Проти партачів життя! До ювілею з народин Теліги
“…потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який би не виглядав як одна суцільна маса льокаїв. У протилежному випадку, герої перейдуть для світу, а що найголовніше – і для нації – майже безслідовно”. Т. Карляйль
Коли говоримо про народ, його історію, неодмінно мусімо згадати репрезентаторів того народу – представників т. зв. еліти (культурної). Ця еліта може бути й зовсім не сприйнята основною масою сучасників (посполитого народу), у кращому випадку – народ деколи дослухається (бодай навіть не заглиблюючись, без надмірного аналізу тих чи тих подій); натомість наївно було би вважати, аби воднобіч зір був налаштований і більшости народу, і культурного прошарку – тоді би рух цього народу нагадував би марш-парад, що цілком неможливо й утопічно. Однак коли навіть через декілька поколінь суспільство не здатне перечитати не лише життєписи, а й твори своїх Геніїв, ситуація виглядає дуже симптоматично, адже тоді народ стає короткозорим (тому й живе від виборів до виборів). Лише розуміння того, що «минуле не лише минуло, а й продовжується сьогодні»[1] (формула, за тим же Т. Еліотом «сьогоднішнього моменту минулого») дасть змогу глибше зрозуміти не лише минуле, а й сьогоднішнє. Оскільки історія повторюється в базових архетипах, варто вміти навчитися «читати» життєписи ключових постатей історії в контексті доби, що ми й намагатимемося зробити.
Історія про віднайдення душі
І знаєте, як це сталося, що я з такого гарячого Савла стала не менш гарячим Павлом? З гордости. О. Теліга
Цьогорік 21 липня виповнюється 110 років від народин Олени Теліги.
NB: народилася Олена Шовгеніва в Московській губернії, мати – донька православного священника, батько – відомий гідротехнік родом зі Слов’янська. Із дитинства виховувалася в великоімперському дусі, саме тому, знаючи, опріч російської, ще й іноземні мови (французьку та німецьку), українською не володіла.
Повернувшись у період Української революції в Україну, батько працював із квітня 1918 по січень 1919 року в Міністерстві шляхів директором департаменту водяного і шосового господарства, а з січня 1919 до евакуації уряду УНР з Києва — товаришем (заступником) голови Вищої технічно-економічної ради. Із травня 1919 він — голова меліоративної секції Української Академії наук, а з квітня 1920 — комісар водяних і шосових шляхів України. Увесь цей час І. Шовгенів не полишав роботи в Київському політехнічному інституті, спочатку лектором і керівником дипломних проектів, а з березня 1919 року — професором. Та, очевидно, урядовець УНР дуже незатишно почувався «червоним» професором. І коли Армія УНР разом із польськими військами на короткий час зайняла Київ, І. Шовгенову знову запропонували попередню посаду в Міністерстві шляхів. Оформивши відпустку до Вінниці терміном на 28 діб, починаючи з 30 травня, він разом із старшим сином Андрієм виїхав з Києва. Виїжджав поспіхом, навіть довідки про відпустку не забрав, не був обтяжений і речами, сподівався скоро повернутися. Як згадувала пізніше Олена, «тато виїхав з Києва…, як всі тоді думали, на «два тижня», отже, залишив маму, мене і Сергія без копійки»..
Виїхавши за кордон, опинившись у Чехословаччині в такому ультра-франц-йозефському місту (про Падебради) професора Масарика, учувши повсюди українську мову, убачивши на стінах портрети не лише Т. Шевченка, а й С. Петлюри, Олена Теліга зізнавалася Уласові Самчуку: «Мені п’ятнадцять років, я ж народжена у царстві імператора всіх ройсів, вихована на мові Пушкіна і враз, перейшовши границю, опинилася не лише в Польщі, що здавалася мені романом Сєнкєвіча, не лише «в Европі», але й у абстрактному царстві Петлюри, що говорило «на мові» і було за «самостійну». Ви це ледве чи можете зрозуміти… Уявіть собі великодержавного, петербурзького, імперіяльного шовініста, який з перших дитячих років звик дивитися на весь простір на схід, захід і південь від Петербургу, як на свою кишенькову власність. І якого не обходять ні ті живі людські істоти, що той простір заповняють, ні ті життьові інтереси, що в тому просторі існують. От така собі Богом дана Русь, у якій всі ті «полячішкі і чухна» лише «дрянь», яка кричить, що їй «автономія нужна»…»
Але вже згодом, опинившись у Подебрадах (Прага й Подебради – центри української еміграції після поразки революції): «Це було на великому балю у залях Народного дому на Виноградах, що його улаштовував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамажа.
