Сама по собі зміна Президента не змінить українське суспільство
Перемогу Володимира Зеленського на президентських виборах називають феноменальною.
Феноменальна перемога, тому що це рекорд всіх 7-ми наших президентських виборів: майже три чверті громадян, які прийшли голосувати, віддали голоси за переможця. А ще тому, що це був феномен нашого суспільно-політичного життя — на виборах балотувався і переміг актор, організатор шоу-бізнесу, наймолодший з досі обраних глав держави.
Як жити в часи перемін?
«Складно жити» — говорили ще в Древньому Китаї. В принципі, вибір на заключному етапі виборів був хоч і несподіваний, і начебто непростий, але за суттю доволі зрозумілий. Порошенко — це продовження того, що було попередні 5 років, а що це було — кожен може оцінювати по-своєму. Зеленський — це переміни, але невизначені, що цілком зрозуміло, бо надто вже незвичним було це балотування.
І ось, попри потяг людей до усталеності, їх настороженість щодо змін, величезна більшість тих, хто голосували, обрали саме переміни. Це прямий наслідок не сприйняття громадянами того, що було в попередні 5 років, негативна оцінка попередньої влади.
Але є і доволі несподівана, протилежна думка, яку теж можна почути: «Люди голосували якраз проти перемін». Доволі дивно, враховуючи результат виборів. Але цю тезу її прихильники пояснюють ось як. Люди голосували проти перемін, які ініціювала і почала здійснювати влада, очолювана Порошенком. Тобто, того, що у нас було названо «реформами».
З найбільш відомих, які безпосередньо стосуються повсякденного життя, називають реформи медичну, пенсійну, освітню, судову, самоврядування (децентралізацію). Їх прихильники заявляють, що всі ці реформи — для блага людей, просто зміни — це завжди складно, позитивні наслідки реформ проявляться не одразу. До того ж (суттєвий момент) — деякі реформи вимагають активності самих громадян, а не звичного для радянської ментальності покладання на те, що «все за тебе зробить держава».
Ось такі міркування, які теж виглядають резонно. Що на це сказати? Чи то влада не зуміла донести до народу блага цих реформ? Чи, може, не варто було починати їх «на хребті» людей, а забезпечити бодай мінімальний життєвий рівень населення, а не знижувати його і в так бідній за основою масою людей країні? Чи й те, й інше.
Але важко назвати «реформами» наприклад те, коли якраз після Майдану національна валюта держави — гривня була «обвалена» більш як утричі! Коли в цей же 5-річний період влади Порошенка і його команди ціна на газ для населення була підвищена у 10 разів, на 1000 %. А тепер, на фініші цього правління, нам «кидають» гучно рекламовану «знижку» на кубометр газу в 30 копійок від майже 9-ти гривень, тобто на 3 %.
Спробуйте назвати «реформами» те, коли залізниця постійно підвищує тарифи на проїзд. А натомість зарплата начальника Укрзалізниці зросла до 808 тисяч гривень на місяць, або 30 тисяч доларів. Це стільки, як зарплата Президента Сполучених Штатів Америки. Подібна вакханалія і здирництво з народу — і щодо зарплат в Укравтодорі, Укрпошті, а в Нафтогазі взагалі зарплата на мільйони. І це державні компанії. Як тоді люди мали ставитися до таких «реформ», відтак до такої влади?
А зараз про кілька уроків виборчої кампанії.
«Монополія на патріотизм»
В останні дні виборів, у день голосування та й по сьогодні по вулицях і площах країни команда Порошенка виставила такий білборд: «Головне — не втратити країну». Підтекст цього гасла очевидний: не займайте, не руште, не переобирайте діючого Президента, бо пропаде країна. Цією тезою аж кишіли тексти прихильників Порошенка в Інтернеті, де доходило до гарячки: мовляв, оберете Зеленського — в понеділок після виборів буде мало не кінець світу, принаймні кінець Української держави.
Ця філософія стара як світ. Принаймні, ще 400 років тому один король Франції заявив (і це вже стало афоризмом): «Держава — це я», варіант — «Франція — це я». Ну, в середньовіччя, при феодалізмі, монарх міг заявити таке, бо й ментальність суспільства була відповідна: держава — мало не приватна власність короля, як і його піддані. Але торочити таке у ХХІ столітті, у демократичній республіці…
Між тим, дехто у нас дуже зручно прилаштувався на патріотизмі, ті, що висунули тезу: «Хто не за нас — той не патріот». Це вже навіть не просто монополія на патріотизм, а спекулювання, паразитування на ньому, коли, осідлавши цю тезу, виявляється, можна було спокійно обкрадати народ.
«Мета виправдовує засоби»
Не менш дрімуча, до того ж — набагато древніша і ще вульгарніша «філософія». В цю виборчу кампанію в суспільний простір вилилося стільки відвертої брехні! З обох боків, але набагато більше і агресивніше — від прихильників Порошенка, точніше б назвати їх — злісних опонентів Зеленського.
