Російські поневолювачі сорок два дні тримали в остраху селян

Думали, що то якісь спостережні комплекси. А деякі потім скажуть місцевим, що за участь у «спецоперації» в Україні провели до будинку батьків в їхньому хуторі навіть газ. Та виразно ганебним у всій цій катавасії-затії загарбницької росії стало зникнення навіть своїх же – тих, хто прибув сюди, але не захотів воювати… 

«Не так сталося, як гадалося»

Перша колона російських військ проїхала по центральній вулиці – Ріпкинській – у напрямку Чернігова 24 лютого близько 12 години. Хоча люди тутешні все ж таки сподівалися, що росіяни сюди не будуть заїжджати.

– А чого їм сюди їхати? – пригадує діловод Бурівського старостинського округу Тупичівської сільської ради Чернігівського району Валентина Бабич. – Ондечки, якщо з Городні їхатимуть, то через Смичин, або ж, через Тупичів, а якщо з Білорусі, то прямо з Ріпок на Чернігів. А воно, бачите, як – не так сталося, як гадалося.

А окупанти, як виявилося, думали по-іншому: якраз для розташування свого «табору» ця місцевість уздовж Тупичева – Бурівки – Чумак – Вишневе, яка сполучала селище Ріпки і місто Городню, була стратегічно вигідною. Адже у разі необхідності можна було зманеврувати по трасі рухом колон – у напрямку білорусі або ж росії.

Тож вже на другий день величезна колона різноманітної військової техніки зупинилася у селі. Інші колони, які потім прибували, розташувалися у Тупичеві та Вишневому.

– Рашисти коли зайшли, – згадує дні під окупацією Валентина Бабич, – почали стріляти з автоматів по коробках, які були закріплені на електричних стовпах. Вони ж не знали, що то передавачі Інтернету, а думали, що то якісь комплекси для спостереження за ними.

Через чотири дні в селі не стало електрики. Відсутня вона була аж 38 днів, до 4 квітня.

Тоді місцевий люд не міг собі й уявити, що під окупацією їм доведеться бути 42 дні.

Тримали у страху

Місцеві не намагалися виходити з будинків і дворів – було моторошно від присутності непроханих «гостей».

Ворожі солдати тримали у страху жителів села. Ходили по домівках і шукали мобільні телефони. Чоловіків усіх роздягали на предмет татуювань.

27 лютого вбили з пістолета у скроню двох хлопців: Євгенія Насона і Миколу Лисенка нібито за те, що вони у минулому були учасниками АТО.

– А коли вночі чи попід ранок летіли ворожі літаки, то ми вже знали – будуть ось-ось десь бомбити наших, – зітхаючи пригадує Валентина Бабич.

З перших днів виникали труднощі через зникнення звичних умов для буденного життя.

Ось взяти хоча б Інтернет. Коли він пропав, то цивілізоване життя, здавалося, зупинилося.

Розселилися прихідці у будинках селян – здебільшого тих, де на той час нікого не було. Хоча були й винятки. От, наприклад, з крайнього від сусіднього Тупичева помешкання вигнали сім’ю, а близько тридцяти своїх військових туди поселили. «Що вони зробили з тієї госпoди – важко навіть передати, – з подивом розказують люди. – Все понівечено, розтрощено, розграбовано – варвари якісь там знаходилися».

Та хіба тільки з цим помешканням таке зробили? Скільки таких домогосподарств залишили окупанти в навколишніх селах?

І на війні не без курйозів

На городах багатьох домоволодінь наробили величезні окопи, а на горищах будинків повстановлювали скоростріли. Оздоблення таких постів давало можливість вартовим далеченько прострілювати зором відстань – саме на них покладалася неабияка відповідальність, бо в кожній такій оселі знаходилося від п’яти до двадцяти рашистів. До речі, задля заходів безпеки вони ніде не вкладалися спати у ліжка – безпосередньо на підлогу клали ковдри, матраци і вже там розташовувалися.

Ті військові, які заїхали з першої колони (вони побули тут не більше п’яти діб) говорили, що тутешні села – «ето дира», а вже потім інші, які сюди прибували, навпаки, дивувалися всьому: і що асфальт всюди прокладений, навіть у напрямку найближчого хутора, є Інтернет і в будинках охайно й цивілізовано – все є для нормального життя.

Така оцінка й не дивна, зважаючи на те, що елементарні речі (Інтернет, вай-фай) для нашого сільського жителя стали вже звичними.

У цьому сенсі майже комічну історію розповіла жіночка з Бурівки. Її сусідка Ніна Б. торік померла, а донька з сім’єю в Чернігові проживає. У сільському погребі вони залишили консервацію, картоплю та інші овочі (бо навідувалися сюди частенько), а в морозильній камері холодильника – м’ясо свійської птиці…

Тож росіянам, які опинилися у цьому будинку, можна сказати, пощастило. Але не обійшлося без курйозів.

– Дивлюся зі свого двору, а дим валить не з димаря, а з дверей, – розповідає сусідка постояльців. – Спочатку не зрозуміла, що ж то таке – подумала: пожежа. А виявилося, що то росіяни топили піч та грубу, а заслінки не додумалися відкрити, щоб дим йшов у димар. Отак грілися, вбираючи у свій одяг димний запах.