NB: Крамарж − перший прем’єр-міністр Чехословаччини; уявляв незалежну Чехословаччину не республікою, а монархією на чолі, можливо, з одним із російських великих князів; був активним прихильником Білого руху, зокрема, перебував у дружніх стосунках з Антоном Івановичем Денікіним.
Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Не відомо хто і не відомо, з якого приводу, почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик»… «Мордописня»… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!»
Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії».
NB: 1939 року Олена Теліга вступила до ОУН (після розколу – належала до ОУН (м).
Проте предметом статті є зовсім не життєписні відомості про поетку вогняних меж, як називав її теоретик українського націоналізму Дмитро Донцов[2] (із яким О. Телізі навіть приписували роман) – радше її публіцистика.
NB: Спочатку О. Т. знала Д.Д. як текст (читала «Літературно-науковий вістник»), проте одного дня хтось із її товаришів надіслав редакторові «Літературно-наукового вістника» вірші юної поетки, які одразу ж були надруковані в «ЛНВ». Із цього приводу натрапляємо на лист від 17.10. 1928, де Олена Іванівна виправдовується, що «до цього часу писала вірші для себе, ніколи їх не перевіряла й … нікому не оказувала». Звернімо увагу, що Олена Теліга вже на той час була повінчана (від 1 серпня 1926 року) з Михайлом Телігою (кубанський козак). Як феміністка нового типу (уважала, що сучасний фемінізм хоче зробити з жінки чоловіка в спідниці, тому критикувала його: “Лише в співпраці з чоловіками, а не замикаючися в тісні фемінистичні орґанізації, жінка може розвинутися цілковито“), надавала перевагу «вільній» любовu: у листі до Михайла від 30.04.1925 (!) надибуємо: «… в сю суботу поїдете на вечірку. Потім будете оповідати мені про неї, й я буду така горда, що ось Ви бачите стільки людей, панночок, а кохаєте одну мене. Любов свобідна, Михайлику… Робіть, любий, як знаходите краще, ходіть усюди, знайомтесь, танцюйте, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємності. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не каторга єгипетська, не обов’язок, а світле, радісне, вільне почуття! … Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА!» В іншому листі до своєї найліпшої подруги Наталі Лівицької-Холодної Теліга пише: “І я, і ти одружилися без натяку розрахунку, і ділимо долю своїх чоловіків, чоловіків-українців”. Д. Д. для Теліги був скорше вчителем, а взагалі, свої почуття до нього вона висловлює у вірші «Не любов, не примха й не пригода..»: «Не любов, не примха й не пригода, – Ще не всьому зватися дано!»
Партачі життя: дефініція
І. Відсутність героїзму й цивільної відваги
Для О. Теліги партачами життя є всі ті, «що все дивились та мовчали, та мовчки чухали чуби»[3]. І це в той час, коли словом та/чи вчинком могли підтримати якусь правду чи навспак – нищити зло. Саме тому авторка закликає нищити не лише ту частину еліти, котра притримується ворожої ідеології [Винниченка абощо (про конфлікт двох інтелігенцій ітиметься нижче)], а й «тупість і міщанство, бо навіть чесні прихильники кидатимуть тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї, або розсаджуватимуть її динамітом звичайної глупоти»[4].Аби підтримати якусь правду, щоб урятувати бодай людську гідність, чи знищити зло, необхідно мати цивільну відвагу і мужність– ці два концепти й розмежовують партачів життя від їхніх антиподів – лицарів абсурду (сьогочасних «Дон-Кіхотів»).
ІІ. Мімікрія й опортунізм
Друга не менш виразна ознака партача – мімікрія: «вони, як соняшники, хилять свої голови то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії». Отож, партачі життя можуть прислужитися будь-якому режимові, ба навіть більше – вони перші в рядах кожної нової влади: «…партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів».
