Поляки в Україні, в тому числі на Чернігівщині
Нещодавно чернігівський журналіст Петро Антоненко вдруге поспіль взяв участь у щорічній, вже вісімнадцятій, польсько-українській конференції, що проходила в Яремче, в живописних Карпатах на Івано-Франківщині. Це місце, де щороку зустрічаються польські та українські політики, науковці, видавці та журналісти, щоб обговорити актуальні питання відносин між Польщею та Україною.
Наше видання згадувало цю конференцію. Одна з декількох її сесій була присвячена життю польської спільноти в Україні. Петро Антоненко виступав там як один з доповідачів. Ми пропонуємо вам, наші шановні читачі, ознайомитися з текстом його доповіді, підготовленої спеціально для цієї конференції.
Війна різко розділила життя України, і українців і поляків, на дві частини: «до війни і після». До 24 лютого 2022 року і після. Можуть сказати, і будуть теж праві, що війна на нашій землі триває вже понад 10 років, із загарбання у 2014 році Росією Криму і частини Донбасу. І все ж, так звана велика війна, повномасштабна, найбільша у Європі після Другої світової війни, почалася саме агресією, вторгненням росіян в Україну 24 лютого 2022 року.
Не буду довго зупинятися на багатовіковій історії життя поляків на нинішніх українських землях. Все ж, ми перебували в одній державі, Речі Посполитій, кілька століть. Почну саме з 24 лютого позаминулого року.
Буквально через день у прикордонному з Україною польському місті Перемишль було створено Комітет підтримки України. Його засновниками стали Південно-Східний Інститут Науковий, засновник і беззмінний директор – доктор Станіслава Стемпєнь, і Перемишльська організація Товариства боротьби з каліцтвом, тобто підтримки інвалідів. Голова організації – Анджей Берестецький. Підкреслю, засновниками стали дві недержавні, громадські організації, яким став і Комітет. Бо громадський сектор більш мобільний.
І в Україні Комітет знайшов повну підтримку саме у громадському секторі: у польських товариствах, громадах прилеглої Львівської області. Перемишль взагалі став своєрідним центром координації такої допомоги в масштабах всієї Польщі. Саме через Перемишль йшла потужна гуманітарна допомога для України. І вона поширювалася в Україні значною мірою через польські громади.
Цей конкретний приклад пояснює роль польських громад в нашій дійсності, особливо у зв`язку з підтримкою держави у цій війні.
За переписом 2001 року в Україні мешкало 144 130 поляків. Скільки зараз – сказати важко. Загальнодержавний перепис населення в Україні відкладався, ще до початку великої війни, кілька разів, починаючи із запланованого на 2011 рік. Нині він просто не реальний. Можна лише констатувати загальне зменшення людності країни, звичайно, й по окремих національностях.
Але важко сказати, скільки людей мешкає зараз у нас реально. Кілька мільйонів зараз стали біженцями. В Польщі ще до великої війни перебували сотні тисяч українців, на заробітках. З початком війни Польща прийняла від мільйона до двох наших біженців. У Європі ми маємо найбільшу кількість біженців, і ми вдячні нашій братній сусідній країні за прихисток, який вона надала нашим людям, багато з яких не мають куди повертатися через руйнування наших міст і сіл російськими агресорами.
Тим не менш, польська громада в Україні є досить численною, однією з найбільших серед національних меншин. Найбільша кількість поляків проживає, зрозуміло, у західних регіонах України з історичних причин, але значна їх кількість також присутня і в інших регіонах, особливо у Житомирській області.
Поляки в Україні відчувають спільну відповідальність за долю країни, де вони живуть, і за розбудову польсько-українських відносин. Доказом цього є діяльність різноманітних громадських організацій регіонів. Поляки реалізовуючи різноманітні культурно-освітні проекти, а коли почалася війна, багато займаються гуманітарною допомогою. Перш за все, це допомога захисникам України, нашим військовим, у тому числі польського походження. До речі, немало з них віддали життя в боях за Україну.
Допомога надається мирним жителям, які часто опиняються у критичних ситуаціях. Опіка продовжується над поляками, які потребують підтримки, зокрема над літніми, самотніми та хворими особами.
У воєнний час культурна активність польських громад є надзвичайно важливою. Вона включає благодійні концерти, літературні вечори, навчання польської мови та святкування традиційних свят.
У Житомирі активно функціонує Польське товариство освіти і науки. Тут також працює благодійна організація “Кармель”, яка піклується про людей з особливими потребами. У місті Новоград-Волинський, який нині має назву як Звягель, де 30% населення мають польське походження, активно діє польське товариство. Аналогічна ситуація в Івано-Франківську, де працюють п’ять польських товариств, а також у Самборі та Бердичеві. Усі вони співпрацюють з римо-католицькими парафіями.
