Розплата за подружню зраду, або Неочікуване повернення

Віктор Татарин. Повернення

─ Весело, ─ сказав Максим, коли його дружина Валентина перевернула тацю з супом. ─ Що сталося? ─ Запитав уже серйозно чоловік.  ─ Ти не опеклася? Суп же гарячий.

─ Ні! Усе добре. От тільки, Максиме, нема чим годувати тебе. Я ж усе на роботі й на роботі. Нема коли навіть угору глянути.

─ Та то нічого. Мені не звикати за десять років.

─ У холодильнику вчорашнє олів’є. А ще ковбаса, сир. Ти вже сам справляйся. Мені ще он треба перевдягнутися.

Максим сидів і дивився на жінку. Він впізнавав і не впізнавав її. Було відчуття, що в останню його поїздку за кордон на заробітки змінили Валентину.

Вона стала інакшою. Тоді мила, хороша. А цього дня після повернення з Польщі ─ холодною, колючою. Навіть у юності, було непорозуміння, проводжав іншу, попросив друг,  коли ще зустрічалися, не було того відчуження,  ніж зараз. І цей зненацька розлитий суп, залишений, не прибраний на підлозі каже про зміну у Валентини. Жінка вже в новому одязі зайшла знову на кухню.

─ Чо’ сидиш? Чо’ не прибрав? Я ж не наймичка, щоби за тобою вбирати. Мені ж на роботу пора –запізнююся, ─ кинула Валентина Максиму. Він поглянув на неї й посміхнувся.

─ Щось сталося, кохана? ─ запитав серйозно чоловік.

─ Нічого! ─ відрізала Валентина. ─ Просто робота не чекає. Треба бігти. А я тут з тобою раздабарюю.

─ Ми ж не бачилися три місяця. Хіба ти не скучила за чоловіком? ─ підійшовши до Валентини, взяв за руку її Максим. Жінка висмикнула руху. Попрямувала до дверей. Максим за нею. Схопив за її тонкий стан.

─ Максиме пусти. Мені не до цього зараз! ─ крикнула жінка. Такого її голосу він ніколи не чув.

─ Що з тобою, Валю? ─ запитав Максим. Та нічого не відказала, а тільки голосно брязнули двері. Чоловік важко зітхнув й посунув на кухню прибирати дружиною розлитий суп.

Валентина вибігла з квартири, наче вистрілила. Збігла на третій поверх, притулилася до пофарбованої недавно стіни й заридала. “Як житимеш, сучко? Коли нагуляла… Нагулялася… Уже он другий місяць затримки, майже дев’ять тижнів. А з Максимом була шість місяців тому. Позаминулого разу, коли приїжджав із заробітків  з Польщі. Минулого разу тоді не вийшло, бо довелося Максиму поїхати до її батьків. Мама потрапила до лікарні. І увесь місяць пробув там. Не до інтиму було.  А я, блін… такая…”

***

─ Валерію Ісаковичу, я от до вас прийшла. Дізнатися, чо’ в мене затримка? ─ запитала Валентина в уже немолодого гінеколога, ледь переступивши поріг кабінету.

─ А ти наче не здогадуєшся, дорогенька? Тобі ж не п’ятнадцять років і знаєш що і звідки. На саночках каталася тижнів сім─вісім тому. Файно було ж? Одну он вчора з конезаводу привезли два джокери. Мовляв, у мене щось внизу живота болить. А в неї трахімідрос від секса. З двома відразу каталася. Заболіла в неї мандаліна, струночка мало не порвалася. А джокери – славні хлоп’ята. Привезли на тачці крутій. Бабла виклали немєряно. Рятуй, Ісаковичу, мовляв, нашу кобіту. А та фіфа: “Як щось не так буде – по судах затаскаю – мало не покажеться..” І що рятував. Усі старання приклав. А ти, я бачу, сама прийшла, бач.

─ Ну, ─ зашарілася жінка. ─ Я…

─ Вічно ви так, баби. Признайся! Не каталася хіба. Від духа святого залетіла, свята Марія. У тебе, золотенька, ще раз повторюю, вісім тижнів.

─ Вагітна? – запитала зніяковіло Валентина.

─  Так, дорогенька, вагітна! А ти замужем?

─ Так! ─ відповіла Валентина.

─ От, порадуй свого муженька. Це ж перший зальот у тебе?

─ Так!