ІІІ. «Правдофобія» й аполярність
Тоді, коли «лицар абсурду» може вільно виказувати свою думку й не боїться виглядати невихованим, партач життя не знає – чи захоплюватися товариством, чи боятися, чи хвалити твори, чи лаяти, а головне – коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення.
Коли Шевченко – неодмінно, лицар абсурду – перебував ув одного пана в Києві, ось що почував той добродій тоді, коли Тарас Григорович із полум’яним захопленням читав свої вірші: «Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хто-небудь сторонній не підслухав». Деякі люди, як твердить Олена Шовгеніва, почували себе так, сливе із запаленої свічкою в руках стояли в пороховім льосі.
- IV. Дрібні й егоїстичні пристрасті
«У творця нового життя – великі пристрасті і почування, за які варто віддати життя. У Великого партача – теж; пристрасті, лише дрібні й егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи».
- V. Чесність із собою
«Я хочу!»
Іншими словами – треба робити те, що хочеш: поверхнево проштудійовані ідеї Ніцше, комплекс Радивона Раскольникова, котри хоче перевірити, хто він – Людина чи «тварь дрожащая»?
«Ми українці… без усілякого «фільства»»
Хочеш іти на пари чи в кіно? Ясне діло, що в кіно. То мусиш робити лишень те, що хочеш. «Натомість на питання — як віддати приятелеві позичені гроші, — правдиво твердить Теліга, — Чесність з собою завжди відповідала категоричним запереченням і блискуче аргументувала це тим, що властиво, чесно кажучи, ти цих грошей не хочеш віддавати, а волієш купити собі за них новий одяг». Звісно, принцип «чесності з собою» вихором захопив усю молодь, штовхнувши її на колію безхребетності, цинічності, аморальності. Другий партач життя Михайло Грушевський, отруєний лібералізмом Драгоманова, на початку революції наголошував: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії — вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язі з нею». Й армії, про яку кричав Міхновський, теж не треба. А самого Міхновського викинули на румунський фронт. Натомість отой замір одірвать Україну од Росії з’явився лише після крові Крут, після повстання на «Арсеналі», зорганізованого кочубеями – членами Київського комітету більшовицької партії, тоді, коли більшовики вже були під Києвом. Сьогодні наше гниле дурнувате суспільство через край переповнене такими партачами на всіх рівнях: партач – урядник, котрий не знає української мови, партач – плебей-українофіл (а не українець), котрий соромиться (?!) послуговуватися в ужитку українською мовою (політизація відродження в Галичині почалася з заяви Лесі Українки: «Ми відкинули назву “українофіли”, а звемося просто “українці”, бо ми такими єсьмо, без всякого фільства»), партач – учитель (теж головно — деморалізатор молоді), котрий проповідує комплекс меншовартості та ще й мовою окупанта. Те, про що говорив Міхновський, — досі не чуємо: «Усюди й завсігди вживай української мови». Що ж вирізняє Особистість серед партачів (або просто – посередностей)? Теліга вкотре відповідає-підкреслює: «Відвага і мужність». Цивільна (!) відвага. Таку відвагу мав Шевченко: малорос Гоголь радив писати йому російською, Шевченка цькували на всі боки, він же не лише не зрікся, а й воював (словом, пензлем, думкою) проти крутіїв-партачів з усесильною гуманістичною ідеєю й саможертовністю: «Святая сило всіх святих, /Пренепорочная, благая! /Молюся, плачу і ридаю: /Воззри, пречистая, на їх, /Отих окрадених, сліпих /Невольників. Подай їм силу /Твойого мученика сина, /Щоб хрест-кайдани донесли /До самого, самого краю».
Чи могла Олена Пчілка на відкритті пам’ятника Іванові Котляревському говорити російською мовою (українською було суворо заборонено!)? Ні! Оце і є цивільна відвага. Таку відвагу мали студенти (український цвіт, за Павлом Тичиною), котрі добровільно взяли участь у битві під Крутами. Зложивши своє життя за життя Вітчизни, не боячись оскаженілого шовініста-москаля Муравйова, який згодом устелив Київ трупами, — Григорій Пипський заспівав перед розстрілом славня «Ще не вмерла Україна»…
Паралель: Леся Українка – Олена Теліга. Про лицарів абсурду
Після Шевченка і Лесі Українки, Олена Теліга, одна з чолових поетів «Вісника», відновила в нашій літературі містично-воєвничий дух старого Києва.
