Реакція суспільства щодо скасування «незаконного збагачення»
Другим і практично рівнозначним за суспільним резонансом, поряд з гучним корупційним скандалом з розкраданням української армії, оборонних підприємств, в ті ж дні кінця лютого стало рішення Конституційного суду України скасувати статтю 368-2 Кримінального кодексу України «Незаконне збагачення». Тобто, суд визнав її невідповідною нашій Конституції.
Це скасування викликало хвилю збурення і подається в суспільній думці як мало не благословення корупції, прояв корумпованості самого Конституційного Суду. Про нього зараз загалом не говоритимемо, мова про конкретне рішення.
А масовий ґвалт противників скасування, в якому тонуть нечисленні голоси за цей крок, свідчить про дві речі. Перше: введенням тої статті було просто імітовано «боротьбу з корупцією». Друге: цей хор голосів свідчить про якесь загальне затьмарення суспільної свідомості. Що не менш небезпечно, ніж сама корупція. А тепер — мотивація цих двох суджень.
Спершу про саму статтю. Її було введено парламентом у Кримінальний кодекс у 2015 році. Як було пояснено, і на чому наполягає цей хор нині, — начебто на вимогу європейської спільноти, зокрема, Євросоюзу, для очікуваного в подальшому безвізового режиму, а також для чергових кредитів Міжнародного валютного фонду. Про цю аргументацію — нижче. Друга мотивація чисто внутрішня — це був перший постмайданний період, коли, виконуючи гасла та ідеї Майдану, акцент було зроблено саме на «боротьбі з корупцією». Безвідмовна теза на виконання ідей Майдану, Революції Гідності, які передбачали соціальну справедливість, бо яка ж це гідність без справедливості, при корупції. Ухвалили. І поїхали далі… Куди — побачимо.
Тепер — сама стаття, яку, до речі, далеко не всі громадяни чи й прочитали. Вона, звичайно, стосується посадовців. Адже й корупція, а цей термін став чи не наймоднішим у суспільстві, це, попри словесні викрутаси, за суттю є не що інше, як зловживання саме посадовцями своєю владою, використання посади для особистих цілей.
Введення статті практично співпало з введеним у нас електронним декларуванням посадовцями свої статків, електронним — значить, відкритим, доступним для всіх громадян. От це вже дійсно було зроблено на вимогу Європи, навіть під її тиском. І ось це декларування напряму пов’язане зі згаданою статтею. Точніше, з вимогою Європи про відповідальність за корупцію. Але не за відповідальність саме в ухваленому у нас форматі цієї статті. Давайте її прочитаємо.
Отже, Кримінальний кодекс України, стаття 368-2. Незаконне збагачення.
«1. Набуття особою, уповноваженою на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, у власність активів у значному розмірі, законність підстав набуття яких не підтверджено доказами, а так само передача нею таких активів будь-якій іншій особі –
караються позбавленням волі на строк до двох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років з конфіскацією майна.»
Це перший і головний пункт статті, в якому — вся її суть. Наступні пункти, як це є в кодексах, посилюють відповідальність за статтею за таких-то обтяжуючих обставин.
Ключовий момент цієї статті — про статки, «законність підстав набуття яких не підтверджено доказами».
Ключові питання — як визначити ці статки, тобто що це за статки, а також як підтвердити, що вони набуті незаконно.
Визначення «зайвих» статків було впроваджено дуже просто: порівнянням доходів посадовця з його витратами. А доходи й витрати визначалися — за отим самим електронним декларуванням. Одразу слід зазначити: мова про доходи і витрати не лише самого посадовця, а й його родини.
Отже, перше — «зайві статки» визначили. Простою арифметикою: доход — такий то, витрати більші. Отже, це вже майже злочин, принаймні, підозра у злочині. Залишилося друге: довести, що ці перевищені витрати над доходами — вкрадене, що це — «незаконне збагачення».
Зайве тут довго говорити, що можуть бути десятки ситуацій, коли у людини витрати, ще й за такий то період, можуть перевищити доходи. І це далеко не завжди — злочинці, з простої причини: людина, в тому числі і посадовець, наприклад, роками накопичувала кошти на житло.
Але поговоримо про сам принцип, як же пропонувалося довести злочин. Довести, звичайно, як і загалом у кримінальних справах, має слідство, правоохоронні органи. І тут ці органи, загалом суспільство підштовхували на найпростіший шлях — поставити запитання самому підозрюваному, а це вже і юридично підозрюваний, раз проти нього порушено кримінальну справу, запитання, просте, як двері: «Де взяв?»
І ось тут і виникає головна колізія, проблема, власне, через яку Конституційний суд і скасував цю статтю. Споконвіку в суспільстві існує поняття — презумпція невинуватості. Тобто, не можна назвати людину винною в такому-то злочині, злочинцем, поки таке рішення, тобто вирок, не виніс суд.
Однак, у цій дискусії глашатаї анульованої статті, а це не лише політики і політикани, а до них додалися і майстри юридичної казуїстики, заявляють: а ніхто ж наперед і не називає людину злочинцем. Просто, іде розслідування, і треба встановити істину, в ході чого людині лише «задають запитання».
Але яке ж саме запитання задають людині, власне, вимагають від неї відповіді? Вимагають ось що: доведи що ти не вкрав. Тут одразу згадується відомий жарт, втім, часом доволі сумний. Від тебе вимагають довести, що ти — не верблюд. Тобто, ще ніхто не довів, що ти верблюд, але маєш довести, що не верблюд. Ще ніхто не довів, що ти вкрав, але доводь, що не вкрав.
А якщо перевести це в юридичну площину, то згадаймо і ще одне цивілізоване положення нашого законодавства: людина може, має право взагалі не відповідати на подібні запитання слідства. Особливо якщо це стосується її особисто або її рідних. Взагалі не відповідати, коли людина вважає, що це може зашкодити йому і близьким. Тобто, слідство може скільки завгодно задавати людині такі запитання, але може не отримати жодної відповіді.
Однак, як же тоді карати за дійсно незаконне збагачення, тобто корупцію?
А інакше, ніж примітивною вимогою до людини, щоб довела, що вона — не верблюд. Корупцію зобов’язані довести самі ж правоохоронні органи. І давайте замінимо модне слівце «корупція» простими і давно зрозумілими термінами — крадіжка, афери, врешті, якщо стосовно посадовців, — хабар, зловживання службовим становищем. Давно відомі в законодавстві злочини, навіть при модних нині словесних викрутасах. Наприклад, останнім часом замість простого і чіткого поняття «хабар» чомусь вживається кучерявий вислів «отримання неправомірної вигоди». Та хабар, хабарник!
Але якщо це давно відомі злочини, то в чому ж сенс якоїсь «спеціальної» статті на кшталт тієї скасованої. Якщо в кримінальному законодавстві давно існують статті щодо всіх тих і багатьох подібних злочинів, викривайте і карайте.
Тепер повернімося до початку публікації, про мотивацію ухвалення цієї статті.
Почнімо з міжнародного фактору. І тут чистим лукавством є те, що МВФ і Євросоюз вимагали від нас введення саме такої статті в кодекс і саме в такому варіанті. Ну, щодо МВФ, то це взагалі окреме питання — скільки його ще набирати кредитів? Але якщо так уже хочеться, рятуючи убогу економіку і соціальну сферу, то нащо говорити, що МВФ диктує нам усе на світі. Скажімо, коли постійно підвищують комунальні тарифи, то це, мовляв, вимога МВФ для нових кредитів. Та нема такої вимоги, і це давно відомо. Є інша і резонна вимога валютного фонду: зробити збалансований державний бюджет. Щоб його витрати не перевищували доходи. А у нас — дефіцитний бюджет, витрати більші доходів. До речі, задля гумору, може тоді й державу загалом звинуватити у «незаконному збагаченні»?
Збалансований бюджет — ось вимога. А як це зробити — наш клопіт. Чи примітивним підвищенням тарифів «до їх собівартості», чи нормальною економікою, тим же припиненням шаленої корупції.
Те ж і щодо вимог Євросоюзу, який вимагає від нас боротьби з корупцією, але не пише нам статті кодексів і законів.
І нарешті — про дієвість тої статті кодексу, про яку її глашатаї торочать, як про могутній засіб боротьби з корупцією, а анулювання її, мовляв, анулює і цю боротьбу. Але напевне, ці глашатаї насправді знають про істинну вартість тієї статті.
То ж процитуймо розміщену в Інтернет-газеті «Українська правда» 11 березня статтю «Як побудувати дієвий механізм покарання за незаконне збагачення», автор якої — Ігор Попов, депутат Верховної Ради, заступник голови парламентського Комітету з питань запобігання і протидії корупції. Уже її перший абзац говорить багато що, ось він.
«Під час виборчої кампанії є спокуса вирішити проблему незаконного збагачення швидко і політично. Проте, ця проблема є комплексною, і точкове прийняття нової редакції статті Кримінального Кодексу – може повторити стару помилку. Адже, проблемою є насправді не рішення Конституційного Суду про скасування статті 368-2. Проблемою було формулювання статті, а також те, що Верховна Рада відмовлялася редагувати зміст цієї статті протягом 4 років. Юридичні недоліки скасованої статті були очевидні, і саме на них вказав у своєму рішенні Конституційний Суд. Проте, «мертвість» статті була підтверджена і практикою її застосування. За 4 роки – жодного вироку, лише 4 обвинувальні акти скеровано до суду, а більше половини відкритих кримінальних проваджень – потім було закрито. По цій статті можна було досить легко «кошмарити» посадовця, проте майже неможливо – притягнути до відповідальності. Тому 65 проваджень, які зараз будуть закриті, на жаль, і так були би закриті за відсутністю доказів чи складу злочину».
Отже, абсолютно мертва стаття, і парламент за 4 роки не спромігся змінити її, щоб зробити діючою. Далі автор пропонує реальні, а не штучні шляхи боротьби з корупцією. Зреагували і парламентарі. Вже посипалися законопроекти на цю тему, про «незаконне збагачення», на 6 березня їх зареєстровано аж 6. Але ось, наприклад, законопроект, який подав відомий журналіст, депутат Мустафа Наєм. За суттю — перелицьована скасована стаття, з тож ж вимогою доводити, що ти — «не верблюд».
А тепер повернімося до озвучених на початку висновків з цього резонансного скандалу. Перший – суспільство інколи впадає в колективний гіпноз, наче не помічаючи очевидних речей. Причина гіпнозу — колективне навіювання, як правило, спеціальне, спрямоване на благодатний грунт. Грунт цей — зовсім не така вже велика поінформованість наших громадян, як декому здається при поширеності преси, телебачення, радіо, інтернету. Бо їх же можна і вміло використати і для маніпуляції.
Другий висновок: всі останні роки відбувається величезна імітації «боротьби з корупцією». Чергове підтвердження — згаданий скандал в оборонпромі. І про цю тезу саме про імітацію —піде мова вже у наступній статті.
Петро АНТОНЕНКО ,
редактор газети «Світ-інфо», спеціально для видання Спцекор РЕГІОН
У публікації використане фото видання Обозреватель