─ Ну, і в чому проблема, як там тебе? – спитав лікар, поглянувши в карточку. – Валентина…

─ Справа в тому, що… А можна аборт… зробити? – ледь чутно мовила жінка.

─ І ця туди ж… Давай глянемо, блін, протипоказання. Вік тридцять п’ять років. Та ти повинна танцювать од такого щастя. А ти сучка, блін, не хочеш родити. А я кажу – народжуватимеш.  Остання, може, зірочка загорілася в твоєму бабському обрію – народити дитину.

─ Я не можу, Валерію Ісаковичу, родити. Ця дитина… ─ сльоза скотилася по щоці у Валентини.

─ Не твого чоловіка. Я правильно пойняв?

─ Так!.. – ледь чутно видавила з себе.

─ Валерій Ісакович, Валерій Ісакович, ну зробіть що─небудь. Запхайте обратно сперматозоїд назад джокеру. Убийте, щоб воно не народилося.

– Фігушки вам, я цього не робитиму. Народжувати будеш, сучко? – кричав гінеколог на жінку.

─ Не знаю! – кинулася ще у більші сльози Валентина. – Не знаю. Як мені бути?

─ Як бути? Не треба  було з джокером на саночках кататися, без гондончика. А тепер прийшла, блін… “Не знаю, не знаю.” А що ти знаєш? Тобі четвертий десяток років, а ведеш себе, як сільська малолітка.  От що, голуба, йди до чоловіка й розкажи йому про все. Хочеш – іди в церкву. Нехай батюшка навчить, висповідає. А тоді приходь. Одне скажу – гріха на душу не братиму. Можеш поїхати в іншу лікарню. Але й там ти отримаєш ту саму відповідь, може не в такій гострій формі, як у мене. Пішла… Хоча ти там уже була…

***

Валентина зачинила двері кабінету. Їй після слів Валерія Ісаковича не хотілося жити, дихати. Такого напору від лікаря не очікувала ніколи. Завжди привітний, веселий, іронічний. Любитель розповісти анекдот на тему. Сьогодні ситуація по саму голову, як вода ставка накрила її усю. Колись ще у підлітковому віці мало не втопилася. Сьогодні у кабінеті гінеколога жінка саме таке відчула нині.

– Ну, що? – спитала зеленоока Лєнка подружка.

– Злий! Неначе з цепу зірвався. Не робитиме аборту. Вік, каже, критичний. Останній шанс – стати матір’ю. Що Максиму – казати не знаю, ─ інформувала Валентина. – Ми ж з ним стільки років намагалися завести дитину. Не виходило. Уже усі й клініки різні об’їздили. І пробували штучне запліднення. Не допомагало. А в нас обох усе нормально зі здоров’ям. А тут стоїло йому поїхати на заробітки. Так на тобі корпоративна вечірка і Лазар. Я не хотіла зраджувати. Дванадцять років з Максимом прожила. Тьху, не хочеться згадувати. Точно, як Ісакович висловився, джокер.

– Мо’, поїдемо ще у приватну клініку? Там моя однокласниця працює, ─ запропонувала Лєнка.

– Та пусто то буде. Я й сама згодна з Ісаковичем, що то є мій останній шанс, народити. Й аборту я не хочу робити. Це з одного боку. А от як сказати Максу, що я зрадила і у мене буде дитина не від нього. Повний піпець буде, ─ говорила Валентина. Вона застібнула ґудзики на куртці. Взяла сумку у подружки. – Ну, що поїхали до твоєї подружки?

– Поїхали! Зараз тільки подзвоню, щоби прийняла.

Жінки швидко добралися до приватної клініки, хоч вона знаходилася на іншому кінці міста. Лєнка мала своє авто. Їх зустріла лікарка. Після вітань і чергових запитань “Звідки? Коли? Де?” і прочитання медичної історії молода лікарка зробила висновок, той же, що і Валерій Ісакович.

– Народжувати треба. Бо це, можливо, останній шанс у житті. Можу взяти на облік. І якщо погано почуваєшся – госпіталізую.

– Дякую! Поки що все добре. Та от проблема у мене з чоловіком. Ця дитина не його, ─ сказала Валентина.

Лікарка нічого не відповіла, а тільки розвела руками. Мовляв, це не її проблема.

***

Максим сидів і розмірковував над сьогоднішнім днем. Ще вчора він їхав у поїзді і мріяв про те, як обійме свою дружину. Поведінка Валі його дивувала і насторожувала. Що сталося з нею. Минулого разу як вона зустрічала. Напекла його улюблених пиріжків з лівером, запекла фаршированої риби, зварила холодцю. А сьогодні вчорашній суп розігріла. І той не донесла до нього. Розлила на підлозі.  Він поставив чайник на плиту.