Крім Лесі Українки — не знає собі рівної шляхетністю форми й глибінню змісту. Дмитро Донцов
Конфлікт Леся Українка – Володимир Винниченко
Коли йшлося про характерні риси партачів життя, свідомо обминали будь-яких історичних постатей, натомість варто зазначити, що і для Теліги, і для Лесі Українки, яких Дм. Донцов, ставив ув одне лоно, головним таким партачем життя був Володимир Винниченко – «головний деморалізатор молоді».
NB: якщо Олена Теліга встигла розгледіти В. Винниченка в час його активної політичної діяльности (із 1917р., коли він очолив Генеральний Секретаріят), то Леся Українка загинула 1913 року.
«Творчість Винниченка і його еволюція не то що живо інтересували Лесю, а просто зачіпляли її за живе, говорячи про нього, вона звичайно виходила з своєї звичайної зовнішньої рівноваги і стриманості», – згадують сучасники. Чим же так дратував Володимир Кирилович Лесю Українку (Телігу-націоналістку ще зрозуміло)? До 1913 року він ще лишень і встиг уступити в РУП (із 1905 р. – УСДРП) та відсидіти декілька разів у в’язниці.
Ставлення до В. Винниченка Лариса Петрівна прямо й незавуальовано висловила в своїй драмі «Оргія» (опублікована в журналі «Дзвін», редагованому В. Винниченком). Це відповідь Винниченкові, ображеному, що українські видавці дають йому меншу платню, аніж пропонують російські. Саме тому він у листі до М. Коцюбинського (1909 рік) оголосив, що переходить в російську літературу.
NB: Винниченко був дійсно тоді найпопулярнішим письменником. Михайло Коцюбинський згадував: «Кого у нас читають? — Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки інтереси сходяться на літературі? — Винниченка. Кого купують? Знов — Винниченка».
NB: дії в «Оргії» відбуваються в Коринфі, який на той час підкорив Рим. Крізь усю драму напрошуються аналогії: читай Коринф – Україна, Рим – Росія. Рим не лише анексував територіяльно Коринф, а й завойовує культурно, скуповуючи культурні надбання.
Від Антея – головного героя, генія, який чи не найкращий співець Коринфу спершу відмовляється його учень (Хілон), зраджуючи учителя, вступає до хору панегіристів при меценаті з усесильною прагматичною мотивацією: аби лишень просунутися на вищий суспільний щабель.
Х і л о н
Учителю, зоставшись при тобі,
я став би долею тобі подібний.
А н т е й
Чому ж та доля так тебе лякає?
Хіба вже я останній між співцями?
Х і л о н
Не між співцями, ні…
А н т е й
Але між людьми?
Х і л о н
Я не кажу — останній, але ж правда,
що ти в громаді не займаєш місця,
належного твоєму талану.
Леся Українка свідомо ставить саме тему митця й служіння народові. Що обрати – лаври й хліб із вином – дрібні егоїстичні пристрасті – чи честь і гідність – ідеї, за які варто вмерти, – а головне – вірність нардові, із котрого ти вийшов? На все це знаходимо відповідь у творі з вуст Антея: «Запобігай вже сам вельможних ласки, // а я лишусь “без хліба і без слави”, // як ти казав, та, може, не без честі». Антей же, продовжує творити для Коринфу, попри зраду й найліпшого учня, і геніяльного скульптора, найкращого товариша Федона; останній тим часом приносить запрошення від Мецената Антеєві на оргію. Тут Неріса (кохана Антея, яку він викупив із рабства) ставить ультиматум: хтось один із них мусить піти до Мецената. Найцікавішою є друга дія, де, зрештою, неочікувано з’являється Неріса, починає танцювати й виконувати всі забаганки Мецената. Антей убиває її лірою, а сам душить себе струною. Останні його слова звернені до товаришів, що стали вже підспівувачами-жонглерами-танцівниками при Меценатові: «Товариші, я дав вам добрий приклад». Антей противиться не просто переходу в іншу культуру, а передовсім – у культуру метрополії, імперську культуру.
Проти «правдофобії»!
Над всіх найстарша Правда. Леся Українка
Ми вже згадували, що одна з характерних рис партача, на думку О. Теліги, – правдофобія. Яким же є ставлення до правди Лесі Українки?
