«Росія не заспокоїться, доки не зазнає розгромної поразки» — ветеран війни
Ветеран Сергій Довбиш: «Мрію розбудувати в Україні дієву інфраструктуру відновлення людей після війни».
Майор Сергій Довбиш служив українським миротворцем у Ліберії та ДР Конго. Захищав Україну в АТО і першу свою контузію отримав під Волновахою, біля Маріуполя. А коли розпочалася повномасштабна війна і полчища озвірілих російських загарбників віроломно вдерлися на Чернігівщину, руйнуючи все на своєму шляху, вбиваючи та жорстоко катуючи мирних мешканців, пан Сергій, не вагаючись, добровольцем пішов захищати рідну землю від кацапської наволочі.
Боронив Чернігів і Количівку, котру так і не змогли захопити вороги, одержав другу важку контузію. А коли окупанти втекли звідси, продовжував захищати Україну до травня 2023 року, поки не був звільнений за станом здоров’я. Після звільнення з лав ЗСУ почав працювати сапером.
Нині голова Федерації спорту ветеранів війни у Чернігівській області Сергій Довбиш допомагає родинам загиблих, сім’ям ветеранів і військових та людям з інвалідністю; а ще організовує резонансні всеукраїнські змагання для ветеранів. 17 липня Сергію Сергійовичу виповнюється 47 років.
– Пане Сергію, у Вас – статура професійного спортсмена.
– Так, я займався спортом у дитинстві. Взагалі, я – родом із Житомира. Матуся, Тетяна Луківна, трудилася продавцем. А тато, Сергій Васильович, працював різноробочим, будівельником (штукатуром), директором музичної школи – він творча людина. Нині батьки – на заслуженому відпочинку. Мамі – 69 років, а тату – 71. Змалечку хотів стати лікарем-стоматологом. Цікавився тваринами і рослинами. Три роки ходив до музичної школи – на фортепіано. Займався спортом – гімнастикою (з семи років), плаванням, а ще – боротьбою самбо, дзюдо, рукопашним боєм, стендовою стрільбою, а також спортивним орієнтуванням на місцевості.
У 15-літньому віці познайомився зі школою юного десантника. Це – такий цікавий гурток для військово-патріотичного виховання. Я ходив туди із великим задоволенням. У Житомирі – 95 бригада ДШВ, то нас і готували для служби десантниками.
У 11 класі наш тренер зі школи юного десантника запитав: «Хто хоче стати офіцером?» Я одразу погодився, без вагань. Щиро сказав, що це – велика честь для мене! Закінчив Житомирський військовий інститут радіоелектроніки ППО у 1999-му. Служив вісім років у бригаді радіотехнічної розвідки в місті Броди, на Львівщині. У 2007-му був переведений у полк зв’язку в Житомир.
– Знаю, Ви служили миротворцем.
– Тричі побував у миротворчих місіях ООН: двічі – в Ліберії, а також – у Демократичній Республіці Конго. Бути миротворцем – це дуже почесно та відповідально. Ми виконували найважливіші, найризикованіші завдання. Це – демонстрація сили, порятунок та евакуація місцевих мешканців, медична допомога… Перевозили людей, боєприпаси, продукти, ліки, паливо… Літали і вдень, і вночі. Це – складні польоти на Мі-8 (транспортний вертоліт) та Мі-24 (бойовий вертоліт) у гірській місцевості. До того ж, наші гвинтокрили час від часу обстрілювали. А в Конго поруч із нашою миротворчою базою – діючий вулкан!
Ми, українські миротворці, отримували дійсно безцінний, унікальний бойовий досвід. Адже, відверто кажучи, тоді в Україні був повний занепад авіації. По суті, не з’являлося нічого нового ще з радянських часів. Та навіть пальне для польотів економилося! Тодішня влада буквально добивала ЗСУ постійними скороченнями… А в миротворчих місіях ми багато літали, і нас, українців, дуже цінували за працелюбність та надійність. Я цим пишаюся!
Взагалі, у такий спосіб ООН допомагає державам Африки стримувати війни. І це – дієва підтримка. Завдяки цьому врятовано тисячі людей. Тільки прикро, що ООН, м’яко кажучи, занадто нерішуче та боягузливо реагує на геноцид українського народу, який тут коїть шовіністична росія. За бажання ООН могла просто не допустити війни в 2014 році. Потрібно було неодмінно ввести війська в Україну – потужний миротворчий контингент. Та й триклята росія, терорист номер один у світі, мала нарешті реально відповісти за скоєне – ще тоді. Проте, на жаль, нічого не було зроблено. А така безкарність лише підстьобує жорстокого та ненаситного агресора. І рф не заспокоїться, доки не зазнає розгромної поразки… Чому Україна одна повинна рятувати увесь світ від кривавого, маніакального кремля? Звісно, така нерішучість ООН підриває довіру до цієї організації.
– Ви служили в АТО.
