Польсько-український вектор плідної співпраці

Польща – Україні: допомагають усі поляки, й ті, хто самі потребують допомоги через стан здоров`я.

Чергова моя поїздка до Польщі,  в чарівне старовинне  місто Перемишль, зовсім поряд з кордоном України. Поїздка на запрошення мого давнього польського друга Станіслава Стемпня. Він засновник і вже понад 20 років беззмінний директор Південно-Східного інституту наукового в Перемишлі,  потужної громадської установи, основна функція якої – розвиток польсько-українських контактів. Про Інститут я не раз писав у попередніх публікаціях, про його активну  нинішню діяльність  розповім  пізніше. Особливо щодо досліджень нашої, часом непростої, але спільної історії, про нові книжкові видання польською і українською мовами.   

Станіслав Стемпєнь

Відомий польський історик, доктор наук,  мабуть,  кращий у Польщі дослідник життя і діяльності Симона Петлюри, Станіслав багато років є також професором Університету Перемишля, де навчається і чимало  студентів з України. 

Але цього  разу головною темою моєї журналістської поїздки стала війна в Україні і допомога Польщі нашій країні. Разом зі США, Британією,   країнами Балтії,  Польща найбільш рішуче підтримує Україну в нашій борні за волю і незалежність. Про це можна  розповідати  багато. Досить сказати, що з тих кількох мільйонів українських біженців,  які через  війну виїхали за кордон, більшість прихистила якраз Польща, від 2 до 3 мільйонів. Цифра змінюється, одні наші люди  осідають в Польщі,  інші їдуть далі, в інші європейські країни, чимало біженців уже повертаються додому,  в Україну. Але беззаперечно, що Польща,  і на державному,  і на громадському рівні надала величезну підтримку нашим біженцям.  

Станіслав запропонував мені для газети ще більш конкретну тему – як допомагають українцям польські інваліди. Підкреслив, що це дуже важливо – показати,  що не лише загалом поляки масово відгукнулися на нашу біду, а в тому числі й люди,  які самі потребують допомоги, люди з проблемами здоров`я, польською мовою – «непельносправні» («niepelnosprawny»).  Але замість цього наукового терміну вживатиму звичний – інваліди, слово,  якого чомусь цураються,  але в якому нема нічого образливого.   

Плакат Комітету допомоги Україні

Чому була запропонована ця тема? Річ у тім, що в Перемишлі вже 25 лютого, через день (!)  від початку війни в Україні, був створений Комітети допомоги Україні.  

Створив його Перемишльський відділ Польського товариства боротьби з інвалідністю, разом якраз з Південно-Східним інститутом науковим. І Станіслав Стемпєнь є одним з керівників Комітету.  

Перш ніж розповісти  власне про діяльність Комітету, допомогу нам  Перемишльського відділу ПТБІ, розповім, власне, про це Товариство і загалом про ту величезну підтримку знедолених людей у Польщі, якій нам треба вчитися.    

«Є  знедолені, нема забутих» 

Так називалася одна з моїх публікацій з Польщі, написана ще понад  півтора десятки років тому. Тоді, в середині 2000-х, Південно-Східний інститут науковий проводив цікаву  програму «Варштати дзєннікажські», «Навчання журналістські». Щомісяця  ми, постійна  група з  кільканадцяти українських журналістів  з різних регіонів, приїздили в Перемишль на  три дні, де щоразу була та чи інша програма. Загальна тема навчань  була – переміни в Польщі після вступу країни у 2004 році до Євросоюзу. І її досвід для України. У нас були теми енергетики, освіти, медицини, охорони довкілля. І одна з програм була про соціальний захист людей. Ми, як завжди,  чимало поїздили Перемишлем  і повітом, по довколишній селах і містечках. Нам показали, як у Польщі опікуються престарілими,  бездомними, самотніми,  дітьми, а також й інвалідами. 

Всі ці категорії людей є і в Польщі, як і в інших країнах. Але суть побаченого видно уже із того заголовка публікації: є знедолені, нема забутих. Ця величезна підтримка таких категорій людей є вищим проявом гуманності. Саме ці люди мають бути, були і є в Польщі  під опікою, найперше,  трьох інституцій: держави,  церкви,  громадських організацій, насамперед різних фондів.  

Цей відступ потрібен, щоб показати: за ці роки все те залишається в Польщі незмінним, ця колосальна увага і підтримка таких людей.  

Цю справу  наочно показав мені голова Перемишльського відділення Товариства боротьби з інвалідністю Анджей Берестецький. Ми побули,  окрім офісу відділення, що в самому центрі міста, над рікою Сян, також у трьох основних «осьрьодках», осередках відділення.   

Працівники Товариства: в центрі – Анджей Берестецькі, друга зліва – Анета Блонська

Одразу кілька цифр. Під опікою Перемишльського відділення Товариства 270 інвалідів  міста  і повіту. Відділення налічує близько 100 працівників, серед яких частина волонтерів,  але 82 людини – на постійній роботі. До речі,  в тому числі   працюють тут і 9 інвалідів.  