NB: на то вона й класика, аби, як цілком слушно завважив французький семіотик Ролан Барт, кожне покоління перекладало її на «свою мову». Отже, згляньмо, як наше сьогоднішнє покоління має перекладати на ту ж «мову» творчість Лесі Українки? Річ зрозуміла, що життєпис автора мало віддільний від творчости (тому й твори поза контекстом біографії, холера ясна, розглядати важко – чи й потрібно?!), але навіщо в кожному підручникові розписувати в деталях те, що п. Лариса («за що вам це все?!») мусіла щодень долати фізичний біль – страшенний і мученицький? А для того, аби, здається, якомога більше поріднити елементи життєпису й творчість, що за собою веде читача до одного – поваги й любови (а таки наша Леся на двохсотці! І кожен пес про неї знає, бо та, богорівна, у тріяді геніїв (Тараса Шевчена й Франка) – непрочитаних і невивчених) до творчости. Не так уже до творчости, як до самої особи – автора-мученика, до чого треба прагнути кожному (оця полярність тупо се-ри-се-рі-вська): ото розглядайте свою Лесю з її «сиділа я і слухала весну» або – уже в крайньому разі – «Contra spem spero», а більш – не треба, бо далі – драматугргія, світські й біблійні мотиви, що вже виходить із «офіційно дозволеного» радянського (чи ПОСТрадянського) дискурсу. А все, що «виходить» із-поза нього – неправильне «чожорідне» (низькопоклонство перед Заходом і фсьо такоє, хоч, виявляється, якщо помислити, то низькопоклонство Заходу перед Україною: європейська жіноча література з’явилася набагато пізніше).
Корона Лесина – драма: і в цьому дописові передовсім хотілося довести це на прикладі «Кассандри», про яку, на жаль, у програмі шкільній навіть і зовсім не згадано. Без жінки не обійшлося й не обходиться ніде: Кассандра, що, за перепрошенням, не «дала» олімпійцеві-богу, покарана, бо вміє віщати лише про те, що «піздєц крадеться з усмішкою хижой» ((с) Лесь Подерев’янський), та сіль у тім, що її пророцтвам ніхто не вірить (хіба після того, як вони збулися): «Боги в тім винні, що дали тобі пізнати правду, сили ж не дали, щоб керувати правдою». І тут – контраст (чи не про сьогоднішню асиметричну інформаційну глобальну війну писала сама Леся?!) – брат Гелен, котрому вірять усі, хоч він зовсім не відчуває (не як Кассандра!!!), що «так має бути», «тільки так». Розумієте, поспитав у раба, де фіял , а раб, полінувавшись, мовив: нема – украли; а поки шукав прислуга, то й дійсно фіял було вкрадено. Розумієте? «Де правда// була тут, де брехня? Тоненька смужка// брехню від правди ділить у минулім,// але в прийдешньому нема вже й смужки.» І це задовго до Орвелла («1984» написаний 1948 р.)… Гелена, який правді й неправді дає спокій і каже людям те, «що корисно або що почесно, усі люблять і шанують» (за те Гелен і «богорівний!»; гірка правда: легше любити Гелена, ніж Кассандру), Кассандра ж для народу – божевільна, через шо їй варто лише поспівчувати…
Хто серед них партач життя, а хто – лицар абсурду – чітко зрозуміло.