– Так, звісно, у 2014 році – на Херсонському напрямку, і в 2017-му – в Маріуполі. Кожна ротація тривала по чотири місяці. Під Волновахою, біля Маріуполя, отримав першу контузію. Маю медаль «За оборону Маріуполя». І ні про що не шкодую, адже я – офіцер, захищав рідну Україну від російських загарбників. Бо це тільки лицемірний путін може отак цинічно заявляти, що війну розпочала Україна. А хто ж тоді в 2014-му окупував Крим і зруйнував Донбас?!
З 2017 року я служив у полку зв’язку в Чернігові, де був заступником командира батальйону зв’язку з озброєння. Моє військове звання – майор. А в 2019-му вийшов у відставку. Працював у Департаменті соціального захисту населення ОДА, потім трудився інженером у діагностичному центрі обласної лікарні. Також я перед війною займався волонтерством – допомагав родинам загиблих, ветеранам з інвалідністю.
– Хто Ваша дружина?
– Марія Крепостна. Кохана – родом із Чернігова. Працює лікарем в обласній лікарні, у відділенні інтенсивної терапії, в реанімації. За два дні до початку повномасштабної війни я її попередив, що незабаром коїтиметься в Чернігові. Я ж – розвідник. Прискіпливо вивчав виступи «царя» путіна, його поведінку та жестикуляцію… Тому вже й не сумнівався, що буде велика біда, відчував це. І коли я розповів дружині, що буквально за кілька днів розпочнеться велика війна й орда русні посуне на Чернігів, то вона вирішила залишитися й далі трудитися тут, у місті. А донечку Златославу (зараз їй – десять років, а тоді було вісім) 22 лютого я відвіз до бабусі, на Куликівщину.
З першого дня війни дружина Марія працювала і мешкала в обласній лікарні. На її долю випали всі ті випробування, які пережили медики, котрі щодня відважно рятували наших поранених бійців і жителів. Хоча ситуація була надзвичайно важкою: вороги шалено обстрілювали лікарню, як і скрізь у Чернігові, там зникли світло та вода. Пацієнтам готували їжу, розпалюючи багаття. А треба ж було постійно, багато, інтенсивно робити складні операції. Тому всі лікарі, медсестри і санітарки, котрі самовіддано працювали в лікарні під час кацапського наступу на Чернігів і блокади міста, це – справжні герої. Дружину нагородили медаллю «За оборону Чернігова». Я нею пишаюся!
– Як Ви пережили перші дні великої війни?
– 24 лютого, після того, як відвіз доньку до її бабусі, я приїхав до Чернігова. Бачив величезну чергу автомобілів, які тоді залишали місто. Заїхав до своєї дружини, вона попросила допомогти переносити хворих у підвал, у бомбосховище, то я допомагав.
Подзвонив Микола Шанський, голова громадської організації «Єдина родина України» (у нього загинув син Андрій на війні з рашистами) – сказав, що сформована 119 бригада тероборони, і бійців потрібно нагодувати. Тож я зателефонував воєнкому, запитав, чи є ТВН – термоси для їжі. Адже можна приготувати борщі та завезти в нашу бригаду. З’ясувалося, що термосів немає, і я з дружиною поїхав в «Епіцентр», щоб придбати термоси для їжі. Це було 25 лютого. Отож я звернувся до начальника охорони «Епіцентру», який уже був зачинений для покупців, і він дозволив придбати ці термоси.
Дружина Марія взялася мені допомогти. Однак тільки ми зайшли туди, як почався обстріл «Градами» й ми впали на підлогу. Втім, підвелися потім, підбігли та купили за власні гроші чотири термоси по сорок літрів і глечик, щоб черпати їжу. А в дворах жіночки вже підготували борщі в трьохлітрових каструлях. І я півдня збирав ці борщі й потім приїхав до «Зеленого гаю», де перебувала наша бригада, віддав усе Ігорю Бизгану, заступнику командира з озброєння. Сказав, що готовий взяти до рук зброю та захищати Чернігів від ворогів – на будь-якій посаді, адже маю досвід. Він: «Іди у військкомат».
То я 26 лютого, зранку, вже стояв у черзі в військкоматі. Проте зброя для добровольців закінчилася. Тому мене відправили до Ніжина – по зброю й боєприпаси. Я поїхав, зайшов у Ніжині в ангар, а там – гора автоматів Калашникова. Тільки, щоб усе те запакувати, треба було змарнувати чимало часу. Я запитав: «Може, ще залишилися автомати в ящиках?» – «Авжеж, є дещиця», – дозволили взяти. «А де боєприпаси?» – «Тут немає, це – в іншому ангарі, запитайте воєнкома». Зайшли до ніжинського воєнкома. Врешті-решт завантажили три «КамАЗи», ще знайшли пів «КамАза» гранат і постріли до гранатометів РПГ-7. Хлопці мені допомогли все як слід завантажити. І вже увечері, о 23-й годині, ми привезли зброю та боєприпаси до Чернігова – це збільшило обороноздатність 119 бригади.