Щоправда, недовго довелося бути їм саме у цьому будинку. Хтось сказав їм, що син господарки давно мешкає у росії, то як дізнається про все це, то можуть бути неприємності для них.

– Покумекали, видно, та й покинули житло це, хоча на горищі встигли у них встановити (показує рукою на дах, – Авт.) кулемет, – каже жінка. – Після цього довелося нам відшкрябувати отой чорний дим із стін.

Парадокси сьогодення

Були серед росіян тут і білоруси – самі про це вихвалялися жителям села. А представник північної частини росії розповів, як до недавнього часу у місцевості, де проживає його мати, не було проведено навіть газу (це в державі, яка продає в інші країни газ).

– Коли брав участь у спецоперації в Сирії, так поставили її у чергу для проведення газу до житла, а тепер ось дзвонив родичам, так сказали, що за участь в спецоперації в Україні вже газифікували будинок, – переповіла історію про сучасне життя матері окупанта Валентина Р.

А взагалі, якась дивна парадоксальна поведінка спостерігалася у росіян під час їхньої дислокації у Бурівці. Якщо, приміром, у селян вони купували продукти за гроші, то магазини та залишені господарями будинки вщент розграбовували. До речі, розраховувалися новенькими гривневими купюрами. І зовсім не орієнтувалися в цінах і вартості купованого.

Вживали в їжу тільки цілісні продукти, а не вже готові страви, бо боялися, що отруять. Цікаво, що солярку продавали місцевим тільки за долари або євро.

– А якщо нема доларів, то й нема солярки, – відповідали селянам росіяни.

І розтяжки були, і вбивали теж

За місяць багато чого дізналися місцеві жителі від непроханих гостей, хоча й намагалися зайвий раз не зустрічатися з ними. Щоправда, були й такі, хто постійно контактував з росіянами і навіть ходив у гості до них. Але таких були одиниці.

Один молодий військовий жалівся літній жінці, яка мешкала поруч будинку, де росіяни перебували, що не хоче воювати і тим більше вбивати. І одного разу щиро дізнався, що хоче повернутися якнайскоріше додому.

Отець Михаїл веде службу в Свято-Покровському храмі села Тупичів та опікується церковними парафіями в навколишніх селах. Під час окупації він всіляко допомагав місцевому населенню і, зокрема, особисто привозив хліб чи то борошно тим, хто цього конче потребував.

Якось при перетині контрольного поста до отця Михаїла підійшов оцей російський хлопець-військовослужбовець і попросив за другим разом привезти церковні книжки, на що священик люб’язно погодився. Так і сталося – при першій-ліпшій нагоді служитель церкви, як і обіцяв, привіз росіянину кілька церковних книжок.

Але одного разу і потім ще й наступного священнослужитель помітив, що ніде нема того хлопця, тож запитав про це в іншого військового, на що той відповів: «А його вже більше немає». Спочатку панотець подумав, що додому вдалося хлопцеві виїхати, то для переконливості перепитав, але у відповідь почув: «Ні, його більше немає серед живих».

Мешканці Бурівки стверджують, що були помічені поодинокі випадки, коли з російських військовослужбовців хтось пробував втекти з села. І їм, як не дивно, це вдавалося. Через двори та людські городи росіянам удавалося щезнути в хащах густого лісу…

Чи не такі, бува, втікачі зустрічаються зараз де-не-де в лісах Чернігівщини? Позаяк в різних місцях «заблукалих» росіян бачать то грибники, то ягідники, у яких ті просять їсти.

По селу ходять чутки, що не дуже лютували, як в інших місцях, окупанти, мовляв, через те, що їхній командир сам родом з Чернігова. І через це начебто у селі ніхто нічого не мінував і не встановлював розтяжок.

– Ну, це ж село, розумієте – хтось щось сказав і вже понеслось повсюди, – вносить ясність у ситуацію Валентина Бабич. – Тут був один росіянин, батьки якого дійсно раніше проживали у Чернігові. А потім вони виїхали у Росію. Звідти цей хлопець і пішов в армію російську служити. Про це він сам і розповів нам. Ось так і попав сюди на «спецоперацію». Але він звичайний механік військової техніки, а не командир і навіть не стрілець.

А щодо розтяжок, то, виявляється, це теж не відповідає дійсності.

– Так, вони дійсно були встановлені, й непоодинокі, – стверджує пані Валентина. – За селом, біля лісу ще з місяць після відступу російських військових підривалися в різних місцях зайці та лисиці, які натикалися саме на розтяжки.

До речі, про відступ. Коли поспіхом відходили окупанти у напрямку російської території, то в центрі села, неподалік адміністративного приміщення старостату, залишалася несправна САУ. Тож коли російські вояки підірвали цю установку, то вибух був настільки потужний, що найближчі будинки зазнали серйозних руйнувань. Також ними був підірваний одразу за селом і танк, який вийшов з ладу.

 … Село Вишневе знаходиться всього у кількох кілометрах від Бурівки. Тут людей окупанти тримали у страшенній напрузі. У Вишневому був розташований штаб рашистів, сюди доставляли полонених військових із ЗСУ, а також привозили осіб, яких вони підозрювали у чомусь. Тут їх калічили, над ними знущалися, а деяких і вбивали. Але то вже інша історія…

Сергій Кордик