Студія ВІАТЕЛ, яка працює більше ніж 20 років, спеціалізується на створенні документальних фільмів про видатних особистостей української культури та науки. Вона також виробила серію фільмів про поляків, що зробили значний внесок у розвиток нашої культури. Студія має партнерські відносини з Південно-Східним Науковим Інститутом у Перемишлі і проводила там покази своїх фільмових робіт.
Позаторік, після початку війни, студія ВІАТЕЛ зняла три документальні фільми про польські громади в Україні. Назви їх дуже промовисті: «Ми разом», «У мене є дві батьківщини», «Дві країни в одному серці». Ці фільми мали великий резонанс в Україні, були показані по загально національному каналу телебачення. Створення цих фільмів профінансувала Варшавська Фундація «Свобода і Демократія». Від імені керівників студії Галини Криворчук і Василя Вітра, а зі студією я і мої газети співпрацюємо вже чимало років, я передаю щиру вдячність Фундації «Свобода і Демократія» за підтримку такої доброї справи.
Часто буваючи в Польщі, загалом уже майже 30 років, бачу, що поляки добре обізнані з життям західних областей України. І це цілком зрозуміло з історичних причин. Але ж Україна велика. В ній не 5, а 25 областей. І є ще її Схід, Південь. Є Північ, де знаходиться і моя рідна Чернігівщина, до речі, єдина з 25-ти областей, яка має кордон з обома агресорами – і Росією, і Білоруссю. І в перший же день війни, 24 лютого, російські війська посунули на Чернігів і з Росії, з Брянської області, і з Білорусі, з Гомельської області. А від Чернігові від Гомеля ближче, ніж до Києва.
Отож, трохи конкретніше про польські громади у моїй Чернігівській області. Теж без довгих екскурсів в історію. Хоч сказати є що: Чернігівщина свого часу також доволі довго входила до складу Речі Посполитої, власне, була її східним рубежем на кордоні з Московією. Чимало моїх земляків, поляків Чернігівщини, відіграли значну роль в українській і польській історії. Але – до сьогодення.
Недавно я побував у польських громадах двох найбільших після Чернігова міст області, найбільших районних центрів. Це Прилуки і Ніжин, міста з тисячолітньою історією, тісно пов`язаною з Польщею. Обидва міста мають десь по 60 тисяч мешканців, тобто приблизно такі, як Перемишль.
На будинку гімназії № 1 Прилук є меморіальні дошки на честь двох видатних діячів нашої історії, пов`язаних з Польщею. Вони обидва свого часу навчалися в цій гімназії. Микола Міхновський – поляк, один з видатних діячів Української Народної Республіки. Андрій Лівицький – Президент Української Народної Республіки в екзилі, котрий обіймав цю посаду з 1926 року, після вбивства Симона Петлюри, протягом 18-ти років. Матеріали про їх обох – у місцевому історико-краєзнавчому музеї. Як і про Симона Петлюру, главу УНР, котрий у 1920 році заключив відому угоду між УНР і Річчю Посполитою, угоду Петлюри – Пілсудського, як її називають. У музеї також матеріали про дружину Петлюри Ольгу Більську, котра і народилася тут, у Прилуках. Так що земляки бережуть пам’ять про них.
Польське товариство Прилук очолює Неоніла Батіщева. Вона працює вчителькою в школі-гімназії № 14, викладає польську мову. І саме в цьому закладі було введено викладання польської мови, причому, зверну увагу, не факультативно, а офіційно, у шкільну програму. Як відомо, в наших школах вивчають по дві іноземні мови. на вибір самого закладу. Зазвичай, одна з них – англійська, друга – може бути, скажімо, французька, німецька. Тут вирішили вивчати польську мову. В цьому повну підтримку надала місцева влада, міська рада, управління освіти.
Ця школа-гімназія взяла участь у всеукраїнському конкурсі шкіл з викладанням польської мови. Увійшла в число переможців. Керівниця товариства. а також директорка школи Людмила Ященко побували у Варшаві на зустрічі переможців цього конкурсу. Там пройшли навчання щодо того, як краще викладати польську мову в школі. Цей конкурс і цей візит організувала Варшавська Фундація «Свобода і Демократія». Як одному з переможців конкурсу, Фундація виділила школі фінансову допомогу, на яку було обладнано гарний кабінет польської мови. Дирекція просила мене передати щиру вдячність Фундації «Свобода і Демократія» за таку допомогу.
Товариство за 20 з лишком років своєї діяльності має чимало добрих справ. Це культурницька і освітня діяльність, гуманітарна допомога потребуючим, видання власної газети «Орлє плємя». Зараз поляки беруть участь у підтримці боротьби України за незалежність.