Далі я заступив на чергування з оборони військкомату, був командиром роти охорони – внутрішньої та зовнішньої, виставив варту. Ми формували 21 окремий стрілецький батальйон із добровольців. І я став наразі заступником командира батальйону. Забезпечив підрозділ харчуванням, речовим майном, медикаментами, автомобільною технікою…
Офіцер із першої танкової попросив нас допомогти з обороною в Новоселівці. Туди ми відправили роту – сто бійців. Через день друга рота поїхала захищати Лукашівку. А третя рота відправилася боронити Количівку. Також залишки батальйону перебували на лижній базі. Тобто наші бійці були на чотирьох напрямках.
Я особисто відвіз гранатометні розрахунки в Количівку – 7 березня, а 8 березня – на блокпост «Стелла» (це – там, де написано «Чернігів»)… Вночі нас змінила 119 бригада, і ми, 20 бійців, пішли на посилення Количівки. Проте, вирушивши до Количівки, ми потрапили під мінометний обстріл, лежали годину на асфальті…
– Це тоді Ви отримали другу контузію?
– Так. Наче трохи затихло, і я підвівся перевірити, чи всі бійці полягали. Раптом – гахнуло, і мене вибуховою хвилею відкинуло на узбіччя. Відчув запах гарячого свинцю…
Після лютого обстрілу ми вирушили на Количівку і зайняли оборону. Ліворуч там стояли бійці Національної гвардії, а праворуч розташувалися добровольці нашого 21-го окремого стрілецького батальйону. І ми там воювали, доки кляті кацапи не втекли. Двічі загарбники намагалися прорватися через Количівку, але наш підрозділ знищив усе, що заходило з боку Іванівки: танк, БМП, «Тигри» та іншу русню. Ворог Количівку не взяв!
Причому у нас не було втрат убитими – зберегли бійців. Командир третьої роти Григорій Маханьков дуже добре організував оборону на початку. А далі він одержав важку контузію і в лікарні лежав, то я його замінив.
До речі, під час оборони Количівки не було можливості підвозу їжі. Отож місцевий мешканець Андрій Пікус дав автобус «Фольксваген» Т-5 для наших потреб. Дуже добре трудилися солдати-водії Дмитро Пуць і Сергій Сльозний. Вони щодня вивозили до Анисова від драмтеатру в Чернігові людей для евакуації. В Анисові водії брали продукти, медикаменти та речі першої необхідності й завозили до Чернігова. Ну, й, звісно, ми харчувалися, а частину їжі віддавали місцевим жителям у Количівці.
З нашого першого генератора цивільні люди заряджали свої мобільні телефони. Й паливо ми завозили. Тобто ми реально допомагали мешканцям Чернігова і Количівки. Адже Количівка була, по суті, відрізана. Спочатку їздили автомобільним мостом, а коли його розбомбили, – добиралися пішохідним. Тож наші водії вивезли в евакуацію понад півтисячі мешканців.
Після відходу русні, наш батальйон переїхав на Ріпкинський напрямок, і ми пробули там до вересня, доки отримали наказ про відбуття в Бахмут. Але, оскільки були ще заміновані мости та дороги, одного офіцера залишили тут для охорони мінних полів і контрольно-пропускного режиму. Зосталася зведена рота наших бійців у трьох селах на чолі зі мною. Хоча я дуже хотів у Бахмут, адже маю належний бойовий досвід. Втім, комбат поставив задачу, і я лишився за старшого. А згодом, після Бахмута, наш підрозділ розташувався на околиці Городні. Там ми перебували до весни 2023 року. А в квітні мене звільнили за станом здоров’я – переніс на ногах важку, небезпечну хворобу, яка, на жаль, не дозволила далі виконувати обов’язки за призначенням. Наслідки перенесеної недуги турбують мене й досі.
– Однак, знаю, Ви не сидите, склавши руки.
– Не той характер. Займаюся волонтерством. З травня 2023-го одразу ж пішов працювати сапером і до сьогодні труджуся для розмінування рідного краю. Пішов туди, де мої досвід та знання знадобилися. Також я – голова Федерації спорту ветеранів війни. Створив спільноту ветеранів-спортсменів, які отримали поранення та ампутації. Її було ще в 2020-му засновано, а зараз все це розбудовується.
Разом із громадською організацією «Всеукраїнська спільнота України “Серцевір”» на чолі з Вікторією Калмиковою допомагаємо родинам загиблих, ветеранів та військовослужбовців і людям з інвалідністю внаслідок війни. Організовуємо і змагання для ветеранів та беремо участь в інших змаганнях в Україні і за кордоном, зокрема в «Іграх Нескорених», «Іграх Воїнів» та «Іграх Героїв». Наші ветерани вже здобули багато медалей.
Взагалі ж, наша команда («Серцевір» і я) вже готується до повернення ветеранів після повномасштабної війни. Ми створюємо ветеранський простір для надання соціальної, психологічної і спортивної реабілітації фронтовиків.
– Вірите в нашу Перемогу?
– Безперечно. Я ще в 2022-му сказав, що ми вже перемогли, адже не пустили ворога до Чернігова. Це – велике досягнення, приклад незламності та віри в Перемогу. Тож наближаємо її. Мрію розбудувати в Україні дієву структуру відновлення людей після війни.
Спілкувався Сергій Дзюба