Загальний бюджет відділення Товариства – 6,5  мільйона злотих. Десь до 90 % цих витрат покриває держава, або напряму, або через місцеве самоврядування. Його реформа в Польщі дала змогу місцевій владі вільно розпоряджатися коштами. То ж і місто Перемишль, і Перемишльський повіт цілком  достатньо фінансують відділення Товариства.  

Перша точка, на яку мене завозить Анджей, – осередок на вулиці Собуткі, 23. Це ще місто,  але подалі від людного центру. Прекрасний будинок з чималим двором, власне,  невеликим парком. Тиша, зелень, неподалік річка. Це дуже важливо, підкреслив Анджей, саме така атмосфера, вона теж сприяє заняттям підопічних. Це взагалі головне призначення Товариства: таке долучення знедолених людей  до активного життя. Уявімо,  що ці майже три сотні людей сиділи б у чотирьох домашніх стінах. І зовсім інше – серед людей, де і такі ж знедолені,  і працівники осередку нічим не нагадуватимуть тобі про твій  фізичний чи психологічний стан.  

Є під опікою і кілька людей з фізичними вадами, насамперед руху. Але переважна більшість – люди, які відстають у розумовому розвитку.  Одразу слід зазначити,  що це не є медичний, лікувальний заклад. Ці люди є під опікою суто медичних установ. А тут,  в осередках Товариства,  вони отримують психологічну терапію. Конкретніше – заняття десь за добрим десятком напрямків.  

Ми почали знайомство з терапії праці. Побули в «працовні», одній з двох деревообробних майстерень. Невелике, але добре обладнане приміщення,  найсучасніші деревообробні верстати. Майстри вчать підопічних столярній справі. І освоюється  вона інвалідами чудово. Уже в скверику на подвір`ї вас зустрінуть вироби цієї майстерні: гарні дерев`яні лави,  столи, стільці. Ось навіть гойдалка, зроблена тут же (на фото). Такі вироби йдуть і на продаж, а виручка поповнює бюджет Товариства.   

Директорка осередку Анета Блоньска з гордістю показує майстерні,  класи для занять.  Ось клас  гончарства, де виготовляють гончарні вироби. Клас біжутерії, інших прикрас. Клас малювання.  Спортивно-реабілітаційна кімната. Дехто з підопічних займається навіть карате,  а загалом ці люди активно виступають і на спортивних змаганнях. Комп`ютерний клас. За комп`ютером якраз сидів чоловік. Як мені сказали,  він пише вірші,  складає пісні,  молитви. Йому  далеко за 50 років. До речі,  вік контингенту осередків – від дітей 2-х років до пенсійного віку,  а в країні це 60 років для жінок, 65 для чоловіків. До цього віку люди й можуть перебувати під піклуванням Товариства.  

Скрізь нас зустрічали привітно,  з посмішкою, з цікавістю до гостя – журналіста з України.   

Чудові вироби, зроблені в осередках

Не вдалося побачити діток,  бо вони зараз на канікулах. В осередку займаються кілька десятків дітей, в основному, з аутизмом,  вік – від двох років і до шкільного. Класи так і називаються: «Пшедшкола», тобто дошкільне навчання.  

Варто зазначити,  що цей осередок, тобто будівля і територія,  уже у повній власності  відділення Товариства, свого часу воно все це викупило.   

Будівля осередку в Коритніках

Їдемо за місто, в містечко Коритніки. Це за 14 кілометрів від Перемишля. Надзвичайно мальовнича місцевість Підкарпаття, вздовж ріки Сян. Анджей пояснює, що саме тут і обирали місце для повітового осередку. Терапія природою. Цей осередок ще більший і розкішніший. Великий двоповерховий будинок. Він довго стояв занедбаний. В комуністичні  часи тут був якийсь заклад, пов’язаний з «рольніцтвем», сільським господарством . Потім все занепало, з «розпадом комуни», пояснює Анджей. І ось Товариство попросило у влади повіту все це для повітового осередку. І будинок, і велика, більше гектара,  територія  – у власності повіту, просто передані в постійне користування Товариству. Натомість повіт фінансує заклад, утримує його. Анджей по обох осередках ділиться планами подальшої розбудови. реконструкції, ремонтів,  коштом і  держави,  і місцевої влади. Як і в першому осередку,  парк ідеально доглянутий. Висаджування дерев,  квітів, догляд за парком – все це також роблять самі інваліди. Терапія праці і природи.   

