Скарби минулого: історії, що зберігають родини Городнянщини
Минувшина Городнянщини Чернігівської області завжди є цікавою темою. Хто й ким були ті люди, які жили тут до нас, як вони розвивали рідний край, які випробування випадали на долю їхніх поколінь – це те, про що ми повинні знати, щоб черпати їхній безцінний досвід і уникати помилок, які важким тягарем лягають на плечі майбутніх поколінь.
Мене особисто завжди цікавило все, пов’язане з долею родини купця першої гільдії і мецената Павла Писарєва, який був міським головою Городні і, як сказано про нього в нарисі „З приводу століття м. Городні, як повітового міста” (1882 р.) – найбагатшою людиною у Городнянському повіті в кінці ХІХ віку. Павла Писарєва вбили у 1903 році. З історією його родини пов’язано багато місцевих переказів, легенд і таємниць. Тому коли мені сказали, що в Городні є людина, чий прадід працював головним кухарем у маєтку Писарєвих, не гаючи часу вирішила з нею поспілкуватись.
З різних джерел вдалось дізнатись, що Павло Писарєв святкував свій день народження під час свята Покрову Пресвятої Богородиці. Обід готували на 300–400 персон. Гостями міського голови були всі впливові особи Городні, поміщики повіту, що представляли 239 населених пункти, і, звичайно ж, генерал-губернатор Чернігівської губернії.
Писарєв влаштовував їм справжній царський прийом. Приготовлялись 88 страв лише за рецептами французької кухні. А серед них були продукти харчування з диких гусей та качок, рябчиків, перепілок та іншої дикої птиці, якої немало водилось у городнянських лісах. Коли продукти з птиці „підбирались”, до столу подавалась під різними соусами свинина та яловичина, і, звичайно ж, незмінний атрибут Писарєвських прийомів – поросята з хріном. Закінчувавсь бенкет солодким столом з різними печивами, горіхами, величезним асортиментом напоїв – як державного, так і власного виробництва і, звичайно ж, зельтерською водою.
– І як ото вдавалось приготувати таку кількість страв, скільки днів це займало? – питаю в Анатолія Рожкова, правнука Писарєвського головного кухаря Євдокима Дударенка.
– Та я мало що можу розповісти – прадід по маминій лінії помер у 1949-му році від приступу гострого апендициту, а я народився у 1950-му, – каже пан Анатолій. – Моя сестра Лариса, яка по чоловіку мала прізвище Гринь, все життя пропрацювала акушеркою в Городнянському пологовому відділенні. Вона була старшою від мене на чотири роки, тож дещо пам’ятала з розповідей бабусі, але ж теж ще була зовсім дитиною. Знаю лишень, що родина проживала у тодішній Слободі, яка нині називається Травневим. Прадід же Євдоким Дударенко жив при дворі у Писарєвих, інакше з його роботою було ніяк. Родина була досить заможною на той час, згодом перебралася жити в село Вокзал-Городня. І ще що знаю про Писарєвих – це те, що біля скверу «Гармати» стояв один з їхніх будинків. Малим я неодноразово там бував. Але будинок знесли і ото новий, чотириквартирний побудували. Ні в яке порівняння з тією старовиною будівлею – коробка, та й годі. А в Писаревському домі стелі були понад три метра висотою. Подвійна долівка. А з якої деревини він був збудований майстрами! Здавалось, йому зносу не буде – але ж ні, «заважав» совєтам, знищили.
Вже більш пізні сторінки біографії своєї родини Анатолій Володимирович знає добре й ретельно береже їх у своїй пам’яті.
– Мій батько, Володимир Захарович Рожков, був у Городні відомим травником. Ми вже своєю родиною – з сестрою, мамою й татом жили у Городні, в районі скверу “Гармати”. Батько сам був білорус, з Гомельського району родом. Він після школи навчався у Гомелі, в фельдшерській школі. Мама ж, Валентина Дударенко в дівоцтві, теж після закінчення школи вирушила навчатись з Городнянщини у той самий медичний заклад. Там вони вперше й зустрілись. Тато закохався у метку дівчину, але тоді вона обрала іншого, вийшла за нього заміж і поїхала з чоловіком за Урал. Але невдовзі овдовіла, оскільки її чоловік помер від туберкульозу, і повернулась до батьків у Вокзал-Городню. А тато не припиняв її кохати і якось дізнався, що сталося, приїхав сюди і знайшов її. Одружилися мої батьки у 1938-му році. Незадовго до початку війни.
Про Городнянщину часів окупації її гітлерівськими військами залишились страшні спогади про звірства нацистів. Однак, каже Анатолій Володимирович, з розповідей мами можна дізнатись, що не всі вороги були садистами – і серед них були люди, яким властиві були поняття співчуття й милосердя. Так, у матері Валентини, як вона розповідала, був молодший братик Толя, якому на час окупації було років 5-6.
– І от якось німці, що базувались у Вокзал-Городні, залишили десь без нагляду гранату, – каже пан Анатолій. – І місцеві хлопчаки її знайшли, почали розбирати. Серед них був і малий Толя. Граната вибухнула і Толі не стало. Мене, до речі, назвали на його честь. На честь дядька, якого я ніколи не бачив. Начальником залізничної станції тоді окупаційна влада призначила когось зі своїх. Бабуся казала, начальник дуже високим був і худим. Строгим, але справедливим – над людьми не знущався, ніяких звірств творити не дозволяв. І от його чогось так вразили похорони малого Толіка (може, своя родина там десь була в Німеччині), але той німець сфотографував похоронну процесію. А потім відіслав негатив у Німеччину, там його проявили, надрукували фотографії й передали сюди, в Городню. Німець віддав їх моїй бабусі Уляні. Вони у мене й досі зберігаються. А ще вибачився за те, що граната була залишена мадярами без нагляду, що призвело до трагедії. Серед окупаційних військ, казала бабуся, німців було не так багато – переважали мадяри.