Вивчення польської мови у нас нині важливе ще й тому, що існує співпраця наших міст з Польщею, в тому числі і Прилук, в галузі економіки. Також тому, що немало і прилучан їздять до Польщі або зараз знайшли там притулок. Тому в школі-гімназії щойно започаткували нову ініціативу: на базі школи відкриваються курси польської мови для всіх бажаючих мешканців міста.
Місто Ніжин також славиться своєю історією та давніми зв’язками з Польщею. Відоме воно, зокрема, університетом імені Миколи Гоголя, видатного письменника з польськими коренями по-батьковій лінії, відомого як Гоголь-Яновський, який навчався та закінчив цей навчальний заклад. При університеті функціонує центр польських студій. Також тут діє польський хор “Світич”, який успішно виступає як в Україні, так і за кордоном, включаючи Польщу.
Місцеве Товариство поляків «Астер» – одне з найактивніших в Україні. Тривалий час його очолювала палка ентузіастка польсько-української співпраці Фелікса Білінська, нині покійна. Справу матері продовжила її донька, нинішня президентка Товариства Вероніка Мандрико. Вже 20 років, кожні два роки, товариство видає об`ємну книгу «Поляки в Ніжині». Щойно вийшов 10-й випуск.
Польське товариство діє на базі міської школи № 2. Тут відкрито польський центр, у приміщенні якого стенди з портретами видатних поляків в історії, це, зокрема, Папа Римський Іван-Павло Другий, Юзеф Пілсудський, Генрік Сенкевич та інші лауреати Нобелівської премії, інші видатні особистості. Ще на одному стенді фото і підписи, звичайно ж, польською мовою, відомих поляків Ніжина.
Скажімо, відома родина лікарів Голинських. Польське товариство клопоталося і добилося того, щоб міській лікарні було присвоєно ім`я Голинських.
Товариство виконало благородну справу, відновивши хоча б умовно старовинний польський цвинтар. На жаль, у 1930-х роках комуністична влада зруйнувала як римо-католицький костел, так і цвинтар поруч з ним. Однак, наразі на цьому місці поляки встановили невеликий меморіал і пам’ятник, що вказує на колишнє місце цвинтаря, і провели два перепоховання. Загалом, поховання поляків на цій території сягають 17-го століття.
Чимало можна говорити і про інші добрі справи Товариства. Скажімо, традиційний потужний фестиваль польської культури в Ніжині. Проведення його поки що призупинила війна. Звичайно ж, вона позначилася на діяльності Товариства загалом. Зараз акцент на допомозі українській армії, біженцям з інших регіонів, котрі опинилися в місті, допомога престарілим, самотнім полякам, догляд, як і раніше, за похованнями поляків у місті.
Викладання польської мови є безумовно важливим. Цікаво, що в Ніжині Товариство поляків вже багато років організовує курси польської мови, які проводять громадяни Польщі. Деякі з них приїжджають у місто на кілька років, оселяються тут, а університет їм у цьому допомагає, і вони отримують заробітну плату від польських організацій.
Але треба говорити не лише про позитивне, а й вказати на проблеми. Вони, на жаль, ще існують.
У Чернігові вже теж давно є польське товариство. Біля 30-ти років діє римо-католицька парафія, у повній співпраці з товариством. На жаль, полякам, вірянам, так і не вдалося добитися повернення парафії давнього, справжнього приміщення католицького костьолу, Він тут діяв ще у час між світовими війнами. В ті ж роки масового безбожництва комуністичної влади нею був закритий, громада ліквідована. Як це робилося і з православними храмами і парафіями. Більше того, ряд активних вірян-католиків Чернігова були репресовані, вислані на заслання в Росію.
Сама будівля костьолу зберіглася. Але місцева влада під надуманими приводами так і не повертала парафії їхній колишній костьол. Служби божі відправлялися у розташованому поруч будинку священиків. До речі, повністю підтримувала поляків у цих справедливих вимогах демократична громадськість міста, в тому числі у редагованій мною свого часу газеті «Сіверщина». Врешті, парафія, так і не дочекавшись справедливості, збудувала новий костьол.
Цей приклад показує, що далеко не скрізь божі храми ще повернуті вірянам. Без колишнього храму, у пристосованому приміщенні і римо-католицька громада у тих же Прилуках. Були проблеми з цим і в Ніжині. В обох містах свого часу польські товариства мали окремі свої приміщення. Нині не мають.
І щодо вивчення польської мови в державних закладах, школах і гімназіях. Добре, що такий гарний приклад є у Прилуках. Але ж у місті більше 10-ти шкіл, і лише в одній польська мова офіційно включена у шкільну програму. І поки що у жодній школі Ніжина. Час би виправляти цю ситуацію.
А загалом поляки Чернігівщини, як і всієї України, в цей важкий час – в обороні нашої державності, незалежності. Спільно з нашою найближчою союзницею Польщею.
Петро Антоненко
Попередня публікація з цієї ж теми: Яремче: діалог Польща – Україна
