«Пригорнувшись душею до рідного слова…»
Від усієї душі.
* * *
Пригорнувшись душею до рідного слова,
Серце, сповнене прагнень, від мрій – волошкове,
Вдалечінь я несу по стежинам століть.
Мліє медом воно, зорянисто болить.
Не примусять більш зняти мене вишиванку –
Хоч й нелегко блукати в імлистім серпанку,
Де надій вже не раз обривався рядок.
Адже доля моя – з жовто-синіх ниток.
Як встають силуети лелек в примерканні,
Як сади у квітучім бринять раюванні,
Як з Полісся жене до Карпат зграї хмар
Пасовищем небес сивий вітер-вівчар,
Як поля розгортають рушник із колосся,
Як верба розплітає зелене волосся,
Як услід чумакам усміхавсь білий шлях –
Пам’ятатиму я і в майбутніх життях!
Пригорнувшись душею до рідного слова,
Солов’їв запрошу я на щиру розмову,
В теплі ружі віршів огорну сторінки…
Україну люблю я до сліз! Навіки…
МІСЯЦЬ НА РУШАННІ
(архаїзм-фразеологізм) – повний Місяць, який починає зменшуватися (від імен. рушання, дієсл. рушати, прямувати кудись). Ще його називають серпастим або щербатим.)
Огортається повільно
серце в спокій срібнокрильний,
виливає на простори морок повний глечик свій.
Море вітру неозоре
покотилось житнім морем
і розносить аромати з-під шершаво-м’ятних вій.
Переспіло коло повне,
змолотили втому жорна –
і вже Місяць на рушанні в скриню ночі загляда.
Щось стихає, щось зникає,
відцвітає, відпадає,
повертається у хмари від низин дощів вода.
Перемліло повне коло,
зависаючи над долом,
віджовтіло, мов гречаним медом змазане було –
збліднув Місяць на рушанні,
пережив своє кохання,
став задумливо-щербатим й заховав в пітьму чоло.
Рушниково в’ються ружі,
пелюсткові очі мружать –
задивилися на Місяць біля тину сновидінь.
Відхлюпнувся він в озерце,
ніби у дзеркальне скельце,
відплеснув своє світіння в літньо-лагідну теплінь.
В тиші ще чутніше стало,
як бринять далин цимбали
коломийками брусниці, деревію, чебрецю.
Вишивають вздовж дороги
землю дзвоники розлогі,
щоб подякувати Богу за осяйну ніжність цю.
Біле личко деревію
уже скоро постаріє,
та ніколи не зів’яне в срібних спогадах віршів,
що дрімають в колисанні
там, де Місяць на рушанні
над замріяністю в росах всеосяжним небом плив…
* * *
Ще далечінь не зняла квітів митру
І ллється вверх смарагдовим вогнем…
Лишити б все – і просто йти за вітром
Чи серед хмар кружляти журавлем.
Зник Сонця слід – у лісі стало темно.
На небесах блищить роса зірок.
Сакральне все, кристальне і надземне
Тече в струмках по камінцях думок.
В очах сови, немов свічки, палає
І сила тайн, і хижих прагнень цвіт…
Поміж світів гарнішого немає,
Ніж цей земний, блакитно-чорний світ!
Мов струни арф, дзвенять води краплини.
Прозорі сни, як надлегке крило,
До лісових галявин тихо линуть…
Мої? Чиїсь? Щось – буде… Щось – було…
Неначе птах, я мрію відшукати
Своє гніздо поміж гілок рясних,
Лишитись в нім – і серце заховати
В духмяний шовк галявин лісових…
Віолетта Войніловська