А то ще був випадок – колись дід Іван, мамин батько, привіз з Харкова, де працював, швейну машинку «Зінгер». Вона була 1896 року випуску. Але то була небачена розкіш на той час. І от під час окупації зайшов у хату німецький офіцер і каже: «Завтра наші прийдуть забирати у вас речі і швейну машинку. Сховайте її!». Родина сховала машинку, і гроші та решту цінного, що було, закопали в садку. Прийшли чужинці: де машинка? А їм кажуть: «Та ваші ж вже були, забрали». Ті й пішли ні з чим. А машинку ту й досі зберігає онук як сімейну реліквію.
Цікава історія й діда Івана Дударенка, того, що машинку з Харкова привіз. Хтось позаздрив на більш-менш заможне життя роботящої родини й написав на нього донос.
– Діда арештували, відправили на Магадан ще до війни, – каже Анатолій Володимирович. – Потім, через деякий час, його реабілітували й від Магадана відправили до Владивостока на кораблі «Індігірка». Але до пункту призначення він так і не доплив – його затопили по наказу сталіна. Щоб ніхто не дізнався, що там, на Магадані, творилось. Але страшна правда таки вилізла на поверхню. Але вже згодом, через багато років.
Батько Анатолія Володимировича, як вже казалось, був медиком, старшим лейтенантом медичної служби. Зі своїм шпиталем він пройшов усі воєнні дороги, закінчив військову службу у 1946 році. Мав сім нагород – орденів та медалей. На жаль, після його смерті всі вони були втрачені – так склалось у родині.
– Окрім медичної освіти, батько дуже цікавився лікуванням травами, – каже Анатолій Володимирович. – Його мати й бабуся теж знаними травницями в Білорусі були. І він змалечку привчався до тієї науки. Тож, коли повернувся з війни, продовжив лікувати людей, але у стилі народної медицини. Збирав трави, робив мазі за своїми збереженими рецептами. Знав, яка трава чистить кров, яка лікує анемію й малокрів’я, яка допомагає від шкіряних хвороб. У нас у хаті на горищі завжди сушилися трави – не можна було, щоб на них сонячні промені потрапляли. А у дворі завжди було повно людей. Зневірившись у науковій медицині, люди йшли до батька з надією. Були й такі, що здалеку приїжджали – слава про нього йшла далеко. Я пам’ятаю, казав він, що від анемії та малокрів’я на початковій стадії найкраще допомагають вівсяна солома та овес. Повну каструлю зілля треба залити водою, довести до кипіння і щоб впрівало годин 4-6 на малесенькому вогні. Головне – дати старт організму на очищення. Решту він сам доробить. У тата всі його записи зберігались в окремих зошитах. Деякі з них дбайливо зберігає моя онучка Маша, яка нині навчається в Черкасах у музичному училищі. А деякі зникли під час похорон тата – хтось «доклав» руку. На жаль, я навіть на похорони до батька не зміг потрапити…
Володимира Захаровича Рожкова не стало 1 січня 1992 року. Анатолій Володимирович, каже, він один у сім’ї не був медиком, а обрав професію військового.
– Служив я в Азербайджані, – каже пан Анатолій. – Якось приїхав додому, в Городню, у відпустку. І побачив свою Марію. Вона родом з Солонівки. Довго не вагався – такий скарб не можна було залишати, тож прямо під час відпустки й одружилися. 13 травня 1974 року подали заяву, 25-го весілля відгуляли, і одразу ж вона зі мною в Баку полетіла. Там і доньки наші народилися – Люда і Олеся. Люда школу встигла скінчити, а Олеся тільки до першого класу пішла, як ми в Городню повернулись. Люда даремно що українську мову там не вивчала, а як пішла тут далі вчитися, за рік все наздогнала, а багатьох і випередила. Олеся Харківську консерваторію скінчила, онучки, людині донечки, теж музичною стежиною пішли. Я то тільки на гітарі колись самотужки грати вивчився, а от батько грав і на гітарі, й на балалайці. А дід по татовій лінії – віртуозно на мандоліні, балалайці і кларнеті. І був регентом церковного хору.
Каже Анатолій Володимирович, що за одним жалкує – що не встиг з батьком попрощатись.
– Тоді якраз розвал радянського союзу почався, – каже він. – Я на кордоні служив, ніс бойове чергування. То мені лише на четвертий день телеграму принесли. Літаком ми швиденько полетіли, але… Приїхали – а люди кажуть: «Три дні тата не ховали, він тебе чекав. Одне око все відкривалось». Кажуть, то прикмета така, коли в покійного око відкривається – значить, душа його десь близько знаходиться, когось чекає… Отак у життя склалося: тато підполковник медичної служби, а я – капітан авіації. І я не встиг… Тож тепер бережно ставлюсь до всього, що береже пам’ять роду нашого, наче виконую заповіт. Адже історія країни починається з історії кожної родини, з історії кожної людини.
PS. А ще в Анатолія Володимировича – безцінна скарбниця раритетних фото з минувшини Городнянщини. Публікуємо їх тут для тих, хто цікавиться нашою історією.
Спілкувалась Світлана Томаш, Новини Городнянщини