Конфлікт Олена Теліга – Володимир Винниченко
Олена Теліга вже могла бачити В. Винниченка в повний зріст: і його діяльність у Генеральному Секретаріяті, під час Гетьманату П. Скоропадського, і в Директорії, й еміграційне життя. Але найбільше дратувало поетку вогняних меж запропонований Володимиром Кириловичем, який у той час поверхнево проштудіював Ніцше, принцип чесності з собою – принцип психологічного егоїзму. Для Теліги Винниченко – Великий Партач, який «штовхає нашу молодь на бездоріжжя, безхребетности та цинізму».До прикладу, у своєму романі «Чесність з собою» вустами Мирона (головного героя, що пропагує ідею «чесності з собою») Винниченко пропонує легалізувати проституцію, бо «це така сама робота, як і інші» (нагадує Нерісу (яку – нотабене! – убиває Антей) Лесі Українки: «Неріса, зблизившись до Мецената, стає перед ним на одно коліно і відхиляється назад, немов готова впасти від знесилення, але розкішна і зльотна усмішка грає на її устах. Прокуратор кидається піддержувати її, але Меценат попереджає його, надівши Нерісі намисто на шию…»). Тому в статті «Сила через радість» Олена Теліга твердить, що по Винниченкові Україна збагатилася лише десяком дрібненьких еротоманів. Еротоманів таких, як був і сам Володимир Кирилович – людина стільки «чесна з собою», що мусила мати не лише кільканадцять коханок, а й утримувати їх [коштами грантів, зокрема, і Чикаленкових], надсилаючи з Парижа гроші на аборти etc.І якщо 1921 року В. Винниченка V Всеукраїнський з’їзд Рад проголосив «ворогом народу», то лишень через те, що Володимир Кирилович у своєму памфлеті «Революція в небезпеці» піддав критиці РКПб (підкреслюю: партію як поганий інструмент, комуністичні погляди він не відкидав ніколи: «Найшвидше і найлегше може існувати така наша державність, яка відповідає основі нашої нації – селянству й робітництву – себто селянсько-робітнича держаність, инчими словами – большевицька, совітська»[5]).
NB: за два місяці до еміграції Володимир Винниченко записав у щоденникові: «Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон [чого їду? бо хочу! Оце вам принцип «чесності з собою»], обтрушую з себе порох політики, обгороджуючись книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло – літературу…» Те, що для Винниченка було порохом політики, а для Франка [«Мій патріотизм, – пише він, – се не сентимент, не національна гордість, то тяжке ярмо, вложене долею на мої плечі»] – ярмом, є не справою життя, а лише зайвою тяготою, тому такі «патріоти» заслуговують у Теліги звання культурно-розважливого комбінатора. У мистецтві, політиці й будь-якій іншій сфері життя мусіть діяти принцип «сродної праці» Г. Сковороди, інакше «служіння Батьківщині ніколи не є насолодою, лише тяжким і нудним обов’язком».
Конфлікт ідей чи конфлікт поколінь?
Насправді, це не конфлікт межи поколіннями (Телігою й Винниченком, Лесею й Винниченком), а конфлікт ідей, конфлікт інтелігенції «розриву» й інтелігенції «традиції»: тоді, коли інтелігенція традиції непорівнянно послідовна в своєму демократизмові, інтелігент розриву чується винним перед народом лише тому, що є вигодуваний його «твердим мужицьким хлібом. Детально про це читайте – Забужко О. Notre Dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій. – Видання друге, перероблене й доповнене. – К. : КОМОРА, 2014, 646 с.
Смерть як безсмертя. Коли можна виправдати самогубство?
З’явилась вона, спалахнула і згоріла на тяжкому сірому, потім на кріваво-червоному небі війни і революції, наче блискуча звізда, лишаючи, хоч згасла фізично, яскраве світло по собі, яке палахкотітиме нащадкам. Дмитро Донцов
Опріч героїв – чи то пак, за термінологією самої поетки, «лицарів абсурду» — ХІХ століття, Теліга чітко бачить таких і серед сучасників – М. Міхновський, Д. Донцов… і… Микола Хвильовий (справжнє прізвище – Фітільов): «Поруч з великими майстрами життя – Шевченком, Лесею Українкою і Донцовим – Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя». Що ж могло захоплювати Телігу в життєписі Фітільова-комуніста?
NB: Микола Фітільов – активний учасник Жовтневої революції, у 1917-1918 рр. воював у Харкові проти петлюрівців, кайзерівців, гетьманців; 1919 р. уступив до КПбУ.
Передовсім Телізі подобався поступ Хвильового: після зачарування Жовтнем, убачивши, що після революції почався тріюмф партачів життя, Фітільов прийшов до переконання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціяльної, а національної революції.
NB: у листі до Романа Корогодського Юрій Шерех-Шевельов пише: «Я завжди знав, що він [Про О. Довженка, бо саме тоді з’явилися поголоси, що сам Олександр Петрович замолоду служив у «петлюрівських» війська – прим моя] з петлюріського покоління. Як і Сосюра, Тичина, Хвильовий і т. д. Усе покоління відродження 20-х років – звідти. Комунізм «розцвів» пізніше. Покоління Микитенка, Кириленка тощо… та й там було ще трохи з петлюрівців.»