Задзеленчав телефон. На екрані мобільного висвітило ім’я шкільного друга Віктора. Підняв слухавку.

─ Привіт, Максе. Я чув від Лєнки, що ти сьогодні приїхав, ─ почулося на зворотному боці. ─ Треба зустрітися. Ти як?

─ Заїжджай зараз! Є пиво живе. Посидимо…

– Слухай, ─ говорив Віктор після випитої пляшки горілки, ─ Ти тільки не подумай, що я щось маю проти твоєї Валі. Ми з тобою дружимо ще з дитячого садочка…

– Продовжуй!

– Але я випадково став свідком розмови моєї з твоєю. Прийшов додому, а вони саме…

– Ну, і що вони там… набалакали?

– Ти станеш нарешті батьком, ─ сказав Віктор. – За це треба випити.

– Стоп, машина! Так оце вона того така стала нервова. А чого вона не сказала мені.

– Ну, це вже питай її. Я цього точно не знаю.

– Блін, скільки років ми з цим намучилися. Більше десяти років. По яких лікарях не їздили. Перевірялися по десять раз. Усе нормально і в мене, і в неї. От тільки дитя не могли зробити. Це, дійсно, радість. І за неї, брате, треба випити.

Максим підійшов до холодильника розчинив дверцята.

– Що тут у нас є? Ага! Коньяк. Я, правда, тримав його до іншого випадку. Але цей випадок, саме той, який скасовує причину того, ─ філософствував чоловік.

***

У душі він літав од щастя. А думкою літав біля Валентини. “Чому вона йому нічого не сказала про дитину? Чому це тримається в тайні?” Він пригадував, коли вони займалися коханням. Та не міг докупи зв’язати вагітність і секс з ним. А це було півроку тому, позаминулого разу, коли приїжджав з Польщі. Три місяці тому увесь час був “на по─бігушках”, “поїдь, побіжи туди, принеси те”. Це вже шість місяців повинно бути. “А по ній непомітно, що шість місяців…”

– Що ти зупинився? – спитав Віктор.

Максим стиснув пляшку і та розлетілася на дрібні частинки. Вміст її розлився в усі боки.

– Шльондра!.. ─ вирвалося з його горла. – Я з нею був шість місяців тому. Минулого разу ми їздили у Янів, до її батьків. Мати хвора була. Був на “по─бігушках”, знаєш як воно. Туди біжи, те принеси. І сексу у нас не було. Це точно вони обговорювали. Валентина вагітна?

– Та, от тобі хрест! – перехрестився Віктор. – Я і сам подивувався. Ми ж з тобою тоді не бачилися по причині хвороби матері Валентини. А вона тут була увесь час. Робота ж у неї – не кинеш. А ти вільний. Тому й поїхав у Янів замість неї. Не до балачки було.

– Бляха муха! Йо─ма─йо! З ким це вона? А я дурень зрадів. Думав, що ось воно щастя привалило. Стільки років мучилися. А воно ось як виходить, бля. А тут якийсь бахур намалювався. І у нього бац─бац. І не мимо. А у мене мимо… ─ говорив не стільки як до Віктора, як до себе Максим. Він знову підійшов до холодильника. Розчинив дверцята й дістав звідти літрову пляшку самогону. – Помирати, так з музикою, бля.

– Може, не треба Максе? Може, я неправильно почув? – побачивши у блакитних очах друга іскринки─бісинки, спитав зніяковіло Віктор.

– Треба, брате, треба! Та ти почув, що треба! Те!.. – наливав у фужери горілку Максим…

***

– Що тут відбувається? – спитала Валентина, коли побачила скалки пляшки та розлитий коньяк на підлозі.

– А ми тут, Вальок, відзначаємо народження твоєї дитини! – сказав, не дивлячись на дружину, Максим. – Тільки от ми з тобою трахалися коли? Тільки от не пам’ятаю за минулий раз. Чи було щось у нас, чи ні, дорогенька? Пам’ятається місяців шість чи сім тому…

Валентина сіла на стілець й заплакала.

– Ну, мені пора, Максе. З поверненням, ─ посміхнувся Віктор, й перехилив у себе чарчину горілки. – Ви тільки не повбивайте одне одного…

Віктор Татарин