Письменниця з Прилук Лілія Бондаревич уміє бачити життя
Лілія Бондаревич – білоруска, народилася в Західній Білорусі, в Ошмянському районі Гродненщини, в родині педагогів. Закінчила філологічний факультет Гродненського університету ім. Янки Купали. Останні кілька десятків років мешкає у Прилуках.
Вчителювала, працювала журналісткою. Пише і видає поетичні і прозові книги рідною білоруською мовою, а також українською і російською. Членкиня Спілок письменників України і Білорусі. Лауреатка Чернігівської обласної літературно-мистецької премії імені Михайла Коцюбинського.
Книга «За годину до раю» написана у 2018-2019 роках, видана в Чернігові у 2019-му, за обласною програмою книговидання. Підзаголовок: «25 історій про життя і кохання, самотність і щастя».
Наскільки це автобіографічне? Таке запитання задають і мені щодо моїх творів, особливо на представленні моєї нової книги «Вечірнє танго». Я відповідаю так: воно і автобіографічне, і ні. Не є автобіографічне в тому сенсі, що це не простеньке описання епізодів життя автора. То інші жанри: спогади, публіцистика, мемуари. Але ці твори автобіографічні в тому сенсі, що це те, що автор зустрічав у своєму житті, бачив, чув, спостерігав, запам`ятовував. І щодо цього, то Лілія Василівна вміє бачити життя.
Перші розділи: про дитинство, батьків, дідів і бабусь, явно автобіографічні. Це Західна Білорусь, Гродненщина. Чудові описи природи, побуту села і селян, а також сільської інтелігенції.
Далі йдуть розповіді «від імені» умовних авторів, здебільшого жінок. І тут цікаве поєднання доль конкретних людей, яких знала авторка, і якісь її власні мотиви, спостереження.
В книзі чимало йдеться про старість. Але герої оповідей сприймають її спокійно, філософськи, при тому, що багатьом з них далеко за 70, а то й 80.
А тепер цитати з книги. Даю їх підряд, так, як вони йдуть у розділах книги, де оповідь, як в калейдоскопі, змінює одну тематику на іншу.
Ось про те, як авторка, чи умовна авторка, спробувала з провінції, скажімо, прилуцької, прижитися в Києві. І це не вийшло. Повернулася.
«Я поїхала підкоряти столицю у мохеровому светрі з оленями, діркою в кишені джинсів та купою ідеалістичних уявлень про цей світ. Оленів з`їла міль, дірка у джинсах кудись поділася (заросла чи що?)… Повернулася порожньою і втомленою».
«Дірка заросла» – це супер!
А ось про частуванні у бабусі:
«А якими ж смачними були пшоняна каша, пампушки і молода картопля з кропом і сметаною, коржики, намазані товченими полуницями, юшка з квасолею і кукурудзяні качани, які вона варила в чавуні. Ми потім посипали їх сіллю і від того вони ставали ще солодшими».
Солодші солоними! Чудово.
«Я зійшла з потяга і задихнулася від щастя: навколо була біла-біла зима. Снігові бджоли літали над селом».
«Інколи життя – так часто буває – занадто довге для однієї любові…»
«Я б повернулася у світ дитинства, чесніший і чистіший за світ дорослих».
«Небо наче випране. Високе і світле. Навколо – літо!»
Слова тата авторки, педагога, високо інтелігентної людини, про якого в книзі дуже багато прекрасних слів, як і про маму: :
«Я скоро помру. Мене нічого не радує. Усе втратило смак. Я не боюся смерті, я просто не хочу бути присутнім при цьому…»
Про маму, остарбайтерку, вивезену в Другу світову війну у Німеччину:
«Нарешті мама повернулася в рідну Зябровку, додому. Страшні злидні. Холодно. Голодно. Не було навіть ганчірки, щоб вимити підлогу в хаті».
Яка деталь!
Знову про любов:
«Тому не варто відкладати любов на потім, бо ми просто можемо не встигнути».
«Українські ластівки, що звили гнізда під балконом, щебечуть для мене інколи білоруською мовою».
«Для жінки молодість закінчується тоді, коли її косметичка перетворюється на аптечку».
«Людина помирає і все? Крапка? Ні, там, де людина ставить крапку, Бог ставить кому».
«Зі своїм чоловіком я розлучилася вже у зрілому віці. Це була моя ініціатива…Я погоджуюсь, що це було безглуздо. Але у своєму житті я робила ще й безглуздіші речі. Наприклад, коли вийшла заміж за нього».
(Це з розповіді одної з героїнь книги).
«Те, що неможливо виправити, не варто й оплакувати»,
«Бути щасливою одній набагато краще, ніж бути нещасливими удвох»,
«Життя часто химерніше за вигадку, а світ запакований у два слова – «так» і «ні».
«Сіла на пенсії, спочатку думала – здурію. Цілий день ходила у нічній сорочці, тинялася кімнатами, почувалася безпорадною».
(Про сорочку – знову чудово!).
«Під дощем уже, на жаль, не погуляєш, як у юності, бо запалення легень тобі гарантовано…»
«Хочу виглядати у своєму віці не молодою, а просто живою».
«Усі старіють по-різному…В одних очі горять – у інших суглоби скриплять».
«Але життя завжди біжить в одному лише напрямку – повернутися в минуле і змінити його неможливо. Та й що б воно було! Люди вешталися б уздовж лінії життя туди-сюди. Усе ще більше заплутувалося б».
«У нас у всіх важка торба гріхів за плечами».
«Насправді між чоловіком і жінкою все вирішується у перші сімнадцять секунд».
«Я три рази ходила в заміжжя, як у незнайоме, повне пригод місто. І залишилася сама».
(Говорить одна з героїнь книги).
«Узагалі чоловіки бояться розумних жінок, це ж аксіома».
«В останнє щасливе кохання не віриш так, як не віриш у те, що на дні Чорного моря і досі лежать грецькі кораблі з амфорами вина. А вони лежать. І вино в них – і досі смачне і терпке».
Читав книгу і вподобав крилаті перли письменниці Петро Антоненко