Той, хто це «вкидав», часто мимоволі або й свідомо прикривався оцією. тезою — «Мета виправдовує засоби». Тобто, якщо благородна мета, наприклад, збереження держави, то можна використовувати все — брехню, підступність. На що є інша, наша українська мудрість: «На брехні далеко не заїдеш».
«Еліта і бидло»
Те, що на виборах громадяни розділилися на майже три чверті за переможця і чверть за переможеного, в жодному разі не повинно ось так ділити країну, український народ. На жаль, дехто ніяк не вгамується після виборів і все «розкручує» цей поділ. Тому не варто переможцям насміхатися над переможеними. Але ще більше нині поширена та зневага, яка й далі вихлюпується від тих, хто програв на виборах, щодо більшості народу.
Час би зрозуміти основний підсумок виборів, який можна передати одним словом: «ЗАКОНОМІРНО». Все на світі закономірне — в суспільстві, природі. Навіть якщо трапляється щось таке, що здається нам дивовижним, начебто нелогічним, несправедливим, навіть якщо є таким. Воно закономірне — в сенсі, що має якісь причини. Тому треба їх аналізувати, спокійно, неупереджено. Що часто у нас робити не вміють і не хочуть.
Простіше стати в позу і називати опонентів «убогою більшістю» і так далі — в Інтернеті ллються й ще вульгарніші терміни. Ось заявляє молодий модний письменник: «Їх, вічних лузерів, 75 відсотків, статистика показала. Причому ці 11 з гаком мільйонів (конвертація відсотків у людей) (насправді 13 з половиною мільйонів — Ред.) ніколи в житті ніде не перемагали. Вони нічого не досягали. Вони не вміють тримати удари. Це лузери.»
Отже, лузери, нікчеми. А ми — еліта…
Ще один противник Зеленського і його виборців у розпачі вигукує: «Боже! Додай мені розуму, щоб зрозуміти тих людей, які проголосували за Зеленського». Тобто, таке йому розумом непросто збагнути. А, може, дійсно увімкнути розум і спробувати збагнути?
Де воно, громадянське суспільство?
Треба розчарувати ту переважну більшість виборців, які чекають перемін на краще, та ще й швидких, якщо ці наші громадяни ось так будуть просто чекати. Адже українське суспільство за великим рахунком не змінилося після 21 квітня, після цих виборів. І сама по собі зміна Президента ще його не змінить. У нас і далі не сформоване справжнє громадянське суспільство. Справжнє — з нормальним політикумом і нормальними громадськими організаціями. Маємо партійний цирк з його понад 350-ма партіями, майже всі з яких — партійки та політхолдинги по обслуговуванню олігархату. Убогий громадський сектор.
Характерним показником є нікчемний результат на виборах представників Народного Руху України і Товариства «Просвіта». Голова Руху зайняв 27- місце на виборах, неформально, але реально висунутий «Просвітою» кандидат від кількох партійок — 30-те. Обидва опинися у подвійних «політичних нулях», набравши нуль цілих, нуль десятих і скількись сотих голосів.
Між тим, наближаються вибори парламенту, що надзвичайно важливо у нашій парламентсько-президентській республіці. Тому потрібна «чистка» нашого партійного паноптикуму. Тут два аспекти. Юридичний — державі давно треба навести лад у царині партій. Між іншим, згідно нашого законодавства, якщо партія протягом 10-ти років не бере участі у парламентських і президентських виборах, вона знімається з реєстрації, ліквідовується. В Україні нині уже понад 60 таких партій.
Другий аспект — суспільний. Час би самим громадянам не втягуватися в цей «партійний цирк», підтримуючи своїм членством такі партійки. А навпаки — ультимативно вимагати від своїх партійних вождів негайного об`єднання партійок у нормальні політичні партії.
Засоби масової інформації на виборах
Роль їх на нинішніх, як і всіх попередніх виборах була вкрай убога. А у нас же «голосує телевізор», тобто люди в значній мірі голосують так, як їм покажуть, розкажуть, надрукують телебачення, радіо, газети, а зараз ще й Інтернет.
Так от наші медіа вкотре показали себе дуже непривабливо на виборах. Лавина популізму, бруду, брехні лилася на виборців саме через ЗМІ. Бо ці медіа, особливо місцеві, все ще під впливом місцевої влади. А багато ЗМІ при позірній «незалежності» ще й як залежні від олігархів, великих і дрібніших.
Натомість дуже повільно у нас відбувається становлення нормального інформаційного простору, дійсно незалежних медіа, видань самих журналістів, редакцій, їх читачів, або глядачів і слухачів, якщо це електронні медіа.
Схоже, ця убога картина невдовзі повториться на парламентських виборах. Бо зміна цього «пейзажу» — справа не одного дня. Хоч, звичайно, міняти його треба якнайшвидше.
Такі кілька основних уроків цих виборів. А тепер час відійти від їх напруги, заспокоїтися, стишити чвари. І будувати нормальне громадянське суспільство.
Петро АНТОНЕНКО,
редактор газети «Світ-інфо»
