Розстріляний в Амосовім саду. Невигадані історії
Московія завжди була ворогом України, а для того, щоб поневолити народ, насамперед знищувала його еліту. Більшовицька росія з її пропагандою рівності та братерства нічим не відрізнялась від царату з його заборонами української мови і засланнями на каторгу еліти, ба навіть гірше – більшовики вбивали українців цілими родами. У цьому сенсі показовою є історія селища Березна, що на Чернігівщині, і однієї з тутешніх заможних родин, яка утримувала та доглядала за 50-ма гектарами яблуневого саду. Деякі яблуні, яким понад 100 років, дожили до нинішнього часу. У Березні називають цей сад Амосовим – від імені його засновника Амоса Чепурного.
Мешканець Березни, колишній «рухівець» і дослідник історії рідного краю, а нині – заступник голови Чернігівської райради Василь Леоненко у 1992-94 роках входив до комісії з реабілітації політичних в’язнів. Маючи доступ до засекречених архівів КДБ, Василь Миколайович дослідив страшну цифру – рівно 333 березенці були виселені владою більшовиків з власних домівок і відправлені у заслання до Сибіру. Допомагали комісарам-інородцям доморощені запроданці. Один із таких Козяко Петро Антонович, відправивши на вірну загибель не одного земляка, змушений був і сам втікати з містечка, побоюючись людської розплати.
У своїй розповіді про ті смутні часи Василь Леоненко опирається на спогади жительки містечка Березна Ральченко Анастасії Григорівни (дівоче прізвище Дерев’янко) 1911-го року народження. Жінка детально розповіла досліднику про Амосів сад та його засновників. Тривалий час Анастасія Ральченко проживала поряд із родиною місцевих хліборобів і була знайома з ними особисто.
«На початку 20 століття на краю Березни по Стольненському шляху сім’єю Амоса Чепурного було засновано елітний яблуневий сад. Він займав площу в понад 50 гектарів, – переповідає повідане Василь Леоненко. – У саду працювала з ранку до вечора виключно багатодітна сім’я Чепурних – чоловік із дружиною та їхні 11 дітей. Окрім саду, родина Чепурних вирощувала також зернові. Сусідка Амоса Чепурного пригадує, що він постійно був в роботі, незважаючи на значні земельні наділи, жив просто, зодягався скромно».
У 1931 році місцева влада, котра складалася з більшовизованих селян, поклала око на чудовий молодий сад Амоса Чепурного і запропонувала родині вступити до колгоспу. На що отримала відмову.
«Через декілька місяців на їхнє подвір’я на коні у супроводі обслуги завітав представник влади Козянко Петро Антонович, який мешкав по вулиці Домницькій, і скомандував «ко двору», що означало на висилку», – переповідає березнянський краєзнавець.
Всю велику родину Чепурних, окрім старшого сина комсомольця Петра, який у 18-річному віці за направленням комсомолу поїхав на будівництво, посадили на гарби (великі сані).
«Спочатку сім’ю Чепурних відвезли у село Низьківку, де була залізнична станція. Там посадили у вагони і відправили до Сибіру. Звідти вони вже не повернулись», – розповідає Василь Леоненко.
Анастасія Ральченко розповіла краєзнавцю, що бачила, як через два роки з будівництва до рідної оселі повернувся старший син Амоса Чепурного Петро. Вона ж і розповіла йому про те, як місцеві «чекісти» його матір із батьком, рідними братами та сестрами вислали до Сибіру.
Відтак Петро Чепурний вирішив звернутися до районного відділку НКВС, аби хоча б дізнатися, куди вислали його рідних. Сина березнянського «куркуля» протримали у застінках катівні до самого вечора. А потім, як переповіла сусідка Анастасія Ральченко, вивели до батьківського саду, де й розстріляли.
Тіло Петра Чепурного прикрили яблуневими гілками. Може, і розтягли б його по закутках здичавілі пси, та добрі сусіди знайшли вбитого «чекістами» комсомольця і поховали, як велів християнський звичай.
Як склалася доля родини Амоса Чепурного, ніхто з старожилів Березни не може сказати. Припускають, що всі згинули в холодному Сибіру, а можливо, й по дорозі до нього. Бо ж до цього часу ніхто не навідався до старого саду. Не здогадуються земляки і про те, як склалася доля сексота Петра Козяко, котрий зігнав з землі не один рід працелюбних березнянців. Знають лишень, що той згодом накивав п’ятами, побоюючись помсти тих, хто залишився. Сад Амоса Чепурного згодом став колгоспним. Василь Леоненко розповідає, що його батько тривалий час працював у ньому сторожем. Коли ж землі радгоспу перейшли до птахофабрики, сад викорчували в погоні за паями, тож нині там лишився здебільшого бур’ян. І лише поодинокі яблуні нагадують про те, що ці дерева колись садив відправлений у заслання «куркуль». Тільки от про те, які страшні таємниці приховують старі яблуні, знають не всі.
Віталій Назаренко, фото автора
На першому знімку: Василь Леоненко з уцілілими столітніми яблунями та їх плодами
