Спогад. Ви пам’ятаєте ту хату, в якій вперше зіп’ялися на ніжки… А потім, через роки, окрилившись мрією, випурхнули звідти у великий світ – такий великий і привабливий, та не завжди прихильний до вас.

Світ цей, ніжний і жорстокий, дарував вам найрізноманітніші принади, влаштовував вам різні випробування, перед якими ви бували сильними і слабкими. Боролися з незгодами і раділи успіхам… Та ніколи і ніде ви не були такими, як в отій хатині, де залишилася ваша пам’ять, де до кожної речі торкалися ваші малесенькі пальчики, де із фото на стіні дитяча посмішка зігріває мамині будні.

Ця хата іноді сниться вам… І тоді не хочеться прокидатися від цього сну, як колись у дитинстві, прислухаючись до цокання ходиків на стіні, не хотілося відривати голову від подушки. Мама посміхалась, помічаючи хитро напіврозплющене око і, здавалося, не бачила, що ви вже не спите… Як давно те було – тільки сон, прекрасний сон… Та ще є мама, є тато. Вони чекають на вас довго і вперто, і коли ви, врешті, пригнувши голову, щоб пройти в одвірках, з’являєтеся в рідних лабіринтах, стають по-дитячому безпорадними, відчувши велику радість від зустрічі з дитиною.

І згадається на мить, з яким нетерпінням і тугою малими ми чекали з роботи маму і тата і, побачивши їх у дверях, кидалися назустріч іноді з усмішкою, а іноді зі сльозами. Бо без них нам було так самотньо і незатишно… Як без нас їм тепер?

Невеличка сільська хата стала для них занадто просторою, як для нас тоді, коли вистачало місця у ній гратися в піжмурки, будувати халабуди, стрибати з печі на піл, з полу – додолу, жбурлятися подушками.

З розшитих хрестиком наволочок усміхаються квіти. Вони поглядують звідусіль, куди торкалися невтомні мамині руки. Тут тепло серцю і тілу, пахне хлібом, пирогами, молоком, далеким, безжурним дитинством, до якого повернемося лише у кольорових снах. Роки змінили все навколо і нас самих, тільки любов, безмежна батьківська любов залишається тією ж незмінною, непідкупною, єдиною…

У різдвяний день сідаємо обідати за великим столом. Гамірно, весело. Одним лише взуттям півкімнати заставлено. Із маминого обличчя не сходить усмішка. Батько молодіє між хлопцями-внуками, частує всіх домашнім червоним вином, сам розпашілий і червоний від радісних хвилювань. І якщо є на світі рай, то він тут, в оцій хатині, яку любимо над усе на світі, яку навчили любити своїх дітей, і вони, прихилившись голівками до бабусиних вишиванок, слухають, як співають дорослі і потихеньку підтягують нам. Ми вже знаємо, що мама обов’язково почне свою улюблену: «Приїжджайте частіше додому…»

І зніме ця пісня нашу безтурботну веселість, бо скоро час роз’їжджатися до власних домівок, проводжати в дорогу з них своїх дочок і синів. Бо ще тоді, в юності, випурхнувши із домашнього гніздечка, нам було не зрозуміти батьківської журби і туги за всім тим дорогим, що вже ніколи не повернеться.

Непрохані сльози скочуються по щоках. «Бабусю, мамо, чого ви плачете?» – допитується моя донька.

«Ми, доню, співаємо, ми не плачемо…», – заспокоюю і пригортаю її до себе.

Ми всі по-своєму розуміємо слова із пісні, слова із життя. Їх так замало, щоб висловити все-все, що в душі у кожного, та в кожній живе єдине спільне бажання: було б так ще багато-багато літ.

Ми їдемо в зимову темряву. Я подумки повертаюся додому і заглядаю у вікно. Мама сидить біля столу на лаві і не спішить зібрати наші одинадцять ложок. Вона щаслива, що всі були тут зі своїми сім’ями, що залишили свої сліди на підлозі…

Нагодувавши худобу, заходить до хати тато. Ось він знайшов забуті внуком рукавички і притулив їх до щоки, усміхаючись мамі. Мама також усміхнулася, і великі сльозинки впали на її важкі вузлуваті руки.

Вони навіть не здогадуються, що я здалеку підглядаю за ними і тихенько, щоб, бува, не сполохати, шепчу у вікно: «Ми приїдемо, обов’язково приїдемо. Тільки б ви були завжди в нашій хаті. Тільки б не гасло світло у ній…».

(7.01.2020 р.)

* * *

Як багато чого змінилося… Тільки незмінним залишається бажання хоч у сні, хоч раз іще поглянути у те віконце…

Олександра Гостра