Працівники Товариства  і їх підопічні

Тут все,  подібно до міського осередку. Такі ж класи, майстерні, найновіше обладнання,  в тому числі комп`ютерне. Є невеликий актовий зал для зібрань, концертів. В кімнаті поруч якраз займалися учасники творчого гуртка, як би у нас назвали– художньої самодіяльності. Готували концерт. Щось продемонструвати? Без проблем. Одна дівчина стає до музичного супроводу, а інша,  Доротка,  миттю перевдягається у циганське вбрання і хвацько виконує циганський танок. Знімаю на відео.  

В холі  осередку –  численні нагороди підопічних, отримані на мистецьких виставках, спортивних змаганнях. В цих заходах  люди беруть участь постійно,  як і на міських і повітових святах, ярмарках. На останніх, крім згаданих меблів, продають зроблені власноруч гарний посуд, прикраси, картини. Взагалі картинами завішені всі стіни.  

В обох осередках підопічні не мешкають, а щодня приїжджають на заняття. В міському простіше, доїхати з міста і кількох приміських сіл. А як у повітовому? І тут я почув те,  що просто  вразило. Виявляється, у всі 5 робочих днів (субота і неділя – вихідні) осередок звозить підопічних з сіл повіту. Аж з  50-ти сіл! Майже 100 чоловік. Тобто, є села, де живе один чи два інваліди, але їх також привозять. Увечері так само розвозять по селах, додому. Для цього в осередку є три спеціальні автобуси. Я сказав Анджею, що це ж величезні витрати, зокрема, на саме лише пальне, плюс утримання транспорту.  Директор зазначив, що дійсно  це так,  щодня  автобуси «намотують» по 400 й більше кілометрів. Але  все це для людей, знедолених, та не забутих.  

Відвідали ми і власний магазин Товариства в Перемишлі. Називається «З другої руки», у нас їх звуть на англійський лад «Секонд хенд». Магазин діє вже чимало років. У нього угода з благодійною організацією за Швеції «Reningsbord». Шведи безкоштовно передають сюди уживані одяг,  взуття, побутові речі.  В майстерні при магазині все це приводять до ладу, при потребі підремонтують, і виставляють на продаж. Працюють у магазині теж інваліди. Точка доволі популярна серед мешканців міста. Поляки,  при зарплатах і пенсіях,  в кілька разів більших за наші, не соромляться отоварюватися в «секонд хендах». Про кількість «закупів» говорять такі цифри. Хоч більшість товарів продаються за ціною від одного до  кількох злотих, магазин вторговує за рік 500 тисяч злотих. Половина йде на покриття витрат закладу (утримання магазину, зарплати), але десь 250 тисяч теж поповнюють бюджет Товариства. 

Тут варто додати, до Товариство, отримуючи щедре фінансування від держави,  також і активно шукає кошти у різних фондах, подає цікаві проекти,  виконує їх.  

 Допомога  Україні 

Детально розповівши про Товариство, доповню тим, як воно підтримує Україну. Співпраця така була і раніше, до війни. Перемишльське відділення допомагає інвалідам зі Львівщини, зокрема міст Мостиська, Лановіци, Самбір. Передає їм одяг, взуття,  продукти, предмети гігієни,  книги, а  до свят – свячені паски.  

Це фото я зробив на вокзалі Перемишля. Одна з наших трагедій – явище біженців з рідних домівок по світах

З початком війни, зі створенням у Перемишлі Комітету допомоги Україні,  робота тут просто закипіла. Оскільки Перемишль став своєрідним транзитним пунктом для наших біженців,  то в обох осередках вони могли на якийсь час зупинитися, заночувати, були забезпечені харчуванням,  предметами першої необхідності.  

А основна робота полягала у волонтерській допомозі Україні. Це був  збір коштів, продуктів, взуття, одягу, ліків, наметів. Причому, не лише з Перемишля. Так склалося, що сюди, до кордону з Україною, надходить  чимало допомоги з усього Підкарпатського воєводства та  інших регіонів. Все це треба  привести до ладу, упакувати і доставляти транспортом Товариства на кордон з Україною, передавати далі.  

Ще один аспект. Серед численних наших  біженців є також  інваліди, в тому числі дітки. Багатьом потрібна психологічна реабілітація після жахіть, пережитих вдома. Таку допомогу в осередках теж надавали,  як розповіла мені лікар-психолог міського осередку, українка,  що вже кілька років мешкає, працює  в Польщі.  

До речі. Анджей Берестецькі теж має українське коріння. Він розповів мені, як у його прабабусі  на Івано-Франківщині перед Другою світовою війною радянські окупанти-«визволителі» вбили всю рідню, лише вона врятувалася чудом, а також  пограбували  все майно.   

Волонтерська діяльність Товариства, Комітету триває. І символічно, що до неї долучені і ті поляки, які самі потребують опіки, допомоги суспільства. Але вони розуміють ту величину біди,  яка спіткала братній,  сусідній український  народ. Ми вдячні вам,  польські друзі!

Петро Антоненко, Перемишль–Чернігів 

Фото автора і Товариства

Ще цікаві публікації

Прокоментуйте