Вейн Кіббі. – І Те, як ви захищаєте свої сім’ї, свою землю, свою державу, викликає найбільшу симпатію і захоплення. І ми віримо, що настане перемога та мир, люди відбудуються, залікують рани, і ми всі пам’ятатимемо про тих, хто поліг на війні за свободу та незалежність. Слава Україні!

– Героям слава! – відповіла Наталія Кіббі. 

Сергій Кордик. Фото Миколи Тищенка