Активно підтримуючи українізацію, очоливши ВАПЛІТЕ (літературна дискусія, 1925-1928), проголосивши курси на духовну Європу, Хвильовий не лише закликав будити сплячого посполитого українського селянина, нищити тупість, нести освіту й культуру українцям, а й пропонував здійснювати – говорячи сучасним терміном – культурну політику (якої й у наш час ой як не вистачає!): у листі до Аркадія Любченка від 2 березня 1928 року він пише: «Як там справа з перекладами на німецьку мову? За всяку ціну ми мусимо вивести нашу літературу на широку європейську арену. Словом, треба мужатись – наше «вперед»».
NB: це час активної міжпартійної боротьби після смерти Леніна (1924); у цій боротьбі з 1928 р. поступово починає сталінська лінія, відтак «сонячний» Сталін починає згортати курс на українізацію, починаються репресії під приводом боротьби з бацилами націоналізму. Тому вже з 1927 за М. Хвильовим шпигують, заводять справу-формуляр. С. Косіор (перший секретар ЦК КПбУ, а пізніше – один з архітекторів Голодомору) пише: «Хвильовий – це певна сукупність рис, це озброєний [sic!!! – прим. моя] ворог, це поза всім іншим розгорнений націоналізм, це явище, що має свою вагу і тим дуже небезпечне».
Олена Теліга розуміла, що майстер життя кулею в скроню (13 травня 1933 року [13 – улюблене число Миколи Хвильового]) вистрілив у всіх своїх катів; він – як той Антей! – ладен покінчити самогубством, але не схилити голову, не прислужитися іншому режимові. Хоч усі ми розуміємо, що самогубство – за визначенням – поразка. Це розумів і сам Хвильовий. Але в одному з листів до того ж А. Любченка він пише: «Бувають випадки, хоч і досить рідкі, коли смерть заслуговує на виправдання. Це — коли всім і тобі самому цілком ясно, що актом смерті можеш зробити для свого народу щось більше, ніж присутністю в житті. Такі випадки, повторюю, можуть бути, але тільки окремі випадки. І смерть твоя — не смерть звичайного обивателя, якогось там міщанина, — повинна бути конче цілеспрямована. Розумієте? Ми не залежимо від себе. Якщо ми справді ідейні, чесні, віддані справі люди [саме так, як пам’ятаєте, і характеризує О. Теліга «лицарів абсурду» – прим. моя], то ми не маємо права вільно розпорядитися навіть нашою смертю. Все залежить від того, що нам скаже, що прирече».
Пам’ятаймо, що й сама Олена Теліга «вибрала» свою смерть: маючи змогу рятувати себе, вона свідомо пішла смерті на зустріч, добровільно вибрала шлях на Голготу.
NB: у Києві Олена Теліга організовує Спілку українських письменників, відкриває пункт харчування для своїх соратників, співпрацює з редакцією «Українського слова» Івана Рогача, що знаходилась на Бульварно-Кудрявській вулиці, видає тижневик літератури і мистецтва «Літаври».
Після арешту редакції «Українського слова» О. Теліга не брала до уваги постанов німецької влади: ігнорувала вказівки німців зухвало і принципово. 7 лютого 1942 р. почалися арешти. Друзі її попереджали, що гестапівці готують засідку на вул. Трьохсвятительській, де розміщувалася Спілка. Знаючи про це, ОленаТеліга відмовила їхати з Києва. У приватній розмові з М. Михалевичем уперто підкреслила: «Ще раз із Києва на еміграцію не поїду! Не можу…» На останнє засідання Спілки пішов і її чоловік.
Ілля Левченко
[1] Элиот Томас Стернз. Назначение поэзии. Статьи о литературе. Перевод с английского. – Киев : Airland, 1996. – (Citadelle).
[2] Донцов Д. Поетка вогняних меж. Олена Теліга. — Торонто, 1953. — 93 с.
[3]Шевченко Т. Г. Кобзар. Повна ілюстрована збірка [Текст]/передм. І. Дзюби. – Харків : Книжковий клуб «КСД», 2010. – 720 с.:іл.
[4]Див. покликання 2.
[5]Україна incognita / За заг. ред. Лариси Івшиної. – Видання шосте, стереотипне. Бібліотека газети «День». ПрАТ «Українська прес-група», 2013. – 400 